Розділ «Частина п’ята Початок XV століття Посол англійського і французького королів Гілльбер де–Ланноа»

Ще раз нагадуємо шановним читачам, що у 1334 році цариця Баялунь, рухаючись по південних землях України (Русі) від міста Бабасалтук на Дніпрі до міста Махтулі на Дунаї, де починалися Візантійські володіння, не зустріла жодного золотоординського кочівника. А стаціонарних поселень південніше річки Кодими, за річкою Дніпром, Золота Орда із 1334 по 1421 рік не мала. Ми цей факт ще зафіксуємо словами Гілльбера де–Ланноа.

Отож, слухаємо:

«86… (продовження). Оттуда (із Кам’янця на р. Смотрич. — В. Б.) я отправился по малой Валахии (Малая Валахия — это западная часть Валахии, около реки Прута) по громадным пустыням и нашел воеводу Александра, государя Валахии и Молдавии, в одной из его деревень, по имени Козял. Он мне сообщил еще полнее и достовернее истину о смерти императора Турции и о большой войне, которая была по всей стране, как в стороне около Греции, так и по ту сторону рукава св. Георгия, около Турции, и что есть три синьйора, из которых каждый хочет сделаться императором силою, и что нельзя переправиться через Дунай, потому что никто из его людей не был настолько отважен, чтобы решился меня проводить или переправить через Дунай. Таким образом мне нужно было переменить мое намерение ехать через Турцию и в ожидании случая объехать Большое море (Чорне море. — В. Б.). Я отправился сухопутью, [чтобы прибыть] в Каффу… Я поехал через болыпия пустыни, тянувшиеся более, чем на 4 лье по упомянутой Валахии. Я прибыл в укрепленный портовый город на упомянутом Большом море, по имени Монкастро, или Белгород, где живут генуэзцы, валахи, и армяне» [8, с. 39–40].

Слід пам’ятати, що Візантійська імперія у ті роки доживала свого віку. Турки–османи до початку нового, XV століття відвоювали у Візантії всю Малу Азію та майже весь Ватіканський півострів до Дунаю, залишивши імперії Константинополь та клапоть землі біля нього. Візантія, скоріше за все, до 1421 року припинила б своє існування, та у 1402 році знаменитий Тамерлан завдав Османам страшної поразки у битві при Анкарі, захопивши в полон султана Баязета.

«Разгром турок войсками среднеазиатского полководца Тимура в 1402 в битве при Анкаре отстрочил на неск(олько) десятилетий гибель В(изантии). В этой обстановке визант(ийское) пр(авительст)во тщетно искало поддержки стран Зап(адной) Европы. Реальной помощи не дала и заключенная в 1439 на Флорентийском соборе уния между православной и католич(еской) церквами…» [25, т. 5, с. 42].

На цьому історичному фоні краще зрозуміємо місію посла двох європейських королів Гілльбера де–Ланноа до правителів східноєвропейських держав. Візантія перебувала в надзвичайно складній ситуації. Керівники держави — імператор і Патріарх — бачили, як навколо них стискається смертельне кільце турків–мусульман. Вони волали до Європи по допомогу. Та Європа, по суті, тільки обіцяла, маючи намір, в першу чергу, вирішити свої питання. Одним таким було підпорядкування Римському Престолу Константинопольської Патріархії. На початку нового століття, у 1402 році, скориставшись розгромом турків–османів під Анкарою еміром Тимуром, імператор Візантії Мануїл II (1391–1425) особисто відвідав кілька європейських столиць, волаючи про допомогу. Серед них був і Лондон, де Мануїл II мав зустріч із англійським королем Генріхом IV. Це був один із войовничих королів Європи у ті роки. Звичайно, бувши католиком, він не міг не відгукнутися на заклик Папи про хрестовий похід проти турків–османів. Але вчинити щось путнє не зумів. Тому що «Правление Г(енриха) IV прошло в борьбе с мятежами крупных феодалов, восстаниями в Уэльсе, набегами шотландцев» [25, т. 6, с. 245].

А син Генріха IV — Генріх V, посівши королівський престол у 1413 році та зібравши військо, в першу чергу наніс нещадний удар по французах, розгромивши їх біля Азенкурау 1415 році. Після чого «…захватил С(евер) Франции с Парижем. Был признан наследником французского) короля Карла VI и регентом Франции» [25, т. 6, с. 245].

