Розділ «Невигадані історії»

Коли народ весь 1917 рік висловлювався – і досить радикально – за творення Української держави (називаючи її часом під впливом соціалістів автономією), Винниченко активно йшов всупереч настроям народу. Коли ж дезорієнтовані політикою Центральної Ради прихильники самостійності розгубилися і на авансцену вилетіло більшовицьке шумовиння та почало силою й нахабством формувати громадську думку, фактично збільшовичувати український народ, Володимир Винниченко вирішив “не йти всупереч із настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади”. Більше того, висунув провокаційний план т. зв. “збереження влади в національно-українських руках”.

Винниченко вважав, що ті члени Генерального секретаріату, які маніфестували себе “лівими”, використовуючи революційну фразеологію, як, наприклад, Микола Порш, “повинні були виступити проти другої частини Генерального секретаріату, арештувати голову Секретаріату (тобто самого Винниченка. – Ред.) і ще деяких членів, узяти владу в свої руки й оголосити владу рад, перевибори Центральної Ради й негайно вступити в мирові переговори з Радою Народних Комісарів”.

Винниченко вважав, що “таким чином... влада лишилась би в національних руках, за неї зразу встали б усі індиферентні в боротьбі з большевиками національно-українські частини й припинилась би війна з Росією”.

І так по-дурному мислить людина, якій довірено керувати Генеральним секретаріатом! Ніби більшовики йшли в Україну організовувати радянську владу, а не по хліб і сало!

Цей “державний діяч” дуже шкодував, що не вдався зрадницький план лівих українських есерів, які увійшли у таємний зговір із Совєтами народних комісарів із метою “за допомогою місцевих лівих елементів – як українців, так і не українців – зробити виступ проти Центральної Ради й захопити владу в свої руки”. Так дослівно і пише Винниченко: “На жаль, цей план не удався”.

Не вдався, бо отаман Вільного козацтва Києва Михайло Ковенко 3 січня прямо під час засідання Малої Ради, попри гучні протести центральнорадівської демократії з приводу порушення “парламентської недоторканності”, заарештував ворохобників – Михайла Полоза (Полозова), Гната Михайличенка, Олександра Шумського та Панаса Северова-Одоєвського. Симпатизуючи заколотникам, “прем’єр” Винниченко все зробив, щоб їх таки було звільнено. І їх, протримавши трохи, таки випустили! Все ж путч провалився.

У зв’язку з тим, що винниченківський провокаційний план нового заколоту частини Центральної Ради (“майже большовиків”, за висловом Винниченка) проти іншої, самостійницької, було відхилено, він “рішив скласти з себе відповідальність за дальший хід подій і вийти з уряду”. Виступити самому за здійснення цього антиукраїнського плану Винниченко “не мав можливості”, бо ж “стояв увесь час на чолі того Уряду, який боровся з большевиками”, й через те його ім’я (як він висловився) “не могло викликати довір’я в революційно настроєних масах”. Це хід думок самого Винниченка.

Оце трагедія: стоїть химерний чоловік на чолі уряду, який бореться з більшовиками, а боротися не хоче, більше того, прагне разом із ними скинути “буржуазну” Центральну Раду.

Зусилля драматурга не минули даремно. За місяць Центральна Рада, зачувши гармати Муравйова, пішла врозтіч.

Від Крутів до Аскольдової могили

29 січня 1918 року юнаки-романтики з Києва та інших українських міст перетворили слова 4-го Універсалу про захист Батьківщини на чин. Цього дня три сотні юнаків і дівчат під станцією Крути стали на шляху озвірілих московських банд, що сунули по ясир в Україну.

Чому ж проти розбійного воїнства виступило не українське військо, а триста ненавчених юнаків і дівчат? Де ж ділися ті майже два мільйони вояків-українців, які прислали своїх делегатів на всеукраїнські військові з’їзди у Київ 1917 року? Де ж поділися ті українізовані полки, які взяли собі за назву імена славних козацьких полководців минулого?

Вони, бачте, оголосили нейтралітет, нейтралітет, коли Батьківщина найбільше потребувала їхньої допомоги. А дехто з цих так званих козаків із нетерпінням чекав на більшовиків, “щоб пристати до них для одвертого грабунку “буржуїв”.

Причин нашої слабості було багато, та, на мій погляд, найбільше завинило керівництво Центральної Ради, яке послідовно, від самого створення, проводило божевільну політику роззброєння нашої Батьківщини.

Діячів, які намагалися творити українське військо, було небагато. Їм гостро заперечували члени урядових партій: “Навіщо нам (своя) армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолював український народ, вже немає, а працюючий московський народ є щирим приятелем працюючого українського люду...” Віра в миролюбність і доброзичливість “працюючого московського народу” закінчилася трагічно...

Коли Рада народних комісарів більшовицької Росії виповіла в грудні 1917 року війну Українській Народній Республіці і з Петербурга та Москви посунули в Україну ешелони з так званою “червоною гвардією” та загонами моряків, велемудрим керівникам Центральної Ради нічого не лишалося як захистити себе дітьми...

У січні 1918-го на швидку руку було створено Студентський курінь Січових стрільців. Окрім студентів, до нього зголосилися школярі старших класів, слухачі школи лікарських помічників і члени Бойового куреня, створеного при партії соціалістів-революціонерів. Студентів і школярів почали вчити стріляти за 9 – 10 днів перед відправленням на фронт.

Це була високоідейна українська молодь, палка і щира, з екзальтованими очима. Вона з радістю йшла в бій захищати свою Батьківщину, любов до якої прокинулась щойно, у 1917 році. Це були національні романтики. Вони до сліз зворушувалися, коли до них зверталися старші товариші із закликом йти захищати Вітчизну. Це були прекрасні квіти української нації...

26 січня юнаки та дівчата з піснями виїхали з Києва. Доїхали лише до станції Крути, бо вузлову залізничну станцію Бахмач вже захопили москвини.

Невдовзі розвідка відділу Вільного козацтва, що охороняв станцію, повідомила про наближення бронепотягів ворога. Юнаки отримали наказ рити окопи в напівзамерзлих багнах – ліворуч і праворуч залізничного тору...