Розділ V Як «мати міст руських» стала імперською провінцією

Досить яскраво принципові відмінності між українською й російською культурами фіксуються в іконопису XVII століття. В основі візантійського та слов'янського православного середньовічного іконопису лежало сформульоване святим Василієм Великим уявлення про образ як подібність до Першообразу, що й зумовило такі характерні риси, як зворотна перспектива, брак пропорційності, відсутність світлотіні (джерело світла перебуває поза площиною зображення, і золоте світло Божественної енергії сяє крізь обличчя святого). Саме такий іконопис панував у Московському царстві до українського барокового впливу.

Принципово протилежні, ренесансно–барокові характеристики спостерігаються в українській іконі XVII століття: тут панує пропорційність та пряма (лінійна) перспектива, її простір будується за принципами театральної декорації, є зовнішнє світло та світлотінь. Ренесансно–барокова художня свідомість розглядає живопис як вікно у світ, у природу, як, «дзеркало світу» (ЛеонардодаВінчі). Середньовічна ікона передбачала «сінергію» — активну духовну співпрацю, співтворчість Бога та людини. Натомість барокова ікона є тілесною, зануреною у побутові деталі, спрямованою на споглядання, на сферу чуттєвих переживань та емоцій. Саме від неї бере початок портретний жанр, який розквітнув в Україні, а згодом і в Росії.

Тож загальновідоме «вікно в Європу», яке рубав Петро І (та його наступники), було не першим таким «отвором» — іще за часів батька царя–реформатора європейські культурні впливи потрапляли до Росії через чималу «українську та білоруську кватирку». І той культурний простір, який дістала Росія в XVIII столітті, був насичений українсько–білоруськими культурними зразками, котрі слугували розбудові нової імперської культури.

«Золоту добу» в українських культурних впливах на Росію дуже заманливо пов'язати з добою Мазепи та Петра І. Як писав 1927 року відомий ідеолог євразійства М. Трубецькой, саме в ті часи бере свій початок найбільш потужна серія спроб «європеїзувати» Росію через український культурний спадок: «Царь Петр поставил себе задачу европеизировать российскую культуру, а для выполнения этого задания могла пригодиться только украинская редакция культуры, которая уже впитала в себя некоторые элементы культуры европейской. Именно поэтому Петр великорусскую редакцию культуры как подчеркнуто европофобскую постарался совсем искоренить и изничтожить и единственной редакцией русской культуры, служащей отправной точкой для дальнейшего развития, сделал украинскую редакцию». Результатом такої політики, на думку Тру- бецького, стала «українізація» Росії: «Старая великорусская, московская культура при Петре умерла, а с тех пор новая является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры». Звісно, це дуже велике перебільшення, причому досить тенденційне — з підтекстом «якщо російська культура і так була фактично… українською, чого ще треба тим українцям»?

Нам здається, А. Окара цілком має рацію, твердячи, що «у середині та другій половині XVII століття діалог української та великоруської культур розвивався не як звичайний вплив високорозвиненої української культури на відсталу великоруську, а як семіотичний [на рівні знаків, символів. — Д. Ж.] конфлікт двох різних культурних мов, двох різних цивілізаційних парадигм — великоруської пізньо-середньовічної та української барокової. Внаслідок цього конфлікту виникає великоруська барокова культура (К. Істомін, С. Медведев, С. Ушаков, Й. Владимиров, "наришкінське бароко”), яка здобуває офіційний статус і в результаті секуляризації [набуття світського статусу. — Д. Ж.] та модернізації за протестантськими моделями на початку XVIII століття трансформується в “загальноруську" культуру петрівського бароко. Середньовічна ж великоруська культура опиняється на периферії культурного процесу — у старообряд ницькому"підпіллі", де в законсервованому вигляді без принципових змін й донині зберігаються її окремі компоненти. Про "українізацію" великоруської культури у цей період можна казати лише як про зміну культурних моделей…;, а не як про зміну її етнічної домінанти (як то було в процесі русифікації України у XIX-XX століттях)». Як слушно зауважив у ході полеміки 1920–х років з М. Трубецьким відомий український історик Дмитро Дорошенко, «українська культура не була пересаджена Петром на великоруський ґрунт, він запозичив з неї лише окремі формальні сторони».

