Розділ «Частина п’ята Початок XV століття Посол англійського і французького королів Гілльбер де–Ланноа»

Отож, за словами королівського посла, землі від Львова до Бельця (сучасне містечко Белз на північному заході Львівщини) і далі — до Кам’янця, ще у ті давні часи належали до руських (українських) земель. Не забуваймо ці свідчення.

Цікаво зазначити, що польські й російські, як і українські, професори ніяк не могли визначити, про який Кам’янець, де навесні 1421 року перебував двір князя Вітовта, йшла мова у Гілльбераде–Ланноа. Подібне чинилося свідомо, аби приховати підлеглість Берестя (Бреста) Львівським (руським) князям. Довелося шукати згаданий лицарем Кам’янець суто математичним і аналітичним шляхом.

У Гілльбера де–Ланноа є таке повідомлення: «Из Каменца я возвратился во Львов, до которого 50 лье…». Оскільки королівський посол користувався німецькими милями, що можна визначити за його попередніми описами подорожей (миля дорівнює 7,4204 кілометра), то не важко підрахувати відстань, яку подолав де–Ланноа від Львова до першого Кам’янця — вона становить 371 кілометр.

Якщо врахувати, що Гілльбер де–Ланноа вирушив до Великого князя Вітовта зі Львова на північ, а відвідини княгині Мазовецької — сестри Ягайла — Олександри, були попутні, то в тому напрямку лежав тільки Кам’янець на річці Лісна (Брестська область сучасної Республіки Білорусь).

Зазначимо: ще Літопис Руський розповів про заснування Кам’янця Волинським князем Володимиром (сином князя Василька) у 1288 році. Послухаємо:

«У рік 6796 (1288)… Князь же Володимир за княжіння свого багато городів поставив, після отця свого. Він поставив Берестя, а за Берестієм поставив город на пустому місті, що називається Лосна, і назвав його ім’ям Каменець — тому що [там] була кам’яна земля. Спорудив він також у нім башту кам’яну, заввишки сімнадцять сажнів, гідну подиву всім, хто дивиться на неї, і церкву поставив Благовіщення святої Богородиці, і прикрасив її іконами золотими, і начиння служебне викував срібне, і Євангеліє апракос, оковане сріблом, [і] Апостола апракос, і Паремію, і Соборник отця свого тута ж положив, і хреста воздвежального положив» [18, с. 447].

Жодного сумніву щодо належності Кам’янця (на Лісній) до української землі у 1421 році (Велике Галицько–Волинське князівство до 1349 року) бути не може, що не бажали визнавати пізніше, як поляки, так і росіяни, а сьогодні — ще й брати білоруси. Якщо ж заміряти відстань від Львова до сучасного Белза, а далі — Холм (столиця князя Данила Галицького) — Берестя (сучасний Брест) — Кам’янець (на річці Лісна),то й матимемо відомий 371 кілометр. Що цікаво, шлях королівського посла від Львова до Берестя (Бреста) постійно тримався напрямку річки Західний Буг, а з Берестя до Кам’янця — його притоки Лісна. Саме так пролягали дороги (шляхи сполучення) у давні часи.

Так було визначено місце розташування ставки Великого Русько–Литовського князя Вітовта у липні місяці 1421 року — Камянець на річці Лісна.

Щодо визначення особи «татарського князя», що сидів за особистим столом Вітовта, то, скоріше, ним був останній Великий хан Золотої Орди — Улу–Мухаммед, який 1421 року посів золотоординський царський престол за допомогою Вітовта. Саме присутність у Вітовта «многих других князей… и рыцарей (бывших в большом количестве)» свідчить про готовність до воєнного походу на Золоту Орду.

А за особистим столом Вітовта, крім рівного йому та державних послів і дружини Великого князя, ніхто не мав права сидіти під час офіційних банкетів. Це принижувало честь Великого князя — володаря держави.

У XV столітті (й пізніше) за правилами етикету пильно стежили. Звернімо увагу: навіть брати та сини Великого князя не сиділи за його столом під час банкету, хоча були присутні в залі. Пам’ятаймо: справжня історія не базується на винятках із правил.

Послухаємо Гілльбера де–Ланноа далі: «(продовження пункту 84. — В. Б.). И на одном торжественном обеде, который он дал для двух посольств, — одного из Новгорода, а другого из Пскова, — которыя тогда прибыли и, целуя землю (вклоняючись. — В. Б.), предлагали много удивительных подарков, как–то: невыделанныя куны, шелковыя платья, шубы, меховыя шапки, штуку шелковой материи, зубы кураков — рыбы такой, золото и серебро; всего до 60 родов подарков. Великий князь принял подарки от Новгорода, а от Пскова нет. Раз даже в гневе приказал принять долой со своих глаз…» [8, с. 37].

Свідчення королівського посла є неоціненні, настільки вони правдиві та достовірні. Скільки би російська так звана історична наука не волала про приналежність Новгорода і Пскова до Московського князівства, та Гілльбер де–Ланноа своїми свідченнями у 1413–1414 роках і 1421 року перекреслив те волання назавжди, показавши справжній стан речей. З часів появи Великого Литовсько–Руського князівства, а це середина XIV століття і до 1471 року — року першого походу Івана III (він же син останнього царя Золотої Орди Улу–Мухаммеда — Якуб) на Новгород, Московія абсолютно ніякого впливу на Новгород і Псков не мала. Не забуваймо, що за часів тверського князя Беклемиша, він же — Михайло Тверський, Новгород і Псков підпорядковувалися саме йому. А до 1272 року Москви взагалі не існувало.

Перед нами постає зовсім інша історична дійсність, ніж та, яку впродовж трьохсот років нам вбивала в голови Москва, коли звертаємося до незалежних європейських джерел.

Пояснюють джерела й гнів Вітовта на псковичів у 1421 — вони не розірвали договору з Лівонським орденом, як того вимагав їхній покровитель — Великий князь. Можна не читати московські вигадки.

Автор змушений повідомити, що йому вдалося знайти тільки у трьох російських науковців виклад, досить–таки скорочений, доповідей Гілльбера де–Ланноа про поїздки на терени майбутньої Російської імперії у 1413–1414 роках та в 1421 році. Першим до цієї теми звернувся знаменитий археолог Петро Савельев, але він проаналізував поїздку лицаря тільки до Новгорода та Пскова і, звичайно, не наводив тексту оригіналу доповідей.

Другим до цієї теми звернувся одеський історик Ф. К. Брун. Він навів маленьку дещицю оригіналу праці Гілльбера де–Ланноа, та тільки ту, яка веде розповідь від міста «Бельцы» до «Константинополя», пропустивши все інше.

А київський професор Ємельянов хоча й навів майже весь текст перекладів доповідей Гілльбера де–Ланноа за 1413–1414 і 1421 роки, але повністю проігнорував оригінали. Тому перевірити тексти перекладу неможливо. Це давня практика російської так званої історичної науки — приймати на віру слова.

На думку автора, все те чинилося свідомо цензурою і російськими авторами. Українським історикам вже давно слід звернутися до оригіналів праць Гілльбера де–Ланноа і прискіпливо з ними попрацювати.

Підемо далі за київським професором, «(продовження пункту 84. — В. Б.). Князь вручил мне такия письма, которыя нужны были мне, чтобы проехать при его содействии в Турцию; они были написаны на татарском, русском (українському. — В. Б.) и латинском языках. Князь дал мне в проводники двух татар и 16 человек русских (українців. — В. Б.) и волохов (румунів. — В. Б.). Впрочем, он так же сказал мне, что не следует переезжать через Дунай, потому что во всей Турции была война после смерти императора. Он был в союзе с государями польским и татарским против венгерского короля» [8, с. 37–38].