Розділ «Князь Ігор»

— Хто  полонив Святослава?

— Єлдечюк з роду Бурчевичів. Заплати йому  добре  — віддасть.

— Ти  думаєш? А Кончак?

— Єлдечюк здавна ненавидить Кончака, бо  той  колись образив його.

— І правда! Тоді  їдь  — привези мені  князя Святослава! Плати, скільки скаже!  Не  скупись! Завтра похорон... Живого чи  мертвого — привези!

Байток уклонився — і щез.

Повернувся він  наступного дня   зі  Святославом, коли весь  рід  хана  Кзи зібрався за  стійбищем, щоб, оплакуючи, везти  загиблих молодих ханів  Чугая  та Костука на поле  мертвих,  щоб  там  поховати.

Кза вперше за  ці  дні  усміхнувся, побачивши його, — усміхнувся зловісно, жорстоко.

— Прив’яжіть до  воза, на  якому везуть  Чугая!  — кинув крізь зуби.  — І гайда  вперед!

Схудлого, посірілого Святослава прив’язали до воза, на якому лежав прибраний до останньої своєї земної подорожі Чугай, — і процесія рушила.

Святослав зрозумів, що  його  жде.  Він  знав  про  криваві половецькі похоронні обряди і відразу здогадався, що  стане жертвою під  час  похорону молодого хана.

Він  оглянувся — і  побачив цілий гурт  полонеників,  а серед  них  і своїх  земляків, пов’язаних, пониклих, що,  оточені  вартою, похмуро брели услід за возами. Отже, і їх чекає така  ж  смертна доля. О  боги!  Невже і вуйко Ігор, і вуйко Всеволод, і двоюрідний брат Володимир серед  них?  Приглянувся пильніше — ні,  немає.

Він  полегшено зітхнув. Слава Богу, — лише йому  судилося  іспити смертну чашу, лише він один спокутує провину за  те,  що  сталося з  ними на  березі Каяли, бо  він  винен  у всьому. Він!  Бо  то  він  наполіг, щоб  ночувати у полі, біля Каяли!

Скриплять колеса, торохтять вози, бредуть приречені на смерть полоненики, плачуть родовичі хана Кзи, і старий хан, ідучи пішки поряд з возом, плаче  лютими сльозами, готовий разом із сином закопати в землю цілий світ.

А  позаду процесії рогаті сірі  воли, запряжені у  ярма, тягнуть незграбні, але  міцні мажі, на  яких   лежать кам’яні обатаси, що навіки стануть на ханські могили, щоб  стерегти їхній  потойбічний спокій.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

1

На  початку серпня Ігор  отримав від  Святослава Всеволодовича листа. Великий князь київський писав: «Брате, а прийди до мене на  снем, що  відбудеться на  Успіння Богородиці серпня 15-го дня.  Будуть  князі многі з усіх Україн і буде  розмова про  те,  як  нам  захиститися від  Кончака, що набрав силу  велику і  возгордився вельми від  того... А ще прошу прибути з  жоною своєю Євфросинією,  з  дітьми і зятем нашим, а  твоїм шурином — князем Володимиром Ярославичем. Хочу  бачити його, а найпаче княгиня Марія Васильківна...»

Збори були  недовгі. На  цей  час знахар Гук уже залікував князеві коліно — рана загоїлась. Та й сам  Ігор  після страшного  потрясіння на Каялі відійшов, оговтався, відпочив після  важкої, небезпечної втечі  з половецького Тору  до рідної Десни, оглядівся довкола себе, зібрав усі військові сили, які зміг  спорядити за  такий короткий час,  і послав до  Путивля  — стерегти рубежі  Сіверської України. При цьому зрозумів, що  ці сили замалі, що  без  допомоги князів не  зможе в ближчім часі  створити і спорядити всім  необхідним нову дружину, а тому  вельми зрадів запрошенню Святослава — і зразу  ж вирушив у путь.

Князі їхали  кінно, верхи, а Ярославна з дітьми — у великому критому возі, вимощеному ковдрами та подушками. Позаду, трохи  відставши, гарцювали на  конях молоді гридні — невелика князівська охорона, а ще далі — гуркотіла по накатаній дорозі валка з припасами та одягом.