Москва Ординська. Книга друга

«Уже в августе 1582 г., давая отчет о своей миссии венецианской синьории, Поссевин высказал мнение, что московскому царю жить недолго. В начале 1584 г. обнаружились некоторые тревожные симптомы, взволновавшие государя и весь его двор. Тело Ивана распухло и стало издавать нестерпимое зловоние» [114, с. 395].

Така думка посла Поссєвіна ще у 1582 році свідчить не про хворобу Івана IV, а про невдоволення ним та його політикою, бо мова йшла не про рядову особистість, а — керівника держави.

Хочеться зазначити, що саме ставлення московського князя (царя) до підданих держави, раніше підданих улусу, свідчить не про слов’янське походження князя та його підданих, а виключно татарське. У жодній країні Європи не було такого варварського ставлення керівника держави до населення.

За часів володарювання так званого царя Івана IV, Московія втратила, за грубими підрахунками, більше половини свого населення. Тобто мова йде про 3–4 мільйони людей.

На зміну Івану IV прийшов його син Федір, який правив Московією з 1584 по 1598 рік. Московська історіографія вважає царювання Федора Івановича слабким на тій підставі, що цар значно менше нищив людей та не приєднав до Московії нових земель. Тому знаменитий М. М. Карамзін писав:

«Но царствование жестокое часто готовит царствование слабое… На громоносном престоле свирепого мучителя… (Московія. — В. Б.) увидела постника и молчальника, более для келии и пещеры, нежели для власти Державной рожденного…» [18, т. X, с. 253–254].

Оскільки дружиною нового царя була молодша сестра вихрещеного татарина Бориса Годунова і мала на Федора великий вплив, то, зрозуміло, що головні рішення у державі приймав Борис Годунов. Цар, дійсно, був слабким, і духом, і розумом, тоді як Годунов — розумна людина. Тому перше, що він зробив, це послав кілька військових загонів у Сибір, щоби завершити справу Єрмака з приєднання до Московії Сибірського ханства. Цю справу розпочали ще за Івана IV, та не закінчили. Одночасно Годунов через своїх таємних послів потвердив калмикам запрошення своїх попередників перекочувати у Пониззя Волги, обіцяючи свою зверхність і допомогу.

В російській історичній науці ми не знайдемо свідчень, що саме Московія, аби упокорити та завоювати Велику Ногайську Орду, запросила на землі Ногаїв калмицькі (монгольські) пле. мена. Таким чином на землі тюркських мангитів було поселено ворожі їм монгольські племена калмиків. Що зайвий раз свідчить про тюркське походження Чингісхана та племен, які створили його державу.

Велика Радянська Енциклопедія зазначає: «В кон(це) 16 — 1–й трети 17 вв. происходило перемещение ойратов в пределы России, к ниж(нему) течению Волги и Прикаспию. В процессе миграции и заселения совр(еменной) терр(итории) обитания формировалась калмыцкая народность, осн(овным) ядром к(от) рой были ойраты» [2, т. 11, с. 220].

Ойрати були войовничими племенами, тому, маючи повну підтримку Москви, з перших днів появи у Прикаспії почали витісняти Ногаїв із їхніх земель. Ворожнеча була настільки жорстокою, що, по суті, йшлося до повного винищення спочатку Великої Ногайської Орди, яка займала землі Західного Казахстану та межиріччя Уралу і Волги, а далі — Малої Ногайської Орди, яка кочувала землями Дону та на північних землях Кубані.

Калмики переселялися великими масами по 50–100 тисяч населення разом зі своїми отарами і табунами і захоплювали кращі землі для випасу худоби. Якби тюркські племена діяли одностайно та злагоджено, то, звичайно, калмикам були б непереливки. Та кожен Ногайський хан волів бути незалежним, тож і вирішував свої проблеми самостійно. Так тривало до тих пір, поки загроза втрати землі не стала загальною. Тоді цю проблему вирішити самостійно вже не здатна була і Велика Ногайська Орда.

Ні Мала Ногайська Орда, ні Кримське ханство впродовж тривалого часу не сприймали серйозно загрози навали калмиків, а коли відчули цю загрозу, — то подолати її вже було неможливо. Ногаї змушені були покинути свою землю навіки.

Отак нацьковувала Москва один народ на другий ще в ті далекі часи. Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію. «Ногаи Большие и Малые феодальные гос(ударственные) образования ногайцев, возникшие в результате распада Ногайской Орды во 2–й пол(овине) 16 в. Н(огаи) Большие образовались из улусов, кочевавших в Прикаспии от левобережья ниж(ней) Волги до р. Урал (після витіснення калмиками із західного Казахстану. — В. Б.)… В 1634, после нападения Калмыков, Н(огаи) Большие переселились на правобережье Волги, где кочевали с Н(огаями) Малыми. Н(огаи) Малые (или Казыев юрт, по имени их основателя мурзы Казы) образовались из улусов, переселившихся в сер(едине) 16 в. на правобережье Волги и в Приазовье (от Кубани до Дона). До сер(едины) 18 в. находились в зависимости от Крыма и Турции…» [2, т. 18, с. 88].

Треба розуміти, що мурзи (князі) обох ногайських орд завжди були на боці Москви у Лівонській війні.

Москва, запрошуючи на Поволжя калмиків, по суті нацьковувала їх на своїх союзників у Лівонській війні. Головною причиною цього страшного московського запроданства було те, що калмики обіцяли московським владоможцям бути їхніми підданими, в той час, коли ногаї вважали московитів собі рівними.

М. М. Карамзін про ногайських союзників Івана IV (Грозного) писав: «В Кремлевских палатах обедало у Царя (Івана IV. — В. Б.) 2000 ногайских союзников, шедших на войну Ливонскую» [18, т. IX, с. 248].

Кожен розуміє, що серед 2000 ногайських союзників Івана (Грозного) могли бути тільки князі та мурзи. Якщо за ногайським Мурзою стояла хоч би сотня вершників, то загальна кількість ногайців, які побували в Лівонії і Литві, перевершувала 100–ти сячну армію.

Тих людей Москва зрадила. Згодом, у 1944 році, московити знищили майже всіх калмиків, виселивши їх із прикаспійських земель.

Така плата і шана союзникам.

Підсумував шлях Ногаїв (Мангитів) казахський історик Калібек Даніяров: «(У XIX столітті. — В. Б.) основная часть ногаев в количестве 900 тысяч человек, 180 тысяч юрт переселилась в Турцию… Деятельность бия Едиге, о котором в Ногайской орде был создан эпос «Едиге», повествующий в основном о борьбе Едиге с ханом Тохтамысом, погубила не только Улыс Жошы — Золотую Орду, но и сам род Мангыт, который был численностью равен таким крупным казахским родам как Алшын, Аргын, Найман» [28, с. 186].