Моксель, або Московія. Книга друга

Можливо, катерининська "Комісія” мала бажання вклинити в давній літопис слова про військові походи Олега на мерю і мурому, однак проробити подібне не змогла. Той текст був би шитий білими нитками. Ведучи війну задля об’єднання слов'янських племен навколо Києва, а їх налічувалося більше десятка, не можна було перервати цю місію та піти за тисячі кілометрів у глухі нетрі, щоб невідомо кого підкоряти.

Треба також пам’ятати: у XII столітті прямих доріг, що з'єднували б Київ із межиріччям Оки і Волги, не існувало.

Отже, у 912 році великим Київським князем став Ігор.

ВРЕ подає такий текст про становлення Київського князівства: "Спадкоємець Олега князь Ігор продовжував активну зовнішню політику. У 913 (році) через Ітиль (Волгу) він пройшов все західне узбережжя Каспію" [16, т. 12, с. 96].

Аналогічні згадки є в "загальноросійських літописних зводах". На підставі цих згадок про похід князя Ігоря 913 року "через Ітиль (Волгу)... на західне узбережжя Каспію" багато російських істориків робили висновок, нібито це якимось чином пов’язане з мерянською землею.

Однак розумній людині зрозуміло: шлях із Києва на західне узбережжя Каспію ніколи не проходив через тайгове межиріччя Оки і Волги. Брехливі натяки російських істориків про можливий зв’язок цього походу з колискою великоросів — недоречні. До слова, існують й інші докази, що спростовують подібні натяки.

У 922 році Арабський Халіфат направив до булгарського царя Алмуша велике посольство. Метою його було насадження ісламу серед булгар, про що й просив цар Алмуш. До складу посольства входив Ахмед Ібн-Фадлан, який залишив потомству опис того походу.

Великий караван із сотень верблюдів, мулів і коней пройшов шлях від Бухари до Хорезма, а далі — повз сучасні міста Бейнеу, Кульсари, Гур’єв, Уральськ, Самара — до устя річки Ками, тобто до впадіння Ками у Волгу. Саме в тому місці 922 року була стоянка царя булгар Алмуша.

Ібн-Фадлан змалював картину життя багатьох племен того часу, з якими мав контакт. Серед них: печеніги, булгари, хазари, огузи і навіть — русичі. Він засвідчив міць Хазарської держави, оскільки цар булгар корився і платив данину Хазарському Хакану (царю). Однак Ібн-Фадлан і словом не згадав про похід русів (князя Ігоря) на хазар, хоча той похід, згідно з московською версією, відбувся за кілька років до експедиції арабського Халіфа. Про таку значну подію не міг не знати Ібн-Фадлан. Похід князя Ігоря зачіпав інтереси абсолютно всіх племен, з якими входило в контакт посольство, і навіть самого Халіфату, володіння якого були безпосередньо на Каспії.

Ми не говоримо про Хазарський Каганат, який князь Ігор повинен би був розтрощити, і самих волзьких булгар, які цю подію ніколи б не випустили з уваги. Однак про похід русів на хазар 913 року ні араби, ні булгари, ні огузи, ні печеніги не відали. А Хазарський Хакан у 922 році був у розквіті сил. Адже навіть дочку Алмуша примусово взяв собі за дружину.

Не знали безпосередні свідки далекого X століття про похід Київського князя Ігоря на "західне узбережжя Каспійського моря".

Як бачимо, і князь Ігор, що правив у Києві до 945 року, ніякого стосунку до мерянської землі не мав. Перед нами великий історичний анекдот: князі забули про свою вотчину! Але це вірно лише в тому випадку, якщо виходити із брехливих московських передумов, немовби та земля належала Київським князям.

Настав час князювання Ольги, яка через малолітство сина Святослава правила державою з 945 до початку шістдесятих років (десь до 960—962 року). Правила вона в Києві також в періоди військових походів князя Святослава. Ми вже згадували у нашій книзі слова Д. О. Корсакова: "З 913 до 988 року в літописах нічого не згадується про землю Ростовську". Як бачимо, князь Ігор 913 року Мерянську землю не відвідував. І княгиня Ольга не цікавилася тією землею. Однак у період свого правління побувала в новгородській землі. Послухаємо професора Д. О. Корсакова: "Ольга була в Новгородських володіннях... "устави погосты и дани по Мете... и дань, и оброки по Луге". Про інше "загальноросійські літописні зводи" мовчать. Не цікавили далекі фінські племена: мера, мурома, мещера, маріні князя Ігоря, ні княгиню Ольгу.

