За офіційною версією, війна для СРСР почалася 22 червня 1941 р. У промові, що пролунала по радіо 3 червня 1941 р., а потім у доповіді з нагоди 24-ї річниці Жовтневої революції (6 жовтня 1941 р.) Сталін назвав два чинники, які, на його думку, призвели до наших невдач на початку війни:
1) Радянський Союз жив мирним життям, зберігаючи нейтралітет, а відмобілізована і до зубів озброєна німецька армія віроломно напала 22 червня на миролюбну країну;
2) наші танки, гармати й літаки — кращі за німецькі, але їх було дуже мало, набагато менше, ніж у противника.
Ці тези — цинічна й нахабна брехня, що не заважає їм перекочовувати з однієї політично-«історичної» праці в іншу. В одному з останніх видань Радянського енциклопедичного словника, випуску 1986 року, читаємо: «Вторая мировая война (1939–1945) подготовлена силами международной империалистической реакции и началась как война между двумя коалициями империалистических держав. В дальнейшем стала принимать со стороны всех государств, сражавшихся против стран фашистского блока, характер справедливой, антифашистской войны, который окончательно определился после вступления в войну СССР (см. Великая Отечественная война 1941–1945)». Теза про мирний радянський народ, довірливого й наївного т. Сталіна, котрого спочатку «кинули» англійські й французькі імперіалісти, а потім підло й підступно обдурив лиходій Гітлер, майже без зміни збереглася в головах багатьох обивателів і працях пострадянських «учених» Росії, Білорусі, та й України.
Протягом усієї своєї, на щастя, відносно короткої історії Радянський Союз ніколи не був миролюбною країною, в якій «мирно спали діти». Зазнавши невдачі у спробі роздмухати пожежу світової революції, більшовики зробили свідому ставку на війну як головний інструмент вирішення своїх політичних і соціальних завдань як усередині країни, так і за її межами. Вони втручалися в більшість великих міжнародних конфліктів (у Китаї, Іспанії, В’єтнамі, Кореї, Анголі, Афганістані…), допомагаючи грішми, зброєю і так званими добровольцями організаторам національно-визвольної боротьби і комуністичного руху. Основною метою здійснюваної в країні з 30-х років індустріалізації було створення потужного військово-промислового комплексу і добре озброєної Червоної армії. І треба визнати, що ця мета мало не єдина, якої вдалося досягти більшовицькій владі. Зовсім не випадково, виступаючи з промовою на першотравневому параді, який за «миролюбною» традицією відкривався військовим парадом, нарком оборони К.Ворошилов сказав: «Радянський народ не тільки вміє, а й любить воювати!».
На 22 червня 1941 р. «миролюбний і нейтральний» СРСР уже майже два роки брав участь у Другій світовій війні, причому як країна-агресор.
Підписавши 23 серпня пакт Молотова — Ріббентропа, який розділив більшу частину Європи між Гітлером і Сталіним, Радянський Союз 17 вересня 1939 р. почав вторгнення в Польщу. Наприкінці вересня 1939 р. з СРСР було «возз’єднано» 51 % польської території. При цьому проти вояків польської армії, яка була знекровлена німецькою навалою і практично не чинила опору частинам Червоної армії, було вчинено безліч злочинів — одна тільки Катинь коштувала полякам життів майже 30 тисяч офіцерів. Ще більше злочинів учинили радянські окупанти проти мирних громадян, особливо польської та української національностей. До початку війни радянська влада на возз’єднаних територіях спробувала майже все селянське населення (а це переважна більшість жителів Західної України та Білорусі) загнати в колгоспи і радгоспи, запропонувавши «добровільну» альтернативу: «колгосп або Сибір». Уже в 1940 р. численні ешелони з депортованими поляками, українцями і трохи пізніше литовцями, латишами й естонцями вирушили в Сибір. Українське населення Західної України та Буковини, яке спочатку (у 1939–1940 рр.) масово зустрічало радянських солдатів квітами, сподіваючись на звільнення від національного гніту (з боку, відповідно, поляків і румунів), на власному гіркому досвіді випробувало всі принади радянської влади. Тому зовсім не дивно, що 1941 р. тут квітами зустрічали вже німців.
