Розділ І Довге життя старих назв

А взяв під свою руку російський цар нас,

Ствердив здобуте право усім навсякчас.

І польські привілеї також не змінив,

Чини раніше дані усі потвердив.

А щоб пізнала краще мої вірні служби,

Скажу, що нас приводить взаємно до дружби:

Чини нам і російські царі прибавляли,

До наших, до колишніх свої додавали…

(Переклад В. Шевчука)

«Мала Росія» нагадує «Великій», що вона присягала не їй, а їхньому спільному цареві, твердячи, що фактично вони — дві різні країни, які об'єднує царська династія. Такий самий менталітет непідкореного, свідомого своїх прав народу наявний і в іншого автора цього часу — священика Київського Флорівського монастиря Максима Плиски, автора поетичного «Сказання про Малу Росію і про біди, які в ній були». Він, називаючи свою батьківщину водночас і Україною, і Малою Росією, твердить, що служба цареві була добровільним вибором «Хмельницького і Вкраїни». Подібні твори писалися заради «честі, слави й оборони усієї Малої Русі».

Подальша історія терміна «Мала Росія» добре відома. Після ліквідації урядом Російської імперії всіх ознак української козацької державності це поняття залишилося суто географічною назвою невеликого регіону, а «малоросійська свідомість» згодом поступилась новому усвідомленню своєї землі як «України». «Лебединою піснею» вживання терміна «Мала Русь» щодо автономної Малоросії виявились «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиша–Каменського, «Історія Малоросії» Миколи Маркевича, а надто ж знаменита «Історія Русів, або Малої Росії», створена ще десь на початку XIX століття. її анонімний автор різко нападає на тих, хто вживає неприємний і незрозумілий йому термін «Україна» замість гордого й наповненого історичним змістом «Мала Росія» (сьогодні для нефахівця з цих питань така заява прозвучала б вельми дивно), водночас не забуваючи нагадати читачеві, що «колись ми були те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь від нас до них перейшло. Але тепер ми у них — яко притча воязиціях!»

Утім, епоха, коли терміном «Мала Росія» можна було пишатись як ознакою політичної окремішності, безповоротно йшла в минуле. Що ж лишалося? Малоросійське генерал–губернаторство, яке охоплювало українське Лівобережжя і складалося з Полтавської та Чернігівської губерній, але й та назва невдовзі зникла — надто вже неприємною вона здавалась імперському уряду, що ніби була живим нагадуванням про якусь «малоросійську окремішність». І імперська влада розробляє нову концепцію «малоросійства» — як частини триєдиної російської нації, що об'єднує росіян, малорусів і білорусів (значну роль тут відіграли праці видатного російського історика Миколи Устрялова та діяльність відомого міністра освіти часів імператора Миколи І Сергія Уварова). Ця концепція загальноруської нації мала стати офіційною і всеохопною, бо наголошувала на тих рисах, що об'єднували східних слов'ян, усіляко затушовуючи відмінності, котрі проголошувалися звичайною «зіпсованістю» українців і білорусів «польськими впливами». Як уважає сучасний російський історик Олексій Міллер, «деякі елементи малоруської (або, як ще писали, південноруської) специфіки могли викликати непідробний інтерес і навіть захоплення, але саме як однієї з версій російського життя. Малоруська ідентичність у рамках такої системи координат була ідентичністю регіональною і як така могла мирно співіснувати з загальноросійською ідентичністю». Зауважмо — малоросами, як слушно гадає Андреас Каппелер, у Російській імперії другої половини XIX — початку XX століття називали лише тих українців, що «ступили на шлях соціального сходження і певної інтеграції в російське суспільство», вважаючи їх… попри деякі мовні й культурні особливості, «частиною російського народу». Українське селянство зневажливо називали «хохлами», дурними і некультурними, а небезпечних для імперії «українців, які хотіли розвивати власну самобутню культуру і до того ж створювали національні спілки й партії — "українофілами" або "мазепинцями"».

Така малоросійськасвідомість в очах будівничих нової української нації стала тепер гальмом на шляху розвитку українськоїсвідомості. В епоху розвитку тогочасної національної ідеології «малоросійство» почало сприйматись як щось архаїчне і шкідливе, проімперське. Неприйняття «малоросійства» з'явилося саме в другій половині ХЕХ століття—тоді, коли остаточно затвердились назви «Україна» й «українці». «Мала Росія», схоже, не подобалася творцям нової української нації саме через свою нібито «російськість». А в XX столітті «малорос» у слововжитку свідомих українців узагалі став синонімом «хохла», не свідомого своєї національної приналежності. Спрацьовувала елементарна «народна етимологія» — раз «Мала», значить менш вартісна, менша сестра тощо. Наш читач може собі уявити, як цей термін мав сприйматись авторами вже доби української незалежності, вихованими на одіозних радянських оповідях про старших і молодших «сестер» в СРСР…

Так досить швидко, як для історії, слово, котре було колись не надто приємним для прихильників імперської ідеології, стало жупелом і для палких українських борців із тією ідеологією. Інша доля спіткала поняття «Велика Росія», яке на XIX століття перетворилося у «Великоросія» (паралельно з тим, як «Мала Росія» стала «Малоросією»). Позначаючи в цей період тридцять власне російських губерній на противагу решті губерній імперії (зокрема і двом «малоросійським», а також білоруським тощо), термін став теж чимось більшим, аніж звичайна географічна назва, а саме вагомим поняттям російської ідентичності, назавжди набувши асоціацій з імперською величчю — і ось Володимир Ленін уже пише свій твір «О национальной гордости великороссов»…

Сьогодні ж обидва терміни фактично сприймаються цілком однозначно як прихильниками української національної ідеї (із числа як українців, так і росіян), так і її супротивниками. «Великоросія» — як синонім великої, могутньої імперії (російської, радянської тощо), «Малоросія» — як символ приниженості, неповноцінності, чи принаймні нижчого, підлеглого статусу. І нікому, здається, просто не хочеться згадувати, що історія цих двох цікавих термінів далеко не така проста і примітивна, як кортіло б деяким політикам та публіцистам, ба навіть історикам. На нашу думку, ліпше розуміння цієї історії як українцями, так і росіянами може допомогти зробити нарешті неактуальними слова Андреаса Каппелера про те, що «більшість росіян усе ще дивиться на українців як на малоросів, частину російської нації, і не розуміє, чому українці намагаються утвердити свою мову, свою культуру і власну державу». Адже дійсно справжня «дружба народів» можлива лише між «рівноцінними» націями…