Аксіоми недоведених традицій

Там, де Пріск Панійський описує зустріч Аттіли з мешканцями столиці, виникають зовсім виразні асоціації. Мимовільно починаєш думати: звідки знайомий нам цей ритуал вітання прибулого шановного мандрівника? Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а жона першого сановника піднесла йому хліб-сіль. При цьому історик зазначає: «Такий звичай вважається в скіфів знаком високої шани».

Ми більш-менш добре уявляємо собі придворні й народні звичаї східних племен, у тому числі й монгольських. А цей звичай відомий нам з документів Х-XI сторіч, і він належить нашому народові. Якщо викликає сумнів отой, Пріском описаний хор дівчат, що співав своєму цареві скіфських пісень, то хліб-сіль промовляє ще виразніше. Цей звичай міг народитися тільки в народові, який споконвіку займається хліборобством, а ніяк не серед кочових скотарських племен. Отже, ні гуни, ні скіфи, про яких ідеться в Пріска, не були й не могли бути монголами чи якимись іншими вихідцями з Північного Китаю.

Може скластися враження, нібито Пріск і взагалі не знав слова «гуни». Тоді погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями столиці Аттіли, він зустрів чоловіка, який справив на нього неабияке враження: «Мене здивувало, що скіф розмовляє грецькою мовою». Та незабаром усе з'ясувалося: «Оскільки дружина в них складається з різних варварських народів, то й дружинники, крім своєї власної варварської мови, переймають один від одного гунську, й готську, й італійську мови; італійську — від частого спілкування з Римом… Той, що вітав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках і розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав підстрижене в кружечок…»

Ще один приклад — кажучи про скомороха на бенкеті в Аттіли, Пріск усміхається: «Дивний у своїй зовнішності й одягові, в голосі та рухах, він мішав докупи латинську, гунську й готську мови, й усі аж качались од сміху».

Отже, тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скіфській, а є її синонімом, як і в цім уривку. Це стверджує й російський дослідник Пріска Г. С. Дестуніс у своєму коментареві. Що ж до «підстриженого в кружечок волосся», то він тут цілком погоджується з Юрієм Венелином, так само як і відносно «хліба-солі» та інших атрибутів гунського побуту й звичаїв. А Венелин був цілком переконаний у тому, що Пріскові гуни-скіфи — народ слов'янський.

У двох останніх уривках навіть немає слова «скіфи», але Пріск його не забув, бо далі читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамісові покликати послів на пишний обід, то греки завітали знову ж «разом з деякими знатними скіфами». «Всі присутні (на обіді), за законом скіфської поштивості, піднімалися з-за столів, вітали нас повними келихами, обіймали й цілували кожного».

У цій картині теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзаці Пріскового щоденника поперемінно подибуємо ці два слова, які є синонімом одне одного: «гуни» й «скіфи». Й напрошується логічний висновок, що це — синоніми до третього слова — «слов'яни», й до четвертого — «руси».

Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Пріск Панійський про пересування посольства та його побут у дорозі: «Замість пшениці тепер нам давали просо, а замість вина — мед; саме так і називали його в цих місцях. А ті, що нас супроводжували, одержували теж просо та напій з ячменю, що зветься по-варварському камос». Це надзвичайно цікаве свідчення, бо тут зафіксовано, що так звана скіфська мова гунів складалася з слов'янських слів.

Мед у даному випадку не викликає сумніву щодо походження. Зате навколо іншого напою — «камоса» — було чимало дискусій. Цей напій дехто вважав не чим іншим, як кумисом. Отже, питання національної приналежності гунів мовбито розв'язувалося: кочовики, бо лише кочові народи вживали кумис.

І хто зна, чому обходили пояснення Пріска, що той «камос» виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напій хліборобського народу, не кочового. Просто або ж Пріск, вуха якого були незвиклі до вимови «варварських» слів, не зміг написати правильно, або ж переписувачі сплутали літери (грецька «вета» легко могла бути замінена літерою «мі», надто ж якщо переписувалося зі старих рукописів). Було в Пріска й інше цікаве слово — «страва». Навколо нього в світі й досі точаться баталії. Автори різних національностей намагаються уподібнити його до якогось мало або й ще менш подібного кореня, й звідси найфантастичніші тлумачення. На жаль, української мови жоден з цих дослідників не знає, а в нас же це слово — серед найуживаніших і досі. Це Пріскове слово зберіг для історії Йордан, переписуючи в грецького автора ритуал поминання обідом: «Після того, як його було оплакано таким голосінням, вони справляють на його могилі страву (так це в них самих називається), супроводжуючи її великим пиром».

У такий спосіб виходить, що «гуни» й «скіфи» — то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків. Відомий історик Йосиф Флавій говорить про населення нашої країни наприкінці минулої ери: «Магог правив над тим народом, що пізніше був так і прозваний — магогами, а греки називали його скіфами».

