Розділ «Іван Драч. Про “святих і страшних”»

Найближчим до аналізованого Романом Ковалем періоду української історії був Євген Сверстюк. Ось кілька думок із його виступу “В єгипетському полоні байдужості”: “...Відомо також, що Петлюра брав курс на залучення семітського населення до української революції і виступав не проти семітів, а проти антисемітизму. Відомо також, що стихії він не контролював і погроми були. Відомо, що свідоме українство було тільки острівком серед міщанського зросійщеного моря – то так і залишилось у революції. Чого ж тоді діяльність усієї чорносотенної стихії пов’язувати з українством? Нема сумніву, що злим вірусом погромів був стереотип: всі жиди – комуністи.

Більшовики мусили звести цю картину хаосу і тотального насильства до класової ясності: комуністи – революціонери, чесні й порядні, а контрреволюціонери – погромники. Але, щоб Україна вже ніколи не піднялася, треба було знищити живу силу народу – для цього планувалося розгосподарення господаря і задушення селян голодом. І треба було зробити цей злочин безкарним в очах світу: мовляв, нація – злочинна, погромницька, але ми її перевиховаємо. Треба було знищити гуманне лице нації...”

А найближчим до характеристики причин тодішнього антисемітизму (і в цьому він певною мірою суголосний із Романом Ковалем) є такий несподіваний свідок, як Володимир Вернадський.

Саме перший президент Академії наук України в своєму щоденнику тих літ (1917 – 1921) розвиток антисемітизму пов’язує з активною участю молодого єврейства в більшовицьких чекістських організаціях і помстою української сторони за розстріли й катування.

“...Вчера вечером разговор в связи с чрезвычайкой. У всей молодежи, исстрадавшейся, посещавщей места убийств и пыток, – молодых девушек, – страстное чувство мести. Разговоры о мести, недовольство простым расстрелом убийц очень сильно. Хотят и прямо говорят о том, что необходима для них мучительная смерть. И в поезде слышишь о том же. Ехали бабы, бывшие в местах убийств, в чрезвычайках Киева. В Харькове, говорят, все это было в гораздо меньшей степени.

Антисемитизм чрезвычаен. “Жид” – слово, принятое в обществе, где я еду. Ясно сознают о невозможности ограничения прав евреев по закону – но желают и говорят о необходимости ограничения их фактического – общество не будет их пускать” (В. И. Вернадский. Дневники. 1917 – 1921. – Киев: Наукова думка, 1994. – С. 139).

Вже в тридцяті роки ХХ століття це протистояння зафіксувалось і в літературі. Едуард Багрицький у “Думі про Опанаса” вчив українських письменників, як жити далі:

Украина! Мать родная!

Молодое жито!

Шли мы раньше в запорожцы,

А теперь – в бандиты!

Пам’ятаю, як у часи свого першого знайомства з Леонідом Новиченком (до нього привів мене Іван Дзюба) я йому захоплено розхвалював Леоніда Первомайського – й вірші, й прозу – особливо мені подобалося оповідання “Катерина та її новий дім”. І тоді Леонід Новиченко нагадав мені, з “якого” поета виріс тогочасний майстер, що колись він писав “про нас з вами”. Виявляється, це була цитата з вірша “Лист з Києва”:

Коли я приїхав у Київ, мене зустрічала весна

Ще й автокефального спаса репалась морда пісна.

Сміялися до мене чекісти. Я бачив: у їхніх очах

Відбився гомін країни, і розтин її, і розчах...

.........................................................................

І чого ви на мене дивитесь з ваших петлюрівських нір?

Ми пройдем нашу дорогу всім підступам наперекір.

Я знаю вашу породу: у млосній хуторській ночі