Насамкінець кілька слів про одну цікаву ідею з царини української історіософії («думання про історію») та політичної ідеології епохи Мазепи та Петра І. Саме з цією добою було пов'язане відродження старої української ідеї Києва як Другого Єрусалима, такого собі священного, сакрального центру не лише України, а й усього православного світу. Ця ідея мала давнє коріння і тривалу історію. Вона з'являється в Києві за часів гетьмана Сагайдачного, коли, за участю єрусалимського патріарха Феофана, було відновлено українську православну ієрархію. Ідею Києва як Другого Єрусалима (підкреслюючи насамперед її церковно–релігійний аспект) формулювали і пропагували митрополити Іов Борецький («богоспасаемого града Кіева, второго руского Іерусалима» — Окружне послання 1622 року до православних) і Ісайя Копинський (послання до князя Я. Вишневецького, датоване 1631 роком). Ця ідея була прийнята і в середовищі прихильників митрополита Петра Могили, тож недарма в «Катехізисі» Петра Могили саме Єрусалимська (а не Константинопольська, чи, приміром, Московська) патріархія була названа «матір’ю всіх Церков». Нового змісту та імпульсу цій ідеї надали часи Хмельниччини, перемоги національно–визвольної війни. Мало- дослідженим і цікавим моментом є вплив східного православного духовенства на формування образу Хмельниччини та її результату — новоствореної Української козацької держави. Схоже, в цей період ідея «Києва — Другого Ієрусалима» була досить популярна в українських церковних і політичних колах. Її відгуки лунають у словах промови митрополита Сильвестра Косова до російських послів 16 січня 1654 року, в листі ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Василевича до царя Олексія Михайловича 5 липня 1654 року, у промові ніжинського протопопа Максима Филимоновича (згодом єпископа мстиславського й оршанського, місцеблюстителя Київської митрополії — Мефодія) в царському таборі під Смоленськом 27 вересня 1654 року, у промові українського посла, зятя Богдана Хмельницького і майбутнього гетьмана Правобережної України Павла Тетері в Москві 4 серпня 1657 року тощо.

Важкі часи Руїни мало пасували для поширення ідеї Другого Єрусалима, але вона активно відроджується в добу Мазепи і набуває великої популярності в Україні. Ці відголоски доходили навіть до Запорозької Січі — кошовий отаман Василь Кузьменко в листі до гетьмана Мазепи від 26 лютого 1693 року писав: «истинну рекши, имянно во втором Іеросалиме, в богоспасаемом граде Кіеве». Український хроніст Леонтій Боболинський вніс послання І. Копинського до Яреми Вишневецького (разом з Густинським літописом) до свого «Літописця» (1699). Взагалі ця ідея була досить поширеною в академічних колах Києва.

Утім, з особливою силою і новим політичним звучанням вона постає утворах Феофана Прокоповича, надто в його драмі «Володимир» і в «Казаннях» 1705-1706 років. Це був дуже важливий момент в історії України і в діяльності гетьмана Мазепи, який саме тоді досяг свого найбільшого політичного успіху — об'єднання Лівобережної та Правобережної України під своєю владою. Фактично була відновлена держава Богдана Хмельницького, хоча її майбутнє залишалося під питанням. Це підносило престиж України і значення Києва як її стародавньої столиці й культурного центру Східної Європи та одного з центрів православного світу. Водночас високо зріс авторитет і самого володаря булави Української козацької держави — гетьмана Івана Мазепи. В уяві Феофана Прокоповича постала картина політичної та культурної величі Київської держави великого князя Володимира, а в сучасному житті він бачить відродження Української держави гетьмана Івана Мазепи та величні пам'ятки його культурної діяльності, зокрема у своєму рідному Києві, який «всі християни одностайно називають Другим Єрусалимом і новим Сіоном» (слово Ф. Прокоповича на день святого Володимира 1705 року). І присвячуючи свою драму «Володимир» саме гетьманові Мазепі, автор славить його як гідного спадкоємця Володимира Великого та фактичного спадкоємця київської державної, навіть імперської традиції. На думку професора Юрія Шевельова, у цих творах Ф. Прокоповича ідея Києва як Другого Єрусалима стала настільки ж важливою для української національно–політичної свідомості, як ідея Москви — Третього Риму для свідомості російської. Не втрачаючи традиційного антиримського й аптипольського спрямування, українська ідея Другого Єрусалима могла врешті–решт стати противагою російської концепції Третього Риму.

