Україна–Русь. Книга перша

А далі поговоримо про молодшого сина князя Юрія Львовича — Дмитра. Звичайно, польська, російська і литовська історії були зацікавлені приховати наявність такої історичної особи. Руським князем Дмитром продовжувався рід знаменитого короля Русі Данила Галицького. А існування після 1323 року нащадків Данила Галицького було невигідне геть усім: Папському престолу, Золотій Орді, польським королям, Великим литовським князям, пізніше — московським князям. Всі вони посягали на спадщину живих нащадків славного королівського роду Данила Галицького, а Папський престол, порушуючи існуючі канони, ще й благословляв на престол Галицької і Волинської землі звичайних завойовників при живих спадкоємцях. Не зрозуміло тільки, чому українські історики так довго «співають пісень» в унісон з давніми нашими «зверхниками».

Новий Великий князь Юрій II, як він писав «землі Русі, Галичини і Володимирщини», «У 1325 р., щойно обійнявши владу.. підтвердив свою відданість мирним взаєминам із Орденом. У 1327 р. Юрій–Болеслав вдруге підтвердив чинність угод, укладених раніше із рицарями–хрестоносцями» [44, с. 111].

Цікаво, що саме в далекому Ордені, пізнішій Пруссії, збереглися цінні для нас документи. Орден був незацікавлений у їх знищенні чи приховуванні. Аналогічні документи у Литві та Польщі не збереглися. Можливо, приховуються.

Збереглася аналогічна грамота князя Юрія II великому магістру Ордену Люд еру від 11 лютого 1334 року. Та для нас найцікавіша мирна грамота князя Юрія II до Генерального магістра Ордену Теодеріка від 20 жовтня 1335 року. Цю грамоту одночасно з Великим князем Юрієм II підписали його підлеглі, скріпивши своїми гербовими печатками. Наводимо витяг із давньої грамоти:

«Ми, разом із нашими вибраними і вірними боярами та військовими, тобто Дмитром, дядьком нашим; Михайлом Єлизаровичем, воєводою белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Борисом Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком, воєводою з Луцька; Хотком, сином Яромира — опорою та охороною даного питання, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо і стверджуємо… із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями і людьми укласти цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками…» [44, с. 113].

У книзі сучасних українських істориків наведено частину тексту договору з сімома печатками, які скріплюють грамоту, отих поіменованихпосадовців Юрія II. Зазначимо: у цитаті автор написав слово « дядько» з малої літери, так, як воно й має читатися. Тому що словосполучення «тобто Дмитром Дядьком нашим» у наведеній цитаті є недоречним. «Дмитро, дядько наш», як брат Марії, — матері Юрія II, тобто князь і нащадок Данила Галицького, поіменований у грамоті першим, другим поіменований воєвода Белзький, який, скоріше за все, був членом сім’ї роду Тройдена, і лише третім поіменований «суддя нашого двору» Василь Кудинович — одна із керівних придворних осіб. Суддя великокнязівського суду був значно вищою посадовою особою за звичайного боярина Дмитра Дядька (Дедька), як подають нам цю особу сучасні історики, тому, будучи звичайним боярином «боярської олігархії» у державних документах до іншої держави ніколи би не був згаданий раніше «судді нашого двору».

Прийшла пора українським історикам, вихованим на рівні більшовицького, пролетарського етикету, ознайомитися з двірцевим етикетом європейських правлячих династій. Тому трактувати особу «Дмитра, дядька нашого» слід однозначно, як молодшого сина Юрія Львовича, брата князів Андрія і Лева й княжни Марії, а не вигаданого «боярина–управителя чи старости землі Русі» «Дмитра Дедька».

Треба розуміти, що саме таку думку про Дмитра Дядька (Дедька) нам багато років нав’язувала офіційна Польща, вирушивши у 1340 році на загарбання Львова та Галичини — «схизматицький народ руський», який «отруїв князя руського Болеслава, сина католицьких батьків, і немилосердно позабивав інших католиків, прихильних до того князя за його життя» [44, с. 121].

Отож не все так просто було з князюванням Юрія Тройденовича з 1325 до 1340 року, якщо йому довелося тримати біля себе таке велике католицьке (польське) оточення, займаючи Великокнязівський престол. А посягали на престол Галицько–Волинського князя, за словами польського короля, православні супротивники, якими й були князь Дмитро — правнук Данила Галицького та його прихильники.

На користь цієї версії говорить поведінка Дмитра, який очолив опір польському королю Казимиру у 1340 році. Надзвичайно цікавим є інший достовірний факт: у розгромі польського короля Казимира 1340 року брав участь і князь Данило (Острозький), невідь звідки з’явившись вперше на історичній арені.

Цілком логічним є те, що саме нащадки Данила Галицького — батько Дмитро і син Данилоочолили спротив у 1340 році польському королю Казимиру. Хоча українські історики дотримуються польської, імперської версії щодо «Дмитра Дедька». Свідченням князівського походження Дмитра Юрійовича є дзвін Львівського собору Святого Юра.

«Напис на дзвоні сповіщає, що його було вилито у 6849 (за тодішнім літочисленням “від створення світу”, тобто у 1341 р. від Різдва Христового) ігуменом Єфимієм за правління «князя Дмитра» [44, с. 150].

Сучасні українські історики стверджують, що тим Дмитром у 1341 році був Любарт — син Гедиміна. То скажіть, будь ласка: як при живому князеві його боярин Дмитро Дедько міг від себе особисто видати жителям Торуні грамоту, яка «гарантує безпеку торгівлі в регіоні (Галичині)» [44, с. 151]?

А от князь Дмитро Юрійович пойменувати себе у Торунській грамоті «управителем або старостою», не будучи Великим князем, міг цілком вірогідно. Поляки на таких титулах краще розумілися, а саме для них він ту грамоту й писав. Польські правителі та їхні головні ідеологи, католицькі єпископи, силою заволодівши в середині XIV століття Галичиною, а пізніше (1434 рік) — Поділлям, висунувши теорію про належність (спадковість) тих земель польському королеві Казимиру, зробили все можливе, щоби знищити писемні українські пам’ятки. Їх свідомо винищили, окатоличуючи українців Галичини і Поділля. Та не все згоріло. Спогади королівського посла Гілльбера де–Ланноа католицькі єпископи спалити не могли. Вони зберігалися в Англії та Франції. Ось чому польські історики першими кинулися до спогадів Гілльбера де–Ланноа щойно їх почали друкувати. Отож «реконструкцію історії Галицько–Волинської… (держави. — В. Б.)» слід робити за свідченнями не польських чи російських джерел, а за такими незалежними джерелами, як свідчення Гілльбера де–Ланноа. Хоча переклади тих праць теж спотворені. Тому й треба звертатись до оригіналів.

Та на перших порах користуватимемося тим, що маємо. Звернемося до праці першого ректора Київського університету М. О. Максимовича:

«…Я (М. О. Максимович. — В. Б.) обратился к старым памятникам Киевских церквей, где записан «Род князя Константина Ивановича Острозского», вскоре после его погребения в Печерской церкви, то есть, еще в тридцатых годах шестнадцатого века. Там имена предков его поминаются в таком порядке:

1) князя Георгия (Юрия),

2) князя Дмитрия,

3) князя Даниила,

4) князя Феодора, в иноках Феодосия…