Розділ «Частина друга Московський улус Орди»

І ще одну дуже цінну істину засвідчив ярлик хана Батия. Від 1237 року Батий поширив на країну Моксель дію законів Яси Чингісхана і свою владу на всіх підкорених. Богословський монастир не став винятком. Ми пам’ятаємо, хто присягнув на вірність ханові: Суздальський Ризположенський монастир, міста Муром, Ростов, Городець–Мещерський, Городець Волзький, Ярославль, Твер, Галич Мерський та інші. Всі вони, як і решта, добровільно заявили ханові Батию: «Ми віддаємо вам своє майно і свою землю! Ми ваші піддані!»

Це засвідчив перший ярлик Батия.

Ще одним достовірним ярликом, який дійшов до нас у «російському перекладі», є ярлик (грамота) хана Менгу–Тимура митрополитові Кирилу.

Ось що стосовно цього ярлика писав російський професор М. Д. Приселков:

«Це грамота Менгу–Тимура, дана не названому на ім’я митрополитові («сьому митрополиту грамоту дали єсми») «заячого літа, осіннього першого місяця, в четвертий ветха». Заяче літо за час життя Менгу–Тимура випадало двічі: в 1267 та в 1279 р. (у першому випадку 1 серпня, в другому — 28 серпня). Звичайно, треба вважати, що грамота дана 1 серпня 1267 р., оскільки Менгу–Тимур вступив на престол у 1266 р., і це потягло за собою визначення ставлення нового хана до російської церкви» [31, с. 83].

Я вже писав, що кожен хан Золотої Орди, вступаючи на престол, або підтверджував, або скасовував раніше видані ярлики і грамоти. Це стосувалося всіх службовців імперії: баскаків, даруг, князів усіх видів, митрополита, єпископів, ігуменів монастирів та інших. Цю тезу підтвердив професор І. М. Березін: «Після вступу на престол новий Хан підтверджував або скасовував грамоти своїх попередників стосовно чинів і пільг, але основні постанови держави залишалися недоторканними» [40, с. 42].

Митрополит Кирило займав церковну кафедру довгих ЗО років, з 1250 до 1280 року. Саме йому довелося встановлювати стосунки Православної Церкви з ханами (царями) нової держави. Митрополит зі своїм завданням впорався блискуче. Бо ще за життя мав авторитет у всіх ханів Золотої Орди: Батия, Сартака, Берке і Менгу–Тимура.

Очевидно, він був невипадковою людиною на митрополичій кафедрі. Батий довгих сім років тримав Кирила місцеблюстителем митрополії, по–сучасному—виконувачем обов’язків митрополита. Швидше за все, приглядався і вивчав як нову релігію, так і майбутнього митрополита. Аж 1250 року Батий дозволив Кирилові виїхати в Константинополь до Патріарха та отримати сан митрополита.

Історією встановлено, що митрополит Кирило тримав свою кафедру тридцять років при ставці хана у столиці держави — Сараї. Таму 1254 році було споруджено величний православний храм. А в 1261 році в Сараї відкрито Сарську (Сарайську) єпархію на чолі з єпископом.

Дуже важливо відзначити: Плано Карпіні в 1245 році і Вільгельм де Рубрук в 1253–1254 роках пропонували ханові Батию відкрити в його державі католицькі церковні парафії і розпочати службу. Але хан не дав дозволу, відправивши обох геть із держави. Немає сумніву, що не останню роль у відмові католикам відіграв митрополит Кирило. Швидше за все, і на посаді місцеблюстителя митрополії з 1243 до 1250 року Кирило перебував при ставці хана.

Починаючи від митрополита Кирила, Московська православна церква стала звичайною державною службою Золотої Орди, а згодом — Московської держави. Читачі мають пам’ятати слова професора Московської духовної академії В. О. Ключевського: «На Заході церква без Бога, в Росії Бог без церкви». Тому‑то «в Росії Бог без церкви», що її єрархи завжди служили не Богові, а імперській державі та її правителям.

Про що ж говорить ярлик хана Менгу–Тимура, виданий митрополитові Кирилу?

Наведемо ярлик повністю, щоб відчути далекий дух часу. Цитуємо його за текстом, опублікуваним професором М. Д. Приселковим у книзі «Ханські ярлики російським митрополитам», тому що розширеної колекції ханських ярликів, виданої М. І. Новиковим, мені досі не вдалося знайти. Катерина II зі своєю «Комісією» працювали на випередження. Саме тому М. Д. Приселков присвятив свою книгу популяризації катерининського варіанту «ханських ярликів російським митрополитам».

Отже, ярлик Менгу–Тимура:

«Вишнього Бога силою, вишньої Трійці волею. Менгутемурове слово людським баскакам, і князям, і полковим князям, і до данинників, і до писців, і до проїжджих послів, і до сокольничих, і до пардусників.

Чингіз–цар, потім що буде: данина або корм, а не зачеплять їх, хай правим серцем Богові за нас і за плем’я наше моляться і благословляють нас, так кажучи. І останні царі тим самим шляхом обдарували попів та ченців: чи данина, чи інше, що б то не було: тамга, поплужне, ям, війна, хто б що не попросив, і сказали були — дати. Хто ще цього в нас не відає? Всі відаєм. І ми, Богу молячись, їх грамоти не змінили, так кажучи як перший раз: яка б дань або корм не були — хай не просять; ям, війна, тамга — не дають; або що є церковне: земля, води, городи, виноградники, млини, зимовища, літовища — хай не займають їх; і як відберуть — хай вони віддадуть назад; а що церковне: майстерні, сокольниці, пардусниці, хто не був — хай не займає їх; книги чи щось інше — хай не займають, не беруть, не порвуть, не знищать їх; а хто віру їх хулить — той чоловік вибачиться і помре. Попи один хліб їдять і в одному домі живуть: хто має брата або сина — і їм цей шлях дарований, щоб від них не відступали; якщо ж від них відступляться‑то данину або щось інше їм дати. А попи, які від нас обдаровані першою грамотою, які Бога молять і благословляють нас, стійте; а котрі посміють неправим серцем молитися за нас Богові, той гріх на вас буде. Так кажу; як хтось не піп, інші люди, а до себе має приймати, що хочуть Богові молитися — хай так буде. Так кажу: сьому митрополиту ми грамоту дали; хто цю грамоту бачив і чув, від попів і ченців ні данини, ні чогось іншого не захочуть і не візьмуть — ані баскаки, князі, писці, поплужники, митники; а як візьмуть, то вони, за великою ясою, вибачаться і помруть. Так я сказав. Заячого літа, осіннього першого місяця, в четвертий ветха. На Тали. Писано» [31, с. 58–59].

Грамота Менгу–Тимура, видана 1 серпня 1267 року митрополитові Кирилу, свідчить про існування централізованої держави, куди входили ростово–суздальська та рязанська землі, — колишня країна Моксель. Про жодну самостійність князів тієї землі не йдеться. У ханській грамоті князі поіменовані на другому і третьому місці. Першим у грамоті названо правителя улусу — баскака. Така незламна правда часу.

Цікавий той факт, що вже на початку грамоти поіменовано вісім незалежних ханських служб, а далі або прямо, або між іншим говориться ще про декілька, що свідчить про централізацію влади: кожна служба підпорядковувалася безпосередньо столиці. Цілком зрозуміло, що всі державні чиновники (данники, писці, пардусники тощо) в якийсь спосіб узгоджували свої дії з правителем улусу — баскаком. Проте не викликає сумнівів, що в той же час вони безпосередньо підпорядковувалися ханові або його канцелярії (міністрам). Бо інакше не став би Менгу–Тимур згадувати в одному ряду баскака і підлеглих цього ж баскака. Етикету і правил пошанування дотримувалися в Золотій Орді 1267 року беззаперечно. Врешті, недотримання цього принижувало б самого хана, адже свідчило б про його нетривку владу.

Другим наріжним каменем Менгу–Тимурової грамоти є свідчення про наповнення північних улусів Орди, тобто країни Моксель, розмаїтими службами та чиновниками. Адже «останні царі в той самий спосіб обдаровували попів і ченців». Це була не перша грамота, видана ханами Золотої Орди ростово–суздальським священикам і монахам. Так чинили царі (хани) і до Менгу–Тимура. Ханські чиновники виконували накази всіх цих грамот і ярликів. Менгу–Тимур для чиновників навіть вніс уточнення: «Попи, які один хліб їдять і в одному домі живуть — у кого брат, у кого син — хай так само будуть обдаровані». Не мали права ханські виконавці брати податки у сім’ї попа або з монастиря. Але якщо людина покидала цей дім, то підлягала негайному оподаткуванню. Звичайно, за такої постановки питання в державі за виконанням цього правила пильнували відповідні служби.

І ще одну величезну таємницю відкрила грамота Менгу–Тимура. Вона засвідчила про утиски Церкви та монастирів за часів хана Берке. Хан сповідував іслам. І хоч не переслідував християн північних улусів, але обклав багатьох із них різноманітними податками. Послухаймо професора М. Д. Приселкова: