Україна–Русь. Книга перша

Латиномовний “Список міст Свидригайла” є одним з основних джерел для історичної географії України першої третини XV ст. “Список” містить перелік “замків та земель”, які підпорядковувалися великому князю литовському Свидригайлу. Попри те, що не всі згадані у “Списку” пункти піддаються ідентифікації, він дає змогу в загальних рисах реконструювати систему тогочасних міських поселень. У ньому фігурують: Київ, Чернігів, Рильськ, Стародуб, Трубчевськ, Новгород–Сіверський, Путивль, Хотмишль (сучасний Хотмижськ у Білгородській обл. Російської Федерації), Курськ, Донецьк (однойменне городище у межах сучасного Харкова), Черкаси, Звенигород (нині — Звенигородка Черкаської обл.), Сокалець (на Південному Бузі неподалік від Брацлава), Чорний Град(знаходиться у гирлі Дністра), Маяк(городище у с. Маяки, на лівому березі Дністра), Караул(городище поблизу Рашкова на Дністрі), Качибеїв(був на місці сучасної Одеси) Оскал (можливо, тотожний Старому Осколу Білгородської обл. РФ), Милолюбль (його решток слід шукати десь на Сіверському Донці, в районі сучасного Білгорода РФ), Мужеч (знаходився десь між сучасними Суджею та Обоянню Курської обл. РФ), Сновськ (Седнів Чернігівської обл.), Брягин, Мозир, Овруч, Кременець, Дашів(сучасний Очаків), Луцьк, Володимир–Волинський, Степань (у Рівненській обл.), Острог, Полонне (у Хмельницькій обл.), Чорнорийськ (нині — старий Чорнорийськ Волинської обл.), Житомир, Звягіль (сучасний Новоград–Волинський Житомирської обл.), Олевськ (Житомирської обл.) та Летичів (Хмельницької обл.)» [44, с. 286–287].

Слід пам’ятати: у ті часи Галичина та Західне Поділля підпорядковувалися Польській Короні і тому їхні міста не поіменовані. Це нагадування нашій пам’яті.

Але факт фіксації польським державним документом існування таких міст, як: Чорний Град (Чорногрод), Маяк, Караул, Качебеїв (Качебіїв) і навіть Дашів (сучасний Очаків) у 1432 році заперечити неможливо. Як неможливо заперечити договір «від 15 квітня 1412 року між Владиславом II Ягайлом та Сигізмундом Люксембурзьким… про поділ території»…, у якому ці придністровські міста та фортеці жодним словом не згадані. Отож були побудовані у 1421 році руським (українським) князем Василем Красним (Гедігольдом). Тим більше, що, за свідченням посла двох королів Гілльбера де–Ланноа, саме із метою побудови фортець Василь Красний у 1421 році прибув на берег Чорного моря.

«…Вышеупомянутый Гедигольд (Василь Красний. — В. Б.), правитель Подолии, с целью основать здесь силою совершенно новый замок, который и был сделан менее чем в месяц… в пустынном месте, неимеющем ни дерева, ни камня; но упомянутый правитель привел с собою 12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом» [8, с. 40].

Посол англійського і французького королів Гілльбер де–Ланноа у 1421 році, вирушаючи із Білгорода до Криму, об’їхав Дністровський лиман північною дорогою і тому зміг побачити тільки зведену на той час фортецю Маяк. На мою думку, інші фортеці йому й не велено було показувати.

Отака історична достовірність, про яку українські історики попередніх часів воліли мовчати. Та сьогодні крига повільно починає скресати. Згадувана мною професор О. В. Русіна у книзі «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії» уже обережно нагадує про посла «Жільбер де–Ляннуа». Хоча ще говорить невизначено: «Дослідники й досі не з’ясували, який саме замок було збудовано Вітовтовим намісникому 1421 р…» [44, с. 280].

Звернімо увагу, шановна професорка жодним словом не згадує про українського князя Гедігольда та про те, що тих фортець було чотири. І про те, що заважає ґрунтовно вивчити (дослідити) матеріал, немовби він не стосується української історії, теж — ані слова!

А от її учень, професор Борис Черкас, уже пішов значно далі. І, як гадаю, за його словами, професор на правильному шляху. Послухаємо:

«1421 року… подільський староста Гедигольд (Василь Красний. — В. Б.) привів у гирло Дністра 12 тисяч осіб і 4 тисячі возів із будматеріалами. Напроти Білгорода протягом двох місяців було збудовано фортецю. Ця подія… не була першою за десятиліття боротьби ВКЛ за чорноморське узбережжя… Ланноа, що залишив нам цей сюжет, був доволі прискіпливим мандрівником. Проте коли він перед появою в Білгороді гостював у подільського старости в Кам’янці–Подільському, ніякої підготовки до походу не бачив. І це притому, що йшлося про тисячі людей, тварин (коней і, можливо, волів) та возів. Отже, операція готувалася таємно… По–друге, постає питання, чому матеріали доставляли возами, а не річкою. Адже ще 1419 року Зосима, подорожуючи з Брацлава до Білгорода, відзначив володіння Вітовта нижче середньої течії Дністра. Це означає, що Вітовт використав робітників і вояків зі Східного Поділля та Київщини. І тут нічого дивного, адже саме населення цих земель було під його підпорядкуванням із кінця минулого століття. І, судячи з усього, побудова фортець далеко від метрополії була вже не вперше. Це видно і за самим характером будівництва. Одна справа—будувати укріплення під боком, інша — вирушати за сотні кілометрів… І тут постає ще одне питання: а як вдалося провезти все це через степ із його річками, ярами та іншими перепонами. Вочевидь на той момент від Київщини і Поділля до Чорного моря вже існувала розгалужена система шляхів і переправ» [83, с. 133].

Поки що українські історики тільки починають ставити перед собою питання та знаходити на них відповіді. Ті питання надзвичайно простенькі, як і відповіді. Але зафіксовано процес руху вперед і він приведе істориків до потужних питань і відповідей.

У нашому конкретному випадку пропоную, шановні історики, поставити собі такі питання:

1. Який руський (український) князь виступає у Гілльбера де–Ланноа під іменем Гедігольд?Посол чітко пояснив, що він був на банкеті у руських князя і княжни, і там найманців не було.

2. Хто й навіщо ввів до історичних документів фальшивку?

Дорогі друзі, на цьому полі ми обов’язково зустрінемося — професіонали і непрофесіонали — усі, хто шукає істину.

Праві будуть ті, хто знайде для людей істину і, аж ніяк, не ті, хто заслужений і має титули.

До зустрічі!

Література

1.  Максимович М. О.Вибрані твори з історії Київської Руси, Києва і України. — К., 2004.