Аксіоми недоведених традицій

Фольклор — то велика й невичерпна скарбниця знань, і ми не маємо права нехтувати ним. Бо саме так, узявши за путівник пісні та притчі Біблії, в яких доти вбачали все, що завгодно, тільки не зібрання інформації, археологи знайшли найбільші міста стародавнього Сходу. Саме пішовши слідами еллінського епосу часів Троянської війни, Шліман відкрив руїни Трої.

Це стосується й писаної історії. На перший погляд незначна, ба навіть чужа в загальній оповіді риса чи згадка може стати тією ниточкою, яка розплутає безнадійний клубок. У цьому зв'язку цілком зрозумілими стають і ті незрозумілі слова Йордана, де він намагається ховати кінці у воду: «Хто не знає звичаю народів запозичати один в одного власні імена? Римляни прибирають собі македонські, греки — римські, сармати — германські. Готи ж здебільшого запозичають свої імена в гунів».

Хоча це було вже через сто років після смерті Аттіли.

Йордана спростувати неважко. Так, він має рацію: всім відомі факти, коли люди однієї нації беруть імена людей нації іншої. Це часом робиться дуже масово, але ніколи — без вагомих на те причин: або через приналежність до однієї релігії, або ж через національну залежність (при цьому брались імена поневолювачів, а не навпаки).

Ім'я людини в старовину було не просто формальністю, а символом і присвяченням тому чи іншому богові. Наприклад, усі чоловічі слов'янські наймення «героїчного» змісту були присвятою стародавньому богові війни й перемоги Юру. Це й власне Юрій (означає «той, хто присвячений Юрові», Юрич) і ціла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомість дівчат присвячували богиням весни, врожаю й т. д.

Щось подібне маємо й у тому випадку, що його так старанно намагається виправдати Йордан, придворний історик, який обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готів. З доброго дива він би не став виправдовуватись: певно, у VI сторіччі ще всім було відомо, що більшість володарів (а, напевно, простий люд і поготів) носили чужі германському духові ймення. Справді-бо: візьмім до прикладу найвойовничішого з-поміж готських конунгів, якого так уславлює Йордан: Германаріха. Чи не правда — як звучить? Найславетніший король і завойовник у германців — Германаріх! Тим часом у Йордана це ім'я трохи інакше: Ерманарік, у Саксона Граматика — Ярмерік, у багатьох датських істориків — Ярмар, а в квідах, тобто в народних переказах — Йормунрекс. І коли піти за Йорданом і далі, зважити на його вказівку, що Германаріх — ім'я гунське, то й вийде, що це просто Яромир-рекс, король Яромир. Ми вже й не кажемо про такі прозорі імена, які й без особливого аналізу виказують свою слов'янську приналежність: Вольдемар — Володимир, Яріслайфр — Ярослав, Валамер, Філімер — Велімир і т. д.

Висновок тут можна зробити подвійний: насамперед, готи тривалий час були складовою частиною того чи того слов'янського царства й на честь своїх зверхників давали імена своїм дітям (побіжно підтверджується й синонімічність понять «слов'яни» й «гуни»). Крім того, звідси випливає, що так звані «гуни» з'явилися в Європі й були сусідами готів ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з іншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пізніші часи прозелітами готів, згодом повністю засимілювались, і їхні наймення — то своєрідні топоніми, релікти слов'янщини в германському материку. Такі приклади ми можемо знайти й у рідній історії, бо після прийняття християнства кожен князь, починаючи з Воломира Першого, мав подвійне ймення: русинське й грецьке (чи біблійне). Що, до речі, завдає чимало клопотів історикам при ідентифікації.

В такий спосіб, нас не повинні відлякувати імена історичних осіб, які звучать нібито на германський кшталт. Цілком можливо, що за багатьма з них ховаються діячі нашої рідної історії.

Ми, наприклад, і досі дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велімира так самовіддано воювали в Каталаунській битві під прапорами гунів і жодного разу не зрадили їх, у той час як бургунди, франки, арморікани та алани під проводом якогось Сангібана (чи не Санко, бан аланський?) були в згаданій битві під пильним наглядом флангів, де розташувалися римляни та візіготи. Чи не слід в остроготах Видимира, Тодомира й Велімира вважати колишніх готських прозелітів, які перейшли на бік своїх кревних родичів — слов'ян? І чи не мають нічого спільного з ними всі оті названі західними істориками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нібелунги й за гренландськими сагами — родичі гунам або й просто гуни), франки, арморікани (венди Помор'я?) та алани (алани галльські; чи це не лужичі, мешканці галльських Лугів, поселені там ще Цезарем?)?

Бо й відомий французький дослідник XIX сторіччя Тьєррі пише про Каталаунську битву: «Сангібан, воєвода аланський, якого підозрювали в зраді, був поставлений у центрі, щоб можна було стежити за всіма його пересуваннями й покарати, якщо зрадить».

Чи можна після всього вірити, що всі оті народи, яких силою примусили воювати на боці сполучених римо-готських військ, були готами? Чи просто прозелітами готів, які прийняли від останніх і віру християнську, й перначі васалів? Очевидно, що це найвірогідніше припущення, так само як і припущення про остроготів. Фома Архідиякон у своїй «Хроніці» каже про тих остроготів, яких 376 року «гунський» цар Велімир переселив у Паннонію, що цих «далматських слов'ян» багато хто помилково вважає за готів, у той час як вони насправді є слов'яни.

Для пояснення нагадаймо собі слова Гельмольда, якими він стверджує: всі землі, що лежать на схід від Данії, називалися спершу Острогардом, а пізніше Гунігардом. Чи не тут слід шукати й розгадку таємничих остроготів?

Навіть сам Йордан, певно, забувши про всі вказівки та настанови, часом прохоплюється щодо походження остроготів. Говорячи про остроготів, які з нетерпінням чекали смерті Аттіли, він каже: «Інакше не могло жодне скіфське плем'я визволитися з-під гунського володарювання — тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен, а так само й для римлян, смерті Аттіли…». А О. Скржинська, не повіривши власним очам, вигукує в коментарях: «Як це не дивно, Йордан — сам „варвар“ — назвав готів „скіфським плем'ям“. А далі міркування, які з лабіринту не виводять.

Та це не єдиний випадок у Йордана. Говорячи про сарматів та гунів, він завважує: до цього ж самого роду належали Блівіла, пентаполітанський вождь, і його брат Фроїла, до нього ж належить і наш сучасник патрицій Бесса». Всі троє згаданих були остроготськими сановниками, це відомо з Йордана й це ж таки підтверджує його сучасник Прокопій. О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорідненості остроготів із гунами та сарматами, вважає, що це помилка Йордана: «Слова „до цього ж самого роду“ („ex quo genere“) стосуються не племен сарматів, кемандрів та гунів, „названих у § 264 готів“».

Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслідок якої Аттіла опинився під стінами Рима й імператор Валентиніан мусив вислати назустріч йому благальників щоб якось одвернути «бич божий» від «столиці всіх столиць». Хіба міг переможений Аттіла безборонно зайти аж в Італію? В той час як міфічні «переможці» — готські полки та римські легіони мов у землю запалися.

Всі відомості про Каталаунську битву почерпнуті з вуст людей, які уявлення не мали в справах військових. Це стверджує й англійський історик кінця XVIII ст. Едуард Гіббон, й інші, пізніші й раніші дослідники. Після уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторінках Йорданової «Гетики», Рим Східний і Рим Західний продовжували не тільки Аттілі, а ще й його синам платити данину, а візіготи змушені були повернутися туди, звідки й вийшли, — в подаровану їм Аквітанію, не розжившись на війні.

Такий висновок можна зробити, навіть не ходячи далеко: з аналізу самого Йордана, бо гуни були й залишилися й надалі жити на своїх землях, нехай і не в ореолі колишньої слави й величі.

Ось що каже про них сучасник Йорданів — Прокопій Кесарійський: «Якщо йти з міста Боспора в місто Херсонес, то всі землі, що лежать між ними, належать варварам — гунським племенам». Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову.

А тепер на хвилинку звернім увагу свою до тих, хто, власне, став причиною Каталаунської битви: мешканців Піренейського півострова, які посідали всі його західні та східні землі. Про «вандалів» царя Гейзеріка ми вже говорили вище. Але, крім них, на півострові були ще дві держави, які складали з ними федерацію: Галиція й Лузитанія. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй праці він без жодних вагань каже: «Галицію й Лузитанію споконвіку населяли свави». А хто такі свави, ми вже теж знаємо. То чи не слід зробити й висновку, що Галицію населяли галичі, а Лузитанію — лужичі? Бо спробуймо написати слово «лужичі» латиною — й одержимо: luzici, а звідси й Luzitania (до речі, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужичі»). Так само galisi, galici. Адже народ, який мешкає по той бік Рейну, Нестор Літописець теж називав не інакше, як галичани.

Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогів: улани, галани й навіть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням військового стану слов'ян, своєрідним античним козацтвом, яке охороняло креси землі, тому користувалося самоуправлінням і не підлягало ні податкам, ні данині, ні якимось іншим повинностям. Це засвідчує й Амміан: «Рабству не підлягали ці так звані алани, бо всі вони благородної крові».