Пізніше автор, який був сучасником Аттіли, Ієронім, підтверджує: «Магог — це скіфи». «Але, — читаємо в коментарях до нового видання Йорданової „Готики“ О. Скржинської, — Ієронім — письменник початку V ст. — безсумнівно, вкладав у поняття „скіфи“ („магог“) інший зміст, ніж Йосиф Флавій — письменник I ст. Під магогом-скіфами Ієронім мав на увазі сучасних йому гунів». І відома дослідниця пізньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: «На початку VI ст. архієпископ Кесарійський Андрій у коментарі до Апокаліпсиса писав, що біблійні племена гог і магог — ті ж таки скіфські племена, „що їх ми тепер називаємо гунськими“ (MPG, 106, сd. 416)». Такої думки дотримувалися сучасники Аттіли, так само вважали й історики наступних часів. А Лев Диякон, видатний візантійський історик Х сторіччя, йде ще далі, говорячи про війну греків з князем Святославом: «Надавши чин патрикія мужньому й запальному Калокірові, він (імператор Никифор) послав його до Тавроскіфів, яких подеколи називають Росами». Й так Лев упродовж усієї своєї «Історії» називає росів скіфами, тавроскіфами й навіть таврами й дуже рідко власним ім'ям.

Отже ж, греки, котрі, безсумнівно, добре знали й свою історію, й грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам'ятали, що народ, котрий мешкав на північ від Чорного моря, звався двома назвами: скіфи й гуни. Хоча вже в Х сторіччі, коли скіфи-гуни виявилися на новому піднесенні й почали знову набувати слави наймогутнішого в Європі народу, греки почали ближче цікавитися ними. Найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний, каже: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами».

Та, зрештою, всім відомі й слова нашого, київського історика Нестора Літописця, який, перелічивши всі руські племена, зауважує: «І є городи їхні й донині, й прозивані вони греками Велика Скіфія».

На нашу думку, свідчень про те, що «гуни» та «скіфи» — синоніми, — досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?

Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, — ісландські казання про грізного царя Аттілу «Атлаквіда» та «Атламаль», — дають нам пряму відповідь на запитання: гунами германці називали й західних слов'ян. У всім відомому драматичному сюжеті нібелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що ці бургунди — германці, то й германців слід називати гунами, бо ж бургунди — родичі гунам. Такої ж думки й Шафарик.

В іншому епосі, так званій «Новій Едді», слово — «гуналюнди», тобто народ гуни, вважається як синонім до слів «енети» і «венети». Це вчені помітили вже давно й висловили своє ставлення до квід як згустку найдавнішої народної пам'яті. В скандинавському епосі «Хельга-квіда» слово «гуни» має те саме навантаження, що й в ісландських квідах. В одній з примовок до «Хельга-квіди» сказано, що під словом гуни давні шведи розуміли слов'ян, пізніше почали їх називати вендами й венедами. Звідси слід зробити висновок, що «гуни» — загальна назва всіх слов'янських народів: і антів та склавенів Йордана, яких пізніше грецькі ж таки історики називають лише скіфами, й венетів чи венедів. Що венети, венеди, венти та венди — слов'яни, в цьому ніхто не сумнівається. В Саксона Граматика та Й. Меурсія є спільний епізод про те, що Ерманарік жив у полоні в слов'янського князя Ісмара (певно, Ізімира). Так і сказано: «Ismarus, Slavorum rex». В іншому епізоді Саксон каже: «Слов'яни під проводом свого князя Струнича напали па півострів, яким уже володів Фродо III, король готів-датчан». І якщо в усьому іншому ці стародавні історики ідентичні, то в епізоді про напад слов'ян Йоган Меурсій твердить щось зовсім інше: напасники в нього названі не слов'янами, а вандалами.

Чи не помилка знову? Виявляється, що ні, не помилка й не випадковість. Трохи нижче Й. Меурсій оповідає, що син Фродо III Фрідлев (від гунської царівни) виховувавсь у… Русі! Так, у Русі: in Russia relictum. Та й за дружину собі цей «руський вихованець» узяв Юрицю, доньку Грубо чи Грубона (ім'я Грубо й досі побутує серед сербів), отже, теж слов'янську князівну котроїсь сусідньої країни. А що держава Фродо III межувала із Слов'янщиною, про це свідчить той-таки Саксон Граматик: володіння його ширилися від Рейну до Русі (Rusciam). Крім того, перш ніж назватися королем Данії та Вандалії, Фродо три руські річки наповнив трупами. Бургунди, найближчі родичі вандалів, зараховані Агафієм до гунів. Такої думки дотримувалося чимало істориків, у тому числі й новітніх.

Таким чином випливає ще один висновок: вандали та бургунди — теж слов'янські народи. Й, коли, скажімо, взяти до уваги всі різнописання цієї назви вандалів у різних авторів, наприклад: вени, вінули, вендли, вони й венділи, то побачимо, що всі вони дуже добре лягають в одне синонімічне гніздо.

Й підтверджень цьому в історіографії скільки завгодно. Скажімо, Птолемей називає Рифійські гори та Ерц Гебірге, з якої витікає Ельба, горами Вендськими, а Діон Кассій — горами Вандальськими. Й. Меурсій, говорячи про завоювання готів-датчан, називаючи учасників цієї війни, каже, що Струнич — вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому іншому схожий до нього, тут уточнює Меурсія: Струнич — Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свідчить: готи прийшли із Скандинавії й підкорили вандалів.