Москва Ординська. Книга друга

Згадаємо й про Бакаїв шлях.

«Бакаев шлях, ответвлялся южиее р. Сейма от Муравского шляха, шедшего от Перекопа до р–на Тулы, пересекая его в 40 км выше Курска. Назван по имени Бакай–Мурзы, одного из предводителей крымских татар, часто пользовавшихся этим путем для набегов на юж(ные) города… (Московії. — В. Б.) в 16 — нач. 17 вв. Отрезок Б(каева) ш(ляха) от Рыльска до Волхова наз(ывался) Свиной дорогой» [2, т. 2, с. 537].

Це був шлях Мурзи Бакая, який, очевидно, походив із роду Кипчак. Ми уже згадували, що в часи, коли улуси Мещерської землі входили до складу Великого Литовсько–Руського князівства, усі татарські роди мали вільний доступ до своїх давніх земель (уділів). Та коли «Мещерська земля» відійшла до Московії, становище на тій землі почало різко змінюватися. Удільні татарські князі переходили до стану «служивых людей» Московського князя, князів разом з їхніми родами стали переселяти до московської глибинки, а на звільнені «Мещерські землі» поселялися надійні московські «служивые люди». Спочатку, за часів Івана III, московська влада не надавала переваг християнам перед мусульманами. У будь–якому разі релігійна приналежність не була домінуючою. Та згодом, від часів Василя III, князів Мещерської землі стали примусово заганяти до московського православія, а тих, хто не бажав позбавлятися мусульманської віри, переселяли до Касимовського ханства. А щоби татарські роди не укріплювали свої давні уділи, Московія почала з 20–их років XVI століття будувати так звані «засечные черты».

Татарські роди Кримського та Астраханських ханств і Великої та Малої Ногайських Орд позбавлялися Московією не тільки права на свої старі уділи, а й самого доступу на так звану Мещерську землю. Коли ж їм вдавалося прорватися на свої старі володіння, вони зустрічали на тій землі не своїх давніх одноплемінців, а вороже до них налаштованих людей. Звідси й почала зароджуватись ненависть та ворожнеча до нових поселенців.

Звернімо увагу: татари під час походів на «Мещерську землю» не вбивали людей, а пропонували їм повернутися до мусульманської віри, залишаючи таких вихрестів жити у своєму середовищі. Тих же, по суті, вихрещених татарів, які відмовлялися повертатися до старої віри, продавали в рабство.

Москва досить швидко розгадала поведінку нападників на Мещеру і вчинила найвищу мерзоту: передала улуси ворогуючим родам. Землі ширинів передала мангитам, землі аргинів — жа лаїрам і так далі. І не стали ті роди навіть вихрещувати у християнську віру — ворожі татарські роди не сприймали один одного і в своїй рідній вірі.

Послухаймо листа Кримського хана Магмет–Гірея до Московського князя Василя III, написаного у 1517 році:

«…Ато пак слыхано ли, что бесерменину бесерменин бесер менина в полон взяти, ино наши люди и бесерменью в полон поимали в Мещере, а того у нас и в писанье нет, что бесермена продати, Анаши люди мещерскую бесерменью и продали, а все тому рняся, что не наш род на Мещере государь… яз по тому и познаю, что от меня князь великий отстал» [34, с. 378].

Не дивуймося з такого перекладу, де Кримський хан називає татарів «бесерменами» — це Московський переклад листа, а вони завжди так перекладали, аби принизити інших. Це звична й давня практика московитів.

Треба розуміти: існуючу на ті часи різницю між нападами кримських татар на Мещерську землю (куди слід включати і Сіверщину, яку татари відносили до своїх земель) та на Стародавню Русь: Київщину, більшу частину Поділля, Волинь, Полісся та Галичину, які не входили до складу Золотої Орди.

Якщо до Мещери та до Сіверщини татари ходили як додому, щоби відвідати своїх родичів, і тільки значно пізніше стали гнати з тих земель до Криму полонених людей (ясир), якими московити заселяли ті землі, то до Русі (України) вони завжди ходили, як на ворожі, чужі землі.

Якщо в Мещері кримські татари нищили прийшле, некорін не населення Московії, то в українських землях вони винищували корінне, автохтонне населення.

Саме в цьому полягає головна різниця між нападами кримських татар на землі Московії в XVI–XVII ст. ст. і в XV–XVII ст. ст. на землі Русі (України).

І ще одне треба завжди пам’ятати. Всі московські «доважки брехні» з цього приводу не варті ламаного гроша. Скажемо кілька слів про московські так звані «засечные черты». Вони почали будуватися після удару Кримського хана по Москві в 1521 році. Це відбулося за часів правління Василя III, коли Московія припинила воювати проти Литви та Польщі та самовільно, без дозволу Турції та Криму, забажала поширити свою владу на Казань.

Цікаво, що перша черга «засечной черты», збудованої у 1521–1566 роках, прикривала від ударів Кримського хана оте знамените «Мещевское (Мещерское) поле». У кого є бажання переконатися в цьому, відкрийте Велику Радянську Енциклопедію (третє видання), том 9, на сторінці 380, де наведено матеріал «Засечные черты Русского государства в 16–17 вв.» Як бачимо — розуміла кішка, чиє м’ясо з’їла.

«Большая З(асечная) ч(ерта) (строительство завершено в 1566). Она протягивалась от Переяславля–Рязанского на Тулу, Белев и Жиздру; на важнейших направлениях З(асечная) ч(ерта) состояла из двух рядов укреплений (между Тулой и Веневым), из трех [между Белевым и Лихвином и Перемышлем]» [2, т. 9, с. 380].

Слід зазначити, що в часи так званої «московської смути», ні кримські, ні ногайські татари жодного разу не навідалися до Московії. Ось така татарська солідарність.

«В течении первой половины XVII в. татары ни разу не задавались целью территориального захвата» [149, с. 434].

І ще одне свідчення:

«В августе–ноябре 1595 г. сам Казы–Гирей совершил новый поход в Молдавию и Польшу… Почти ежегодные походы татар в Венгрию, Молдовию или Польшу продолжались вплоть до 1606–1607 гг…»[149, с. 42].