30 листопада 1939 р. Радянський Союз почав війну з Фінляндією, за що його визнали агресором і виключили з Ліги Націй. Ця «невідома війна», яку всіляко замовчувала радянська пропаганда, лягає невитравною ганьбою на репутацію Країни Рад. Під надуманим приводом міфічної воєнної небезпеки радянські війська вторглися на фінську територію. «Змести з обличчя землі фінських авантюристів! Настав час знищити мерзенну комашку, яка насмілюється погрожувати Радянському Союзу!» — так писали напередодні цього вторгнення журналісти в головній партійній газеті «Правда». Цікаво, якою воєнною загрозою для СРСР могла бути ця «комашка» з населенням 3,65 млн. і погано озброєною армією в 130 тисяч осіб.
Коли Червона армія перейшла фінський кордон, співвідношення сил воюючих сторін, за офіційними даними, було таким: 6,5:1 в особовому складі, 14:1 в артилерії, 20:1 в авіації і 13:1 у танках на користь СРСР. І тут сталося «фінське диво» — замість швидкої перемоги радянські війська в цій «зимовій війні» зазнавали однієї поразки за іншою. За підрахунками російських військових («Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и конфликтах» под ред. Г.Кривошеева, М.: Воениздат, 1993 г.), мінімальні втрати Червоної армії під час фінської компанії становили 200 тисяч людей. Фінська війна стала першим тривожним дзвінком, який показав усю гнилість радянської імперії та повну бездарність її партійного, державного і військового керівництва. Все у світі пізнається у порівнянні. Сухопутні війська радянських союзників (Англії, США і Канади) у боях за звільнення Західної Європи — від висадки в Нормандії до виходу на Ельбу — втратили 156 тис. осіб. Окупація Норвегії 1940 р. обійшлася Німеччині в 3,7 тис. загиблих і зниклих безвісти солдатів, а розгром армії Франції, Бельгії і Голландії — у 49 тисяч осіб. На цьому тлі жахливі втрати Червоної армії у фінській війні — більш ніж промовисті.
Розгляд «миролюбної та нейтральної» політики СРСР у 1939–1940 рр. викликає ще одне серйозне запитання. Хто в кого вчився в ті часи методам агітації та пропаганди — Сталін і Молотов у Гітлера і Геббельса чи навпаки? Вражає політична й ідеологічна близькість цих методів. Гітлерівська Німеччина здійснила аншлюс Австрії та окупацію спочатку Судетської області, а потім і всієї Чехії, возз’єднуючи в єдиний рейх землі з німецьким населенням, а СРСР окупував половину території Польщі під приводом возз’єднання в єдину державу «братніх українського та білоруського народів». Німеччина захопила Норвегію і Данію, щоб убезпечити себе від нападу «англійських агресорів» та забезпечити безперебійне постачання шведської залізної руди, а Радянський Союз під аналогічним приводом безпеки кордонів окупував країни Прибалтики і спробував захопити Фінляндію. Ось так загалом виглядала миролюбна політика СРСР у 1939–1940 рр., коли гітлерівська Німеччина готувалася напасти на «нейтральний» Радянський Союз.
Тепер ще про одну тезу Сталіна:
«Історія не відпустила нам достатньо часу, і ми не встигли відмобілізуватися і технічно підготуватися до віроломного нападу».
Це брехня.
Розсекречені в 90-ті роки після розвалу СРСР документи переконливо показують справжню картину «неготовності» країни до війни. На початок жовтня 1939 р., за офіційними радянськими даними, парк радянських ВПС становив 12677 літаків і перевершував загальну чисельність військової авіації всіх учасників розв’язаної світової війни. За кількістю танків (14544) Червона армія на цей момент майже вдвічі перевершувала армії Німеччини (3419), Франції (3286) та Англії (547), разом узяті. Радянський Союз значно перевершував воюючі країни не тільки кількістю, а й якістю озброєння. В СРСР до початку 1941 р. випускали найкращий у світі винищувач-перехоплювач МіГ-3, найкращі гармати й танки (Т-34 і КВ), а вже з 21 червня — перші у світі реактивні установки залпового вогню (уславлені «Катюші»).
Не відповідає дійсності й твердження про те, що до червня 1941 р. Німеччина потай стягувала війська та бойову техніку до кордонів СРСР, забезпечивши істотну перевагу в бойовій техніці, підготувавши підступний і раптовий напад на мирну країну. За німецькими даними, які підтверджуються європейськими військовими істориками (див. «Друга світова війна» під ред. Р.Холмса, 2010, Лондон), 22 червня 1941 р. до нападу на Радянський Союз підготувалася тримільйонна армія німецьких, угорських і румунських солдатів, у розпорядженні якої були чотири танкові групи з 3266 танками і 22 винищувальні авіагрупи (66 ескадрилій), у складі яких було 1036 літаків.
За розсекреченими радянськими даними, 22 червня 1941 року на західних кордонах агресорові протистояла Червона армія чисельністю три з половиною мільйони осіб із сімома танковими корпусами, в складі яких було 11029 танків (ще понад 2 тис. танків вже в перші два тижні було додатково введено в бій під Шепетівкою, Лепелем і Даугавпілсом), і 64 винищувальними авіаполками (320 ескадрилій), що мали на озброєнні 4200 літаків і до яких уже на четвертий день війни перекинули 400 літаків, а до 9 липня — ще 452 літаки. Більша за чисельним складом на 17 %, ніж армія противника, РСЧА мала на кордоні і значну перевагу в бойовій техніці — майже вчетверо більше танків і вп’ятеро бойових літаків! Не відповідає дійсності думка, що радянські механізовані частини були укомплектовані застарілою технікою, а німці — новою й ефективною Так, у танкових радянських частинах на початок війни було справді багато танків застарілих конструкцій — БТ-2 і БТ-5, а також легких танкеток Т-37 і Т-38, але при цьому майже 15 % (1600 танків) припадало на найсучасніші середні та важкі танки — Т-34 і КВ, рівних яким у німців на той момент не було. У нацистів із 3266 танків було 895 танкеток і 1039 легких танків. І тільки 1146 танків можна було віднести до категорії середніх. І танкетки, і легкі німецькі танки (PZ-II чеського виробництва і PZ-III E) істотно поступалися своїми техніко-тактичними характеристиками навіть застарілим радянським танкам, а найкращий на той момент німецький середній танк PZ-III J не йшов у жодне порівняння з Т-34 (про порівняння з важким танком КВ узагалі не йдеться).
Версія про раптовість нападу вермахту не видається переконливою. Навіть якщо погодитися з нерозумністю й наївністю радянського партійного і військового керівництва й особисто Сталіна, які категорично проігнорували дані розвідки і західних спецслужб, не помітили розгортання на кордонах тримільйонної ворожої армії, то й тоді, за наявної в розпорядженні противника військової техніки, раптовість першого удару могла забезпечити успіх протягом одного-двох днів і прорив на відстань не більш як 40–50 км. Далі, за всіма законами бойових дій, радянські війська, що тимчасово відступили, користуючись своєю значною перевагою в бойовій техніці, повинні були буквально розчавити агресора. Але події на Східному фронті розвивалися за зовсім іншим — трагічним сценарієм…
Катастрофа
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брехня і правда про Велику Вітчизняну» автора Соболєв Юрій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „У якій війні ми брали участь“ на сторінці 1. Приємного читання.