Моксель, або Московія. Книга друга

Сполошилися великороси! Виявляється, Катерина II зі своєю "Комісією" "завела не туди". Більшовицькі історики-поденники стали тямущі, як кажуть, по шкоді. Так у Московії діялось завжди. Однак наскільки хитро та елегантно подають свою версію. Як великі єзуїти середніх віків! Виявляється, Синеуса з Трувором не існувало. Відбулася звичайна підміна слів у стародавньому текстіАле тоді, цілком очевидно, напрошується подальше уточнення в "Повість минулих літ". Необхідно, щоб "існувала думка", що призначення Синеуса і Трувора чи то в землю чуді, чи то в землю весі, чи то в землю мері було теж визнано вигадкою. Однак про це — мовчок. Говорити таке невигідно. У ВРЕ подається узагальнена думка "про великих російських князів" і про "Новгородську землю". Елементарна облуда зводиться до узагальнення. Бо всі розуміють, що поняття "російська князівська династія" — винахід не XII століття й не XIII століття. Воно з’явилося значно пізніше.

Це не єдиний анекдот російської історії, який випливає з невеликої довідки ВРЕ. Нас підштовхують також до думки, що вже в XII столітті відбувалася фальсифікація "літописних зводів" чи з людської дурості, чи через незнання. Адже коли давній літописець вставляв до свого літопису виписки із чужих (датських) та коли спотворював ("синехус" на Синеуса, а "тру-воринг" на Трувора) і самовільно саджав їх у чужі землі, щоб видати за свої, — це інакше як фальсифікацією не називається. Великороси-поденники незаслужено оббрехали нашого великого співвітчизника — Нестора. Справа в тому, що подібний натяк несе в собі подвійну брехню. Неможливо повірити, щоб київські літописці на початку XII століття мали у своєму розпорядженні датські літописні матеріали. У ті часи всі літописи були штучні, існували в одиничних екземплярах. Та й Київська земля не мала серйозних зв'язків з датською. Не зафіксовано. І сам Рюрик прийшов не "через море", а жив "упритул" до Новгорода.

Знаючи, як Катерина II спільно зі своєю "Комісією" "вправлялися в написанні російської історії" та як після їхніх "вправлянь" почали друкувати й "знаходити" сотні так званих "літописних зводів”, ми з цілковитою певністю маємо право стверджувати невинуватість Нестора; "легенду про закликання варягів" додали в стародавній київський літопис не в XII столітті, а значно пізніше — у XVIII столітті. Притім не варто забувати, що саме Катерина ІІ чудово знала всі німецькі, датські й скандинавські стародавні сказання. Вона була на них вихована.

Якби вставки в стародавні літописи були здійснені в XII столітті, то скажіть, будь ласка, навіщо вилучати у всіх народів Російської імперії давні раритети? У цьому нема сенсу. Навпаки, їх необхідно було залишити на місці, щоб вони стали свідками романовської версії історії. Щось же не влаштовувало в тих раритетах російських правителів, якщо вони навіть своїм наближеним погрожували: "Жоден аркуш не може без відома Колегії повідомлений бути кому-небудь сторонньому".

Очистивши стародавній літопис від очевидної російської брехні, до речі, за допомогою російських же джерел, маємо право заявити: починаючи з 862 року до князя Володимира Великого київська земля та її племена не мали ніяких зв’язків із країною Моксель, або, по-московськи — з ростовсько-суздальською землею. Не було спільних князів, не існувало спільної держави, немає ні найменших відомостей навіть про менову торгівлю між тими землями.

З

Для подальшого аналізу розглянемо конкретні факти періоду становлення і піднесення Київського князівства IX—

X століть та вектор напрямку зовнішніх устремлінь перших київських князів.

Вивчивши матеріал радянських істориків і посилаючись на праці М. І. Костомарова та О. О. Шахматова, ми встановили, що в давній київський літопис "Повість минулих літ" внесено багато вставок і спотворень, зокрема, розповідь про закликання Рюрика новгородцями та їхніми сусідами. До речі: абсолютна більшість російських істориків XIX—XX сторіч тією чи іншою мірою констатували цей великий феномен компіляції. Тобто ми маємо картину, коли насправді Рюрик не приходив через "Варязьке море", а, будучи сусідом, скористався смутою і в 862 році підкорив собі та своєму родові новгородських словенів, сусідів-кривичів і лівонську чудь. Ніяких Синеуса і Трувора не існувало. Ця частина тексту літопису є звичайною вставкою і не більше.

Давній Несторів літопис жодним словом не згадав про захоплення Рюриком далеких тайгових фінських племен: мері, муроми, марі, мещери, весі.Природно, не підкоривши і не захопивши ті землі, Рюрик не міг у них посадити своїх управителів, аби ними "владеша". Ця частина літопису також є фальшивою вставкою. Тому що, як побачимо в цьому розділі, наступні київські князі навіть не знали про "свої ростовсько-суздальські володіння".

Отже, за "загальноросійськими літописними зводами", 882 року майже все плем’я "русів", уже під проводом князя Олега, перебралося до Києва. У результаті боротьби й знищення київських правителів Олег зі своєю дружиною і зі своїм родом сів на київському престолі. Почалося становлення Великого Київського князівства — наймогутнішої держави кінця першого — початку другого тисячоріччя нової ери.

Катерининська "Комісія", створюючи "загальноросійські літописні зводи", зробила в розповіді про Олега чергову спробу "об’єднати" "Мерянську землю" з Києвом. Вона двічі запустила в "зводи" слово — "меря". Мерязгадується під 882 роком — нібито вона брала участь у поході Олега на Київ, і вдруге — у 904—907 роках, де начебто вона брала участь у поході на Константинополь. Природно, згадка про "мерю" в обох походах — більш ніж дивна. Бо ж ми бачили раніше: рід Рюрика ніякого стосунку не мав до фінського племені мері. Цікаво інше. Саме похід Олега на Київ надав московським шовіністам першу можливість показати "силу і мідь північної Русі" наприкінці IX століття. Мовляв, захопив Олег Київ завдяки "мерянам з північної Русі". Хоч, як бачимо, "північна Русь" на той період була фінським етносом.

А на Константинополь "північна Русь" і поготів повинна була "сходити". Московському шовіністові подібне "ходіння на Константинополь" — бальзам на душу. Більше 300 років мріють про такий похід.

Однак зі словом "меря" катерининська "Комісія" загралася. Помилка стала черговим провалом. Згадавши на озерах Неро й Клещино мерю,"Комісія" підтвердила факт проживання її в межиріччі Оки і Волги на початку X століття. А та "Мерянська земля" уже в ті часи була "колискою великоросів". Похвалившись "перемогами" майбутніх "великоросів" над Києвом і Константинополем, Катерина II зі своєю "Комісією", нарешті, побачили потенційну небезпеку, яка таїлася в тих згадуваннях. На порозі було XI століття — час найбільшого розквіту Київської держави. Якщо далі в "загальноросійські літописні зводи" запускати вигадки про мерю,яка нібито бере участь у житті Київського князівства, то як виплутатися з цієї прірви потім? Виходило, що московським етносом ставали винятково фінські племена. А метою московської влади було посягання на слов’янську та візантійську спадщини. Фіно-татарське минуле Московії геть-чисто відкидалося.

Ось чому із цього часу фінське плем'я меряі навіть саме поняття "Мерянська земля”назавжди зникають із "загальноросійських літописних зводів". Начебто плем’я мерянвипарувалося із земної поверхні. А земля меріперестала існувати. Київські князі зі своїми київськими літописцями геть-чисто "забули" на цілих сто років про свої мерянські володіння. Неймовірний історичний парадокс!

Послухаємо російського історика: "На порозі цього періоду, на початку X століття, саме ім’я Мері,аборигенів країни, зникає в сенсі етнографічного термінуі заміняється через сторіччя, на початку XI століття, іншим терміном "землі Ростовської", а потім у половині... XI сторіччя одержує повну свою назву: "землі Ростовської і Суздальської" [9, с. 63—64].

Ось чому на 100 років зникли із "загальноросійських літописних зводів" згадки про мерю і мерянську землю. Тривала копітка підготовка до запуску нової "загальноросійської облуди". За час правління Олега в Києві, з 882 до 912 року, літописи ні одним словом не повідали про життя не лише мерянської землі, а й навіть — новгородської.

Князя Олега новгородська земля, яку він покинув, не цікавила. І це цілком закономірно. Олег упокорював (військовою силою) слов’янські племена, які оточували Київ. Тому "Повість минулих літ" розповідає про воєнні дії князя проти древлян, сіверян, радимичів. Він не міг покинути Київ, не підкоривши собі племена, що його оточували. Це аксіома! Тільки після цього він спрямував свої військові зусилля на південь. Про північ — забув.

У 912 році князя Олега не стало. Як бачимо, "загальноросійські літописні зводи" ні єдиним словом не згадали про "Олегові володіння" у новгородській і мерянській землях. Тих володінь просто не існувало.