Проте так сталося, що у військово–політичній боротьбі Києва та Москви поразки зазнав Київ. Це мало колосальний вплив і загалом на долю українсько–російського культурного контакту—конфлікту, і на долю Феофана Прокоповича, який «все своє життя залишався слугою й ідеологічним речником сили», «давня туга Прокоповича за імперіяльною величчю, блиском імперії й сильною владою не могла бути задоволена на Україні» (Ю. Шевельов). Після Полтавської битви, що стала катастрофою для Української козацької держави, колишній ідеолог київського Другого Єрусалима став пропагандистом уже навіть не московського «Третього Риму», а ідеологом Усеросійської імперії. Дійсно, було щось глибоко трагічне і разом з тим символічне в цьому перетворенні Прокоповича з прибічника Мазепи — захисника традиційних прав і свобод на палкого прихильника Петра І та його брутальних модернізаторських реформ, які раз і назавжди змінили обличчя як України, так і Росії. Київ якоюсь мірою залишився Другим Єрусалимом навіть у Російській імперії — але виключно як місце поклоніння святим мощам, утративши наприкінці XVIII століття статус потужного культурного центру.

Значною мірою для України мав негативні наслідки відплив культурних сил до нових імперських культурних центрів (чого варті самі лишень імена світочів української та російської барокової культури — Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало–Ростовський…), але справа не тільки в цьому. Більш чітка орієнтація спадкоємців Петра І на прямі західноєвропейські запозичення означала, що українська (і білоруська) барокові культури вже виконали свою роль «посередника», частково «вбудувавшись» у загальноімперську. А самій Україні лишився провінційний спокій… Власне у сфері культури початком кінця епохи українського впливу є занепад великого барокового стилю (як у його власне «європейському», так і в українському варіантах) в Росії протягом століття — імперія потребувала нового стильового оформлення, яким зрештою став класицизм та його різновид ампір (фр. «імперія», вперше з'явився у наполеонівській Франції). Символічним завершенням цього процесу стала заборона будувати в Україні церкви в бароковому стилі (1801 рік). Фактично у XVIII столітті поразки зазнали як ідея українського «Другого Єрусалима», так і російського «Третього Риму», поступившись не такій містичній, але цілком життєздатній ідеї побудованої на західноєвропейський лад держави. Держави — «кентавра» з блискучою європейською (чи європеїзованою) культурою еліти і зовсім іншою, більш традиційною культурою основної, щонайперше селянської, маси населення. Після втрати українськими землями будь–яких ознак автономного політичного устрою наприкінці XVIII століття величезна кількість енергійних, талановитих українців почне шукати щастя у новому політичному і культурному центрі їхньої нової гігантської держави — Санкт–Петербурзі, потужно «живлячи» культуру багатоетнічної імперії на всіх рівнях. Це «живлення» було таким помітним, що неодноразово цитований нами М. Трубецькой з повним нате правом твердив, що «невозможно выкинуть из русской литературы Гоголя, из русской историографии — Костомарова, из русской филологии — Потебню…» Проте у цій державі українська політична та культурна «провінція» також матиме своє неповторне місце й обличчя, про що піде мова в наступному розділі.