Розділ «19. Україна на шляху незалежності»

2. Особливості сучасного етнічного складу Криму. Відповідно до перепису 1989 р. росіяни становлять на півострові 67 % населення, українці — лише 25,8 %. Крім того, 47,7 % українців визнають російську мову рідною.

Динаміка російсько-української конфронтації з приводу кримського питання характеризується надзвичайною нерівномірністю: то раптове загострення, то тривале перебування цього питання в затінку великої політики. Причиною винесення кримського питання на державний рівень стали дії російської парламентської комісії із закордонних справ та зовнішньоекономічних зв'язків, яка в січні 1992 р. у своєму проекті резолюції запропонувала парламенту Росії проголосити рішення 1954 р. щодо Криму недійсним. Загострило ситуацію те, що навесні 1992 р. Київ і кримські владні структури завершували переговори щодо розподілу владних повноважень.

Подальшу ескалацію конфлікту спричинила резолюція закритої сесії російського парламенту (21 травня 1992 р.), у якій проголошено рішення 1954 р. «таким, що не має законної сили з моменту прийняття». Наступним кро'ком була ще одна постанова російського парламенту (липень 1993 p.), цього разу з приводу утвердження «російського федерального статусу» Севастополя, забезпечення фінансування з російського бюджету. Цей документ закликав до переговорів з Україною про статус міста «як головної бази єдиного Чорноморського флоту».

Цілком очевидно, що протягом всього розгортання конфлікту російська сторона намагалася використати Крим, як «розмінну монету» в переговорах про флот. Чорноморський флот, хоча і давно втратив своє стратегічне значення, становив для обох зацікавлених сторін певний інтерес, адже він налічував 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак і 85 вертольотів палубної авіації — майже 10 % усього флоту колишнього СРСР вартістю понад 80 млрд дол.

Численні російсько-українські переговори з приводу статусу Криму та Чорноморського флоту в Одосі, Дагомисі, Ялті, Москві, Масандрі мали однакові сценарій та результат. Ці зустрічі більше засвідчували наміри сторін, а не конкретні шляхи розв'язання «кримського вузла». Характерною тенденцією переговорів були постійні поступки української сторони під тиском такого російського важеля, як засуви на нафто- та газопроводах, у питанні розподілу Чорноморського флоту. Вистояти в умовах гострої політичної кризи, жорсткого пресингу російської сторони дали можливість, з одного боку, конструктивна, гнучка політика керівництва республіки, з іншого— підтримка міжнародної спільноти, в тому числі Рад Безпеки ООН та США, які на офіційному рівні критикували позицію Росії у кримському питанні, кваліфікуючи її як порушення міжнародних норм і угод.

Підсумком російсько-українських відносин перших років незалежності, спробою розв'язати існуючі протиріччя стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. Цей документ врегульовує та вирішує низку принципових питань:

— забезпечує рівноправне й беззастережне визнання один одного як стратегічного партнера із співробітництва в різних сферах;

— визнає територіальну цілісність України й підтверджує легітимність і непорушність існуючого між Україною та Російською Федерацією кордону;

— заперечує використання одна проти одної сили, в тому числі економічні та інші методи тиску, стверджує невтручання у внутрішні справи сторін, дотримання прав людини;

— гарантує захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

— вирішує питання про поділ Чорноморського флоту і статус Севастополя (флот та інфраструктура були поділені порівну, крім того, Росія викупила непотрібні Україні кораблі);

— врегульовує проблему взаєморозрахунків щодо зовнішнього боргу України перед Російською Федерацією (Україні практично списано зовнішній борг у рахунок оплати за 20-річну оренду військово-морської бази в Севастополі);

— забезпечує нормалізацію українсько-російських торгово-економічних відносин та розв'язання питання гарантованого постачання Україні енергоносіїв.

Договір відкриває нові перспективи в розвитку українсько-російських відносин, створює політико-правові засади для їхньої гармонізації.

У процесі розширення та поглиблення двостороннього співробітництва важливе значення мав державний візит Президента України Л. Кучми до Росії (лютий — березень 1998 p.), під час якого було підписано Програму довгострокового економічного співробітництва до 2007 р. Останнім часом між Україною і Росією налагодився регулярний політичний діалог на найвищому рівні. Зміст та характер цих міждержавних контактів підтверджує, що українсько-російські стосунки вступили в нову фазу свого розвитку, якій притаманні нові підходи сторін до нагальних проблем.

З моменту встановлення дипломатичних відносин між Україною та Росією укладено до 240 міждержавних та міжурядових документів, що охоплюють всі напрями двостороннього співробітництва. Певні проблеми в українсько-російських стосунках все ще залишаються. Ратифікацію Росією Договору про дружбу, співробітництво та партнерство було здійснено більш як на рік пізніше, ніж в Україні.

У стосунках між Україною та Росією політичні розрахунки домінують над економічними інтересами, що зумовлює певну нестабільність економічних відносин. Зокрема, якщо в 1999 р. двосторонній товарообіг зменшився порівняно з 1998 р. на 17 %, то вже за перші два місяці 2000 р. він зріс майже на 20 % порівняно з аналогічним періодом попереднього року. Певну роль відіграють ментальна залежність зорієнтованої на Росію частини населення, активне вторгнення російських політики і бізнесу в український політичний, економічний, інформаційний простір.

Крім налагодження добросусідських відносин з Російською Федерацию в межах СНД, для України пріоритетним є розвиток контактів, зміцнення та поглиблення політичних, торговельно-економічних зв'язків з іншими республіками колишнього СРСР, насамперед з найближчими сусідами — Білоруссю та Молдовою.

Українсько-білоруські дипломатичні відносини було встановлено 27 грудня 1991 p., і нині вони ґрунтуються на понад 100 договорах та угодах. Завершено роботи щодо визначення лінії українсько-білоруського державного кордону. Постійно зростає зовнішньоторговельний обіг між країнами — Білорусь посідає друге місце після