Москва Ординська. Книга друга

Після перемоги 1380 року, хан Тохтамиш переселив залишки своїх родів із району сучасного Мангишлаку на терени Криму, де завжди мав підтримку. Ось як про те повідомляє казахський історик К. К. Даніяров: «После победы в 1380 году Тохтамыш–хан заселил Крым своими родами… Это роды Шырын, Барын, Аргын, Кыпшак…» [28, с. 187].

Тепер поговоримо про так звану Куликовську битву, якої, звичайно, не було. Це вигадка московської історіографії.

Той же казахський історик К. К. Даніяров пише: «В книге Утемиша Хаджи “Чингиснаме” также не упоминается Куликовская битва, а сообщается о победе Тохтамыс–хана над Мамаем и его убийстве. О Куликовской битве сообщают только российские историки. Сообщения очевидцев тех событий, арабских историков, послов и Утемнёна Хаджи, не являющихся заинтересованной стороной, стали доказательством, что Куликовской битвы не было» [28, с. 160].

* * *

Одним із визначних міфів російської історичної науки є вигадка про так звану Куликовську битву. Та Куликовська брехня вже три сотні років поспіль нав’язується московитами всьому світу і повністю підпорядкована московській шовіністичній ідеології.

Погляньмо на події далекої минувшини з точки зору незаангажованої людини.

Московія XIV ст. була невід’ємною складовою Золотої Орди, в якій з 1360 по 1380 рік точилася жорстока боротьба за владу, протягом двадцяти років великими ханами ставали 25 прямих та побічних нащадків Чингісхана. В тій жорстокій конкурентній боротьбі особливо авторитетним та впливовим був темник Мамай, досить наближена до влади людина, оскільки одружився із сестрою Великого хана Бердібека (правив Ордою з 1357 до 1359 року). Перебравши до рук багато важелів ханської влади, Мамай особисто знімав та призначав великих ханів.

Але, що цікаво, смута ніяк не впливала на приналежність Московії до золотоординської імперії. Л. Гумільов писав:

«Любопытно, что русские (московські. — В. Б.) князья, даже во время «замятии» (смути 1360–1380 рр. — В. Б.), когда ханы менялись чуть ли не каждый год, продолжали возить «выход» (дань) в Орду — то есть такой взнос, на который Орда содержала свое войско, помогавшее (Московії. — В. Б.) в войнах со… всеми врагами Великого княжества Владимирского» [100, с. 15].

Ось такою була незалежність Московії від золотоординської влади напередодні Куликовської битви.

Чому ж тоді московський князь Димитрій у 1380 році виступив проти Мамая? Аналізуємо винятково російські історичні джерела.

На це запитання в історичній науці є чітка відповідь, яку московити свідомо приховують. А українські історики їм у цій справі улесливо допомагають.

«Пожалуй, еще больший миф создан вокруг Димитрия Донского — тоже героя и предводителя русской (московської. — В. Б.) рати во время Куликовской битвы, с которой напрямую связывается освобождение Руси (Московії. — В. Б.) от татаро–монгольского ига. Конечно же, у Димитрия Донского даже в мыслях ничего не было похожего. Это все позднейшие «приписки». Дмитрий Донской пошел «воевать» Мамая. А кто такой был Мамай? Он — предводитель одной из военных противоборствующих группировок в Орде. Мамай не был из рода Чингисхана и потому считался узурпатором власти. Димитрий Донской двинул против него свои дружины как против преступника, незаконно захватившего власть. Когда… князь разбил Мамая, Тамерлан и другие ордынские предводители поздравили его с победой над «общим врагом» [27, т. 1, с. 220].

У цьому і була одна з першопричин виступу Дмитрія Московського проти темника Мамая. Він захищав цілісність Золотої Орди та свої особисті інтереси, належачи до нащадків ще одного міфічного героя Російської імперії — так званого Олександра Невського.

Після захоплення на початку 1238 року країни Моксель (Ростово–Суздальської землі) хан Батий призначив Володимирським князем батька Олександра — Ярослава Всеволодовича, який, згідно із законами Яси Чингісхана, міг отримати ярлик на велике князівство тільки за умови передання свого старшого сина–спадкоємця заручником до Батия. Так Ярослав і вчинив 1238 року, передавши сім’ї хана свого старшого сина Олександра (Невського). Отож Олександр виховувався при сім’ї хана Батия аж до свого призначення на посаду Володимирського князя у 1252 році. Він не був призначений великим князем у 1246 році після смерті батька, бо на той час сидів у заручниках. Усе це — згідно з московськими джерелами.

У 1238–1242 рр. Олександр побратався із сином Батия Сартаком. Стати побратимами, за тюркськими звичаями, можна було тільки у дитячому та юнацькому віці (до 15 років). Отож на ті часи обом було менше 16 років. Ось як про те братання розповів професор Л. Гумільов:

«У древних монголов бытовал трогательный обычай братания. Мальчики или юноши обменивались подарками (і не тільки: різали собі руки, зливали кров у спільну посудину, змішували її з кумисом, після чого пили напій по черзі, промовляючи слова взаємної клятви. — В. Б.), становились андами — назваными братьями. Побратимство считалось выше кровного родства: анды — как одна душа: никогда не оставляя, спасают друг друга в смертельной опасности. Этот обычай использовал Александр Невский. Побратавшись с сыном Батыя Сартаком, он стал как бы родственником хана…» [99, с. 132–133].

Так Олександр Невський отримав привілеї для себе та свого роду. Про братання Олександра із Сартаком було відомо всім у Золотій Орді. Тепер читачі мають зрозуміти, чому Дмитрій Донський виступив проти узурпації влади Мамаєм. Темник Мамай та його хани–призначенці не раз забирали у нього ярлик на посаду великого князя та передавали його або суздальському, або тверському князю. Тож була причина для невдоволення.

60–70 роки XIV ст. були періодом піднесення Великого князівства Литовського, Руського і Жимойтського, що згодом стало називатися Великим князівством Литовсько–Руським. Складовою тієї держави з 1320 року були Чернігівське та Галицько–Волинське князівства. Хоча Москва цю тезу завжди заперечувала. І зрозуміло, бо Москва на той час у складі Золотої Орди ще не отримала навіть статусу великого князівства.

Георгій Кониський в «Історії Русів» пише: