Розділ «5. ІМПЕРСЬКА МРІЯ У ПІЗНІЙ РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД»

Тому Третя Дума була непредставницьким органом, створеним унаслідок державного перевороту і фальсифікації права на участь у виборах» 46.

«У Третій Думі, засідання якої відкрилися в листопаді 1907 року, було зведено до мінімуму представництва не-росіян і нижчих прошарків суспільства. Своїх представників не мали цілі географічні регіони, і тільки 15 % населення зберегло право брати участь у виборах. У прикордонних територіях, у віденській губернії були зобов’язані обрати депутатами двох росіян, у ковненській — одного. Зменшилася кількість українських, білоруських і литовських представників. Тоді як один представник від європейської частини Росії представляв 250 000 виборців, то його колега від конгресової Польщі (тобто Польщі в кордонах, визначених Віденським конгресом 1814–1815 років — Примітка перекладача) — 750 000…. Скарги [поляків] на те, що їх вважали за громадян другого сорту, різко засуджував прем’єр Петро Столипін, який казав їм гордитись тим, що вони є російськими суб’єктами» 47.

Політичне маневрування Столипіна є сумним прикладом того, як російська імперія домагалася добробуту росіян коштом колонізованих народів і водночас виставляла тиранічних колоніалістів як зразок чесності й непідкупності. Постколоніальні критики прискіпливо переглянули зображення історії в західній літературі, виявляючи подібні до цього приклади імперського самоствердження й колоніальної марґіналізації; письменники — представники корінних народів постколоніальних Африки, Азії й Латинської Америки — поглибили цей розгляд, і Воул Сошка [Wole Soyinka] та Дерек Волкотт [Derek Walcott] одержали за свої праці Нобелівську премію. Колишні білі колонії великих європейських країн, такі, як Канада, Нова Зеландія, Сполучені Штати Америки та Австралія, сформували свою власну думку в літературі, політиці та суспільному житті, відмінну від думки метрополії. Однак у романі Солженіцина замовчуються наслідки столипінських реформ для тих, хто не вважав, що вони належать до російської національності. Небажання письменника ввести до наративу історію національних меншин особливо вражає у світлі того факту, що на час написання цього твору радянська російська імперія вже розпадалась на частини. Якщо суспільне середовище англійських письменників XIX століття було міцно захищене ще не розхитаною британською імперією, то Олександр Солженіцин писав свої твори в час, коли Російська імперія (в її радянському втіленні) тряслася, хиталася й починала руйнуватися.

Підсумовуючи, можна сказати, що російські письменники пізнього радянського і раннього пострадянського періоду у своєму розумінні складної політичної й етнічної ситуації в країні не вийшли за межі XIX століття. Англійці навчились проводити необхідну тонку межу, а російські письменники й далі з неусвідомленою брутальністю поселяють своїх героїв у різних точках Російської Федерації, і вони накладаються на «російський» суспільний простір, що мав би, принаймні частково, бути наповнений голосами, які відображали б думку корінних мешканців. Інтерпретатори краху радянської імперії ще не сформували критичного підходу до моделі Росії як непорушно імперіалістичної держави, що призвела до збезлюднення етнічно російських земель, переселяючи росіян у ті регіони імперії, в яких вони навряд чи почувалися рідними. Щоб утримати «білі колонії» від вимог здійснювати контроль за своєю долею, намагались наситити їх досвідом московитів, витісняючи водночас присутність і досвід корінного населення. Для закріплення влади Москви над відповідними територіями такі письменники, як Распутін і Солженіцин, рухаючись проти природного плину часу, викликають в уяві образ імперії, ідентичної з етнічно російською землею, хоча й існуючою на околицях культурного простору. У їхніх книжках оповідач, точкою відліку якого є Москва, утримує привілейоване становище як виразник імперських поглядів, і його монолог робить невидимим імперське втручання в географічну й культурну периферію. Бажане з соціального погляду становище в центрі імперії, яке дає ширші права, формує особливе ставлення до периферії, котру розглядають через окуляри, запропоновані центром, як у Саниному баченні сибірських ночей у творі Распутіна «Живи і пам’ятай».

Ігнорування в романі «Серпень чотирнадцятого» теми основних національних меншин у російській імперії може бути однією з причин того, чому він так швидко став «застарілим». Солженіцин відмовлявся визнати, що величезні розміри імперії та наявні в ній етнічні відмінності були головними чинниками такого розвитку подій. Солженіцин відмовлявся бачити складну проблему російського імперіалізму, хоча з ентузіазмом розглядав у своїх романах і есе різноманітні ризиковані теми. Він риторично запитував, чому Росія створила величезну систему Гулагу, але не помічав підйому національного самоусвідомлення в імперії і не розумів, що неможливо утримувати так багато націй разом у спосіб, який відрізнявся б від того, що його застосовувала радянська влада. Він казав про зрадництво деяких меншин, але не про їхнє прагнення до свободи. Такі письменники, як Распутін, безперечно, інтелектуально поступаються Солженіцину і їхні мовні та концептуальні горизонти повністю обмежені гаслами і сконструйованими традиціями «Імперії». Тому через них не варто особливо засмучуватися, але від Солженіцина можна було б сподіватися чогось іншого.

Більш чи менш свідомо керований рух за об’єднання етнічно російських земель і «білих колоній» Росії та її національних меншин був невід’ємною рисою російської літератури в пізній радянський період. Російські письменники, які сприймають Сибір так, неначе це комора із запасами для центральної Росії, пишуть у класичному імперському стилі, створеному західними письменниками, котрі свого часу дивилися на Африку й Азію як на сіни і комору англійської та французької держав. Література усуває корінні народи Сибіру з мальованої нею картини, причому не тільки сучасної, а й історичної, тоді як російськомовним поселенцям відмовляють в уяві та хоробрості, необхідних для того, щоб домогтися самостійності. На євреїв продовжують дивитися через імперські окуляри. Пізня радянська й рання пострадянська російська література демонструє свою неспроможність визнати, не кажучи вже про обговорення, проблем, які перебували на інтелектуальному порядку денному Заходу протягом півстоліття.

Відмова російських письменників порушувати проблеми імперії тісно пов’язана й зі збідненням російської мови в концептуальному плані протягом часів комунізму. Якщо ми подивимось на примітивну дидактику «сільських письменників», то побачимо, що використовувані ними метафори, які стосуються села, знецінилися через їх надмірне застосовування в XIX столітті. «Сільські письменники» звертаються до російських читачів, які не знають іншої лояльності, крім біологічної й родової, і прагнуть зміцнити ці почуття замість того, щоб відкривати нові горизонти. Той вид націоналізму, розвиткові якого сприяють ці письменники, вигідний не росіянам як індивідуумам, а російській державі.

Риторика влади, яка постійно використовувалось у російській літературі, супроводжується риторикою доброчинності стосовно завойованих земель. Від захоплення Росією територій страждають не корінні жителі цих територій, а росіяни, — такий висновок можна зробити з опису Валентином Распутіним російських поселень у Сибіру. Це простодушне зображення імперіалізму, якому бракує усвідомлення власних злочинів. Якщо негри та жителі Сходу в творах Джозефа Конрада мовчали, то принаймні з інтонації оповідача можна було зробити висновок про те, що вони мають що розповісти. Натомість у Распутіна, Рибакова, Астаф’єва та Солженіцина немає навіть тіні такої думки. Що стосується російських імперських володінь, то сьогодні російський читач стикається з лінґвістичною й літературною ситуацією, коли переважає монолог сили, яка сама себе не усвідомлює. Російська мова нині перебуває на такій стадії, що виключає — немовби органічно відкидає — концепції та ідеї, несумісні з повним прийняттям Росії як «Імперії». Вважається, що всі важливі події та життя в межах Російської Федерації відбуваються в Росії і що національні меншини вдячні їй за ті блага, які вона дала їхнім культурам. Для письменників пізньої радянської доби незмінність і непорушність цієї найголовнішої концепції — Росії — є абсолютно очевидною. Ці письменники кажуть нам, що Росія — це магніт, який притягує до себе членів інших етносів. Як міг би сказати Гомі Бгабга, вже сама настирливість цієї арґументації є ознакою тріщини в будівлі імперської безпеки. Десь поза голосними заявами про єдність ховається усвідомлення того, що така величезна й неоднорідна територія не може за умов демократії й загальної письменності утримуватись тривалий час як унітарна держава. Можливо, це болісне усвідомлення і лежить в основі прагнення за будь-яку ціну захистити цю єдність і писати твори, що мають на меті запобігти або затримати її руйнування.

ПРИМІТКИ

1. Е. М. Thompson, Understanding Russia: The Holy Fool in Russian Culture (Lanham, MD: Univ. Press of America, 1987), 101–102.

2. Victor Mote, Siberia (Boulder, CO: Westview, 1998), 39.

3. Там само, 6.

4. George Kennan, Siberia and the Exile System, vol. 2 (London: James Osgood, 1891), 266.

5. В. С. Новиков, Илья Глазунов (Ленинград: Аврора, 1989).

6. Сказ є типово слов’янською формою наративу, в якому уявний оповідач є менш розумним чи менш освіченим за середнього уявного читача. Прикладами сказу є «Шинель» Миколи Гоголя (1842) та, у польській літературі, «Мемуари» Яна-Хризостома Пасека, написані наприкінці XVI століття і вперше повністю опубліковані у 1836 р.

7. Валентин Распутин, Уроки французского. Повести и рассказы (Москва: Художественная литература, 1987), 73.

8. Mote, 59.

9. Kennan, vol. 1, 280.

10. Распутин, Сибирь, Сибирь… в Собрании сочинений, т. 3 (Москва: Молодая гвардия, 1994), 25; і Kennan Sr., vol. 1, 280.

11. Распутин, т. 3, 37.