Сподіваюся — ми не забули, що між Англією та Францією в ті часи точилася Столітня війна 1337–1453 років.

Французьким королем у ті роки був Карл VI.

Послухаємо:

«К(арл) VI Безумный (3.12.1368, Париж, — 21.10.1422, там же), король с 1380, из династии Валуа. Психически больной, К(арл) VI правил лишь номинально. Период его царствования ознаменовался ожесточенной борьбой за власть 2 группировок феод(альной) знати — арманьяков и буриньонов. В 1420 англичане добились от К(арла) VI, плененного бургундцами (союзниками англичан…), подписания договора в Труа, по к(ото)рому наследником французского) престола становился не дофин Карл (смотри… Карл VII), а анг(лийский) король Генрих V» [25, т. 11, с. 433].

Тільки розгромивши французів у 1415 році під Азенкуром та здобувши від французького короля у 1420 році право на його корону, англійський король Генріх V почав готуватися до об’єднаного походу на Османів, пославши до християнських володарів східноєвропейських держав посла Гілльбера де–Ланноа. Йшов 1421 рік.

Ще до повернення посла Гілльбера де–Ланноа, 31 серпня 1422 року помер англійський король Генріх V. Трон зайняв його син Генріх VI. Послухаємо:

«Г(енрих) VI…, Король (1422–61) из династии Ланкастеров, сын Генриха V. Вступил на престол 9–месячным ребенком. Слабовольный и подверженный все более продолжительным припадкам безумия, был игрушкой в руках часто сменявшихся регентов и фаворитов. В 1461 в ходе Алой и Белой розы войны, был низложен королем Эдуардом IV Йорком…» [25, т. 6, с. 245].

Невдовзі помер і французький король К(арл) VI Безумний. Це сталося 21 жовтня 1422 року.

Та у Карла Безумного був напрочуд розумний і енергійний син, якому на той час виповнилося 19 років і 8 місяців. Звичайно, ця молода, розумово повноцінна людина, не бажала підпорядковуватися дев’ятимісячній дитині. Тому не дивно, що Карл VII проголосив себе королем Франції всупереч договору батька 1420 року. Послухаємо:

«К(арл) VII… король с 1422. После смерти отца (Карла VI) провозгласил себя франц(узским) королем (вопреки договору в Труа 1420, подписанному Карлом VI…); однако под его властью оказались лишь земли к Ю(гу) от Луары (с резиденцией в Бурже), остальная территория Франции находилась в руках англичан и их союзников — бургундцев. При содействии Жанны д’Арк, возглавившей освободит(ельную) борьбу французского) народа, Карл VII короновался в 1429 в Реймсе и в 1437 вступил в Париж» [25, т. 11, с. 433].

Як бачимо, саме французький король Карл VII зумів переламати хід Столітньої війни та майже вигнати англійців зі своєї землі. За наступного французького короля Людовіка ХІ була ліквідована незалежність бунтівної Бургундії.

Але чвара між Англією і Францією, найсильнішими західно–європейськими католицькими державами того часу, кардинально вплинула на долю Візантії. У 1453 році турки–османи штурмом захопили Константинополь і остаточно знищили Візантійську імперію. Що цікаво, того ж таки 1453 року під тиском католицького Риму, Англія і Франція змушені були закінчити Столітню війну. Та було пізно! Османська імперія, розв’язавши собі руки під Константинополем, та залучивши на свій бік Крим і Московію, рушила на Європу. Нова війна Європи з цим троїстим союзом тривала з перервами майже 200 років. Але про те говоритимемо пізніше.

Автор навів розлогу картину взаємин королівських родин Англії і Франції, щоби читачі зрозуміли мотивацію Столітньої війни та її наслідки, в першу чергу, для православних народів Європи. Слід зазначити, що католицьких країн Англії та Франції експансія Османської імперії майже не зачепить. Вона зачепить своїми воєнними діями католицькі Польщу, Угорщину та Австрію, поставивши дві останні на межу існування, та по суті зруйнує всі православні держави Велике Литовсько–Руське князівство, Болгарію, Румунію (Валахію), Молдову, Грецію тощо.