Моксель, або Московія. Книга друга

Ми вже говорили про те, як у великому Московському улусі Золотої Орди, а пізніше — у Московській державі впродовж XIV— XVII столітьмісцеве населення, — яке, до речі, вже прийняло християнство, — масово поклонялося поодиноким каменям.Не будемо подавати нові приклади подібного поклоніння.

Сподіваюся, кожна розсудлива людина розуміє: сторонні в мерянській землі слов’яни, будь вони язичниками чи християнами, ніколи не стали б молитися язичницьким фінським богам, а тим паче — каменям.

До речі, в історичних джерелах збереглися відомості про язичницькі вірування мерян. У літописі Нестора є повідомлення, як 1071 року в мерянську землю прибув з невеликою дружиною Ян Вишатич збирати данину для Новгородського князя Святослава. Зверніть увагу: ніякого князя у фінському мерянському середовищі в 1071 році не було. У них примусово збирали данину. І як бачите — навіть не в Київ. Ми, виходячи з літописів, повинні пам’ятати: подібну данину у свій час у них збирали готи, хазари і варяги. Приходили та грабували. Ото й уся данина!

"Залешанська земля" не входила до складу Великого Київського князівства, і князя династії Рюриковичів у ній не було. Нагадаю: навіть так звані "літописні зводи" ані єдиним словом не згадують про "Залешанську землю" впродовж X століття. Читаємо:

"З 913 до 988 року в літописах нічого не згадується про землю Ростовську. Ігор, зайнятий винятково справами півдня... Ольга була в Новгородських володіннях, "встанови погости і дані" по Мсті та "дані й оброки" по Лузі, — а Святослав "на лізе Вятичі"... У Ростові ж із них ніхто не був. Унаслідок цього можна припустити, що Ростовська область (звичайна хитрість російського історика: коли не вигідно, тоді не народ, а — лише місцевість. — В. Б.) у той час була незалежною...." [9, с. 68].

Стільки облуди в російській історії! Неможливо "осягти неосяжне"!

Меряни в IX—XI століттях не мали жодного зв’язку з Великим Київським князівством. Навіть данину йому не платили. А пізніше, — хто посилав дружину — той і грабував. Були серед них князі династії Рюриковичів, були й Булгарські князі.

Однак повернімося до подібності давніх мерянських і сучасних (XIX століття) мордовських вірувань. Ось що писав професор Д. А. Корсаков:

"Ян Вишатич, який збирав данину... довідався, що волхви (мерянські священики. — В. Б.) б’ють жінок по всьому Поволжю, розриваючи в них спину, і кажуть, що вони ховають у себе за плечима... жито й рибу, внаслідок чого нібито і стався голод у Ростовсько-Суздальській землі... Коли Ян із дружиною з’явився... волхви "ставши ополчившися противу". З юрби вийшли до Яна "десять мужів" і сказали йому, щоб він не ходив до них на вірну смерть. Ян велів убити їх і пішов з 12-ма своїми отроками на інших (близько 300, за літописом. — В. Б.)... Відбулася сутичка між дружиною Яна та волхвами. В Яна був убитий священик. Волхви втекли до лісу... Ян є тут представником християнських вірувань, які вже зміцніли на півдні Русі (у Київському князівстві. — В. Б.), а в супротивних йому волхвів, покрізь православно-християнське забарвлення літописної оповіді, можна помітити риси, доволі близькі до мордовських релігійних вірувань (нижче я подам виписку, про що йде мова. — В. Б.)...У самім ученні волхвів є велика подібність до однієї мордовської легенди про створення людини: "Бог мився в мивниці", говорили волхви Яну, "і вспотівся, отерся віхтем, і верже з неба на землю; і распреся сотона з Богом, кому з нього сотворити людину? І створив диявол людину, а Бог душу в неї вложив, ... аще вмре людина, в землю іде тіло, а душа — до Бога"... У деяких Мордовських поколіннях... досі оповідається легенда про створення душі людини Чам-Пасом (Богом), а тіла Шайтаном" [9, с. 89—90].

А щоб читачі зрозуміли, чому волхви шукали хліб за плечима мерянок (тільки в жінок), подамо виписку з мордовського релігійного обряду XIX століття:

"Ми зупинимося лише на одному обряді богослужіння Велен-молян,а саме на зборі необхідних для жертвоприносин припасів... Характеристичні особливості цього обряду полягають найперше в способі приготування до молянуборошна, меду, масла, яєць і грошей замужніми жінками, у тім способі, яким вони передають приготовлене збирачам жертовних припасів"... "Чоловіки не лише не беруть у приготуваннях жодної участі, але не можуть їх навіть бачити, для чого з самого ранку того дня, коли в село повинні приїхати збирачі(а це відомо заздалегідь), ідуть на роботу в поле, в клуні або ж ховаються у хлівах... Навіть хлопчики ховаються з батьками"... "Напередодні того дня, коли повинні приїхати в село збирачі, жінки роблять приготування. Вони шиють три, чотири й більше мішечки і до них пришивають по дві довгі тасьми або мотузочки. В один мішечок господиня насипає... борошна.., в іншій кладе бурачок (бочечку. — В. Б.)з медом, у третій — гроші, у четвертий — бурачок з олією, у п’ятий — бурачок з яйцями тощо... коли, бігаючи по вулиці, дівчатка скажуть матерям, що париндяїті янбедприбули, ті з різними міфічними прийомами й молитвами входять до хати".

"При вході янбедадо хати, у ній горить каганець на припічку печі, перед котрою — стіл з мішками. Перед ним стають заміжні жінки родини задки до дверей; плечі й груди в них оголені по пояс. Дівчата стоять поруч також задки до дверей, але не оголені. Париндяїт з янбедом,увійшовши до хати, зупиняються біля самих дверей, один тримаючи парку, інший жертовний ніж, і читають молитву Чам-Пасу, Анзі-Патяй і Юртова-озаїсу (духові покровителю дому). Тоді старша заміжня жінка бере обома руками за тасьми мішок з борошном, закидає його через голову назад на голі... свої плечі і, не оглядаючись, бо не слід жінкам бачити обличчя збирачів,задкує до дверей. Коли, таким чином, вона підходить до збирачів, париндяїтпідставляє до спини її священну парку (великий мішок. — В. Б.), а янбед,взявши в одну руку мішок, другою рукою п’ять разів злегка коле жінку священним ножем в оголені плечі та спину, читаючи молитву, звернену до Анге-Патяй, і потім перерізує тасьми, мішок падає в парку, а кінці тасьм залишаються в руках жінки. Вона відходить до стола не оглядаючись; за нею інша в такий же спосіб підходить до збирача з іншим мішком, третя з третім і т. д. Якщо ж у родині є тільки одна заміжня жінка, то вона сама відносить до збирачів описаним способом приготовлені мішки один за одним. Дівчата залишаються біля стола; вони не можуть торкатися приготовлених мішків. Прийнявши призначені для жертвопринесення припаси, збирачі йдуть,не зачиняючи ні дверей хати, ні воріт, складають усе отримане на віз і відправляються в наступний дім. Коли вони пішли, жінки розводять на припічку вогонь, запалюючи його каганцем, і спалюють на ньому рештки тасьм. Попіл від них разом із вугіллям, кладуть у загнітку з молитвою до Юртова-озаїса..., котру промовляє старша в домі" [9,с. 26—28].

Тепер стає зрозуміло, чому мерянські волхви в 1071 році, під час голоду, шукали хліб за плечима замужніх жінок. Древнє фінське вірування збереглося серед етносу на багато сотень років. І до цього вірування слов'ян не приєднаєш. їм немає місця у фінському середовищі (серед мері).

Не будемо порівнювати безліч інших аналогій із літописів про древніх волхвів і вірування язичницької мордви XIX століття. Мордва навіть у XIX столітті поклонялася все тим же богам і все тим же каменям, що й меряни в давнину; у IX—ХШ століттях. Язичницькі вірування мали глибоке коріння в мерянському народі. Саме ці вірування мерян і є другою головною ознакою,що визначає належність фінському етносу всіх розкопаних графом О. С. Уваровим курганів від Галича-Мерського на півночі — до Калуги й Рязані на півдні; від басейнів рік Угра, Вазуза й Воря на сході Смоленщини — до рік Унжа й Межа на сході Костромської і Володимирської губерній.

Отже, язичницькі вірування, що панували в IX—ХІІІ століттях у ростовсько-суздальській землі, є другою головною відмінністю мері від слов’ян.

До речі, в ростовсько-суздальській землі під час дослідження в розкопках курганів не було виявлено пам’ятників ідолам. Меряни, як і мордва, ідолів не мали! Напрочуд важливе свідчення фінського минулого мерянської землі. Це в той час, коли всі язичницькі слов’янські племена поклонялися саме ідолам. їх зводили з дерева, з глини, з каменю. То були зображення людиноподібні. "Ні ідолів, ні храмів у Мордви не було. Обрядовий культ Мордви полягає в моліннях і жертвоприносинах. Обгороджені місця, на яких вони приносяться, звичайно в лісах, — називаються кереметями...Моління й жертвоприносини в сукупності називаються молянами...Велику роль у молянахвідіграє камінь — Кардо-сярко.який неодмінно є у дворі кожного будинку та в кожній кереметі.[9, с. 25].

Розбіжності в язичницьких віруваннях слов’ян і фінських племен настільки істотні, що їх неможливо поплутати. Розкопки в середовищі проживання слов’ян завжди супроводжувалися знахідками ідолів. Усі літописи, які описують язичницький період слов’ян, засвідчили факт спорудження слов’янами ідолів на честь своїх богів. У багатьох же тисячах розритих курганів, у так званій ростовсько-суздальській землі, древній землі Московії, не знайдено жодного пам’ятника ідолам (якщо не вважати таким маленьку мідну прикрасу, до речі, знайдену не в кургані, а в давньому скарбі).

Не зупинятимемося на супутніх язичницьких віруваннях мерян, тому що вони хоча й дуже характерні, як, наприклад, вірування про перевагу правої сторони, однак — принагідні для нас і, я б сказав, другорядні. Хто хоче більш докладно про це довідатися, може звернутися до праць графа О. С. Уварова і професора Д. О. Корсакова. Я ж акцентую увагу на дуже серйозному висновку, зробленому професором Д. О. Корсаковим (про що згадувалося вище):

"...побут Мері, не виказуючи особливих відмінностей від стану взагалі дикого племені,— може бути охарактеризований так: живучи в лісистій, дикій місцевості. Мер язаймалася звіроловством і полюванням і, можливо, розпадалася на кілька родів, які мали своїх племінних князьків на кшталт тих, які пізніше з’явилися в Мордви... Однак... релігія Мері проявила неабияку живучість при поширенні Християнствав Ростовсько-Суздальській області" [9, с. 44].

Багато сотень років російські історики та політики намагалися довести, що саме в ростовсько-суздальську землю, починаючи з XII століття, змістився центр політичного життя Київського князівства. Варто зауважити: якби в XIII столітті в землі мерян і взагалі — всіх фінських племен — не наскочили татари хана Батия, та земля ще багато сотень років залишалася б найдикішою європейською глушиною. Саме Золота Орда, яка стояла на той час набагато вище в політичному, військовому та економічному розвитку, виявилася каталізатором підйому Московії "від стану взагалі дикого племені"до рівня розвитку самої Золотої Орди. Хоча весь цей розвиток супроводжувався неабияким опором і розбоєм.