Розділ «Валерій Шайкан, канд. іст. наук, Валентина Шайкан, докт. іст. наук (Кривий Ріг) З ким боролися червоні партизани»

З ким боролися червоні партизани

Починаючи з 1943 р. стратегічна обстановка на фронтах Великої Вітчизняної війни змінилася на користь Червоної Армії, розпочався процес звільнення Української землі. Та ворог ще був сильним тому ідеологічна робота в його тилу залишалася актуальною.

В значній мірі це було пов’язано ще й з активізацією національно-визвольних змагань, витісненням гітлерівцями частини партизанських загонів за межі республіки, про що наголошувалося в Оперативному плані ЦШПР проведення першочергових заходів щодо посиленню партизанського руху на Україні і новими стратегічними планами командування. Так, 11 січня 1943 р. начальник оперативного відділу полковник Соколов писав: «Маючи вплив на частину українського населення, головним чином, в Західних областях, де тривалий час був відсутній партизанський рух, українські націоналісти… намагаються розповсюдити свій вплив і на інші області України… тепер вони стали на шлях відкритої збройної боротьби з партизанськими загонами». Одним із завдань радянських партизанів мала стати боротьба проти українського самостійницького руху.

10 лютого 1943 р. Начальник ЦШПР Пономаренко підписав накази №№ 0012, 0013 про вихід в нові райони бойових дій Волинського та Ровенського партизанських загонів, в яких ставилося завдання: окрім бойових операцій проти німців, проводити «розкладання поліцейських та націоналістичних формувань, особливо армії націоналістів «Тарас Бульба». Прискіпливішу увагу націоналістичним формуванням стала приділяти радянська влада з весни 1943 р. у зв’язку з утворенням УПА. Збіг у часі розвитку масового партизанського руху і націоналістичних формувань загострило ідеологічну боротьбу на окупованій гітлерівцями території України.

Звертає на себе увагу Постанова нелегального ЦК КП(б)У «Про затвердження оперативного плану бойових дій партизанських загонів України на весняно-літній період 1943 р.» від 7 квітня 1943 р. П’ять пунктів документа з 8-ми були цілковито спрямовані в ідеологічному руслі і передбачали посилення, в першу чергу, агітаційно-пропагандистської роботи та системи моральних заохочень бійців, котрі проявили себе в боротьбі з окупантами. Так, у 2-му пункті передбачалася переправлення в Кам’янець-Подільську, Вінницьку, Полтавську, Станіславську, Дрогобицьку, Ізмаїльську та Чернівецьку області уповноважених ЦК КП(б)У і УШПР з групами партійних працівників. Вказувалося на необхідність відправити в тил ворога терміном на 1–2 місяці групу українських письменників, журналістів та кінооператорів. Побіжно пропонувалося додатково переправити партизанам 30 типографій для видання газет і листівок. Наведений документ свідчить про інтенсивну підготовку радянським керівництвом навесні 1943 р. до серйозних операцій в тилу ворога, левовою часткою яких повинна бути ідеологічна складова. Ясність у це питання дещо внесло «Звернення Президії Верховної Ради УРСР Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У до населення окупованих районів України» від 21 травня 1943 р., де разом із закликами до воїнів допоміжних сил вермахту, поліцейських, старост переходити на бік партизанів, давалась розлога характеристика українських самостійницьких формувань, де вони називались бандами. Звідси стає зрозумілим, проти кого, насправді, готувалася масована ідеологічна атака.

Питання про взаємостосунки з українськими націоналістами стали предметом обговорення і на нараді командирів і комісарів найбільших партизанських з’єднань у травні 1943 р. в Білорусії під керівництвом секретаря ЦК КП(б)У Д.Коротченка. Попри загальну негативну оцінку самостійницького руху, у підсумковій резолюції з цього питання, окрім необхідності вести розкладницьку роботу серед націоналістичних формувань, ніяких конкретних бойових завдань перед партизанами не ставилося.

23 січня 1943 р. Нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія інформував Сталіна, Молотова і начальника ЦШПР Пономаренка про те, що за даними, отриманими від співробітника, що знаходиться в тилу ворога в районі Рівного, «Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом тероризує і грабує радянськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців…», «…жителів, котрі втікають у ліс, розстрілюють». Пономаренко 26 січня 1943 р. інформував Сталіна, Молотова, Маленкова і Берію про вжиті заходи, за якими передбачалося послати в тил ворога першого секретаря Ровенського обкому партії, члена ЦК КП(б)У В.Бегму для налагодження політичної роботи і наведення порядку та запропонувати Сабурову розслідувати факти і покарати винних. Злочинні дії окремих партизанів з’єднання Сабурова по відношенню до місцевого населення не були винятком. Подібне свавілля чинили партизани і інших загонів. Так, 20 червня 1943 р. — через півроку після перших повідомлень Берії, начальник обласного штабу партизанського руху Рівненської області В.Бегма у листі, адресованому Маленкову та Хрущову, писав, маючи на увазі партизанські загони Бринського, Каплуна, Медведєва: «…В цих трьох загонах відсутній інститут комісарів, немає ні комсомольських, ні партійних організацій. В результаті такої бездіяльності і відсутності контролю і виховної роботи серед особового складу люди розкладаються, [є] маса випадків самовільних розстрілів ні в чому не винного населення [спостерігається] масове пияцтво, хуліганство і т. д….». Прояви аморальної поведінки торкалися не лише рядових партизанів але й деяких представників керівного складу.

Ширилася насильницька мобілізація населення у партизани та обкладання місцевих жителів окупованих областей податками, що знайшло свій відбиток у радянських документах. Приклади насильства як по відношенню до населення окупованих областей України приводить В. Боярський, він стверджує, що насильство було типовим і притаманним для більшості партизанських загонів і диверсійно-розвідувальних груп. До такого ж висновку дійшли і українські вчені О. Гогун і А. Кентій, котрі опублікували книгу «Красные патизаны Украины. 1941–1944», де наведено числені факти терору, грабіжництва, мародерства, бандитизму, сексуального насильства.

Прироно, що центр був поінформований про поведінку партизанів на окупованих територіях. Тому партійні осередки в загонах мали витверизити партизанських анархістів.

Нові партизанські з’єднання мали вже сформовані парторганізації зі своїм штатом політпрацівників і досвідом роботи. Такі організації в кількісному відношенні були значно меншими і існували протягом короткого часу — до возз’єднання з частинами Червоної Армії. Такі парторганізації були утворені в партизанських з’єднаннях під командуванням А.Мечковського, О.Кравченка, О.Гнучого, І.Дубравіна.

Показовим є той факт, що протягом всього періоду діяльності партизанських формувань в тилу гітлерівців, партійні організації кількісно зростали.

Значне кількісне зростання партизанських формувань в цілому і партійних організацій зокрема в першій половині 1943 р. відбувалося за рахунок притоку бійців з місцевих жителів, кожен з яких мав родичів, тому ідеологічний вплив на населення відбувався і безпосередньо через бійців, і через агітаційно-пропагандистські заходи, що проводилися партизанськими загонами.

Важливою ланкою ідеологічної роботи партизанських формувань було утворення і налагодження роботи підпільних організацій. Нерідко від їх діяльності залежала і доля самих партизанів. Своєчасний збір достовірної інформації про плани гітлерівців часто допомагав уникати оточення, викривати зрадників, уникати сутичок з націоналістичними формуваннями. Так, партизанським з’єднанням О.Федорова до кінця 1943 р. було організовано 60 підпільних організацій, що об’єднували понад 300 осіб. Підпільники були ще й активними агітаторами і пропагандистами, розповсюджувачами листівок, газет, звернень, відозв.

Ідеологічним впливом червоні партизани намагалися охопити всі верстви населення. Маючи на увазі авторитет релігії серед селян, до підпільної роботи нерідко залучалися служителі культу. Так, партизан з’єднання О.Федорова домовився з священиком православної церкви с. Угриничі Никодимом, переодягнувся в його рясу і проводив пропагандистську проповідь серед прихожан з церковної кафедри. Партизани Житомирського з’єднання О.Сабурова на ряду з листівками, надрукованими в партизанській типографії, розповсюджували листівки випущені служителями культу. Польський ксьондз села Любешів тієї ж області передав в фонд Червоної Армії коштовності (золото, срібло, коштовні прикраси) на декілька мільйонів карбованців. Мали місце випадки, коли священики брали участь у мітингах, що проводили партизани.

Отже, частина духовенства вступила в боротьбу на боці радянських партизанів і підпільників.

Певним фактором впливу на формування ставлення населення до радянської влади було надання останньому медичної допомоги партизанами. Інфекційні хвороби були поширеним явищем серед населення. Медчастини партизанських загонів часто були єдиним джерелом отримання медичної допомоги.

Німці постійно засилали свою агентуру в партизанські загони.

За архівними даними, партизанськими формуваннями за період їх дій на окупованій території України, в партизанських загонах і серед населення було виявлено і розстріляно 2927 агентів. У з’єднанні О.Федорова таких виявлено 120 осіб, а у з’єднанні А.Кондратюка, як вказано у звіті — 351! Останнє заслуговує на увагу. Приведемо порівняльні дані чисельності особового складу цього з’єднання. Воно складалося з 3-х полків: ім. Леніна, «За Родину», ім. Кірова. В кожному з них відповідно нараховувалося 657, 200 і 254 бійці — всього 1111 осіб. Кількість викритих агентів гестапо і жандармерії склала: в полку ім. Леніна — 100 осіб; в полку «За Родину» — 95 осіб; в полку ім. Кірова — 47 осіб. Отже, у з’єднанні знищено 30 % особового складу. Виникає питання — чи можливо таке? Очевидно, утворена в передвоєнні роки сталінська система підозрілості і недовіри, свавілля і репресій, в певній мірі, торкнулася і партизанського руху і перетворилася на шпигуноманію, що теж було одним із проявів ідеологічної боротьби в тилу ворога. Є й інші свідчення про свавілля партизанських керівників: «Сабуров часто насильницьким шляхом приєднував до себе чужі загони, усував небажаних йому людей і керівників загонів аж до розстрілу». Газета «Правда» помістила статтю колишнього партизана П. Брайка «В августе сорок третього», в якій автор, посилаючись на свідчення партизанів, розповідає про загибель комісара С.Руднєва. Згідно версії П. Брайка С.Руднєв був убитий радисткою Туркіною за завданням НКВС.

Одним із засобів ідеологічної боротьби з гітлерівцями було проникнення підпільників і партизанів у різні адміністративні та силові структури окупаційної влади, що давало широкі можливості зриву планів окупантів, збору розвідувальної інформації, поширення чуток, звільнення військовополонених, підпільників, розповсюдження пропагандистської літератури тощо. Так, в м. Макіївці Донецької області підпільники працювали в поліції, на біржі праці. Подібні засоби боротьби використовувалися скрізь, де була можливість. Зв’язковий ЦК КП(б)У В. Портянко повідомляв 13 березня 1942 р. про викриття і страту німцями комуніста Бабенка, який працював мером м. Павлограда Дніпропетровської області, Калиновського — начальника поліції цього міста та перекладачки Семенової.