Затим прийшла черга правління Київського князя Святослава, що княжив з 962 до 972 року. Хочу нагадати: всі політичні й військові зусилля київських князів у X столітті були спрямовані на південь, до південних сусідів. Творячи свої "Записки по історії Росії", які перетворилися на "загальноросійські літописні зводи", катерининська "Комісія" не утрималася від спокуси підкинути в опис походів князя Святослава незначну вставку, аби спрямувати військові зусилля князя до "колиски великоросів". Вона запустила в текст "Повісті минулих літ" кілька додаткових слів, які спотворили зміст подій. А саме: у тексті про похід князя Святослава зроблено вставку про "завертання на Оку" і "попутне" підкорення в’ятичів. Слід розуміти — ці дії фальсифікаторів були змушеними. Адже, з огляду на раніше запущену облуду, Рюриковичі вже володіли: кривичалїй, лівонською чуддю, новгородськими словенами, мерею, весю, муромоюта навіть усією київською слов’янською землею. І посередині цього підкореного краю залишався величезний, не захоплений шматок землі. А та "приокська земля" теж була "колискою великоросів".

Тоді Катерина II з поплічниками і "послали попутно" в ту землю Київського князя Святослава: мовляв, пішов Святослав із Києва в пониззя Волги громити хазар, а попутно "зайшов на Оку" і прихопив в’ятичів. Однак роки правління княгині Ольги та князя Святослава дуже незручні для фальшування. Майже всі події того періоду так чи інакше зафіксовані одночасно арабськими і візантійськими істориками. Тому всі вставки катерининської "Комісії" повністю суперечать незалежним джерелам.

Послухаємо професора О. О. Шахматова: "...Ми маємо тут придумані літописні дати, придумані саме для того, щоб утиснути літописну розповідь у хронологічну мережу. Роки ці виявляються й недостовірними: так розгром Святославом Козар і похід на племена, які мешкали на північній частині Кавказу, за арабським джерелом, відбулися в 358 році мусульманської ери, що відповідає 968—969 рокам християнської і 6476—6477 рокам від (створення світу); початковий звод відніс ці події до 6479 (965) року; поїздка Ольги в Цареград, віднесена літописцем де 6463 року, насправді відбулася в 6466" [35, с. 720].

Як і у всіх своїх роботах, учений О. О. Шахматов списав помилки і відверту брехню на літописців. Визнавши в тексті "Повісті минулих літ" вимисел і вставки, він повинен був давати пояснення. А вказати на прямих фальсифікаторів йому, природно, ніхто не дозволяв. Тому, визнаючи величезну кількість вставок і відвертої брехні в "загальноросійських літописних зводах", майже всі російські (та й українські) історики бояться говорити правду, коли подібну компіляцію літописів було проведено. Ідуть шляхом найменшого опору: найлегше списати провину на літописців XII—XV століть. При цьому — безіменних. Але ж літописці тих далеких часів безпосередньо не були зацікавлені в подібній компіляції.

Однак повернімося до в’ятичів. Ще раз нагадаю: прямого шляху з Києва до Оки, через Чернігів, не існувало в X столітті. Та й пізніше. Ми ще поговоримо про це.

Де ж у X столітті жили хазари, на яких ходив війною київський князь Святослав?

"Козари займали простір між Доном і Волгою; їхнє головне місто Ітиль стояло в усті Волги, що за містом і сама називалася цим ім’ям: утім. Араби називали її Казарською рікою, а Каспійське море — Казарським морем. Інше місто Козар, узяте Святославом і ним, очевидно, зруйноване, стояло на лівому березі Дону біля Волзько-Донського волока... Таким чином, вказівка на Волгу в повідомленні (у літописі. — В. Б.) про похід на Козар цілком доречна" [35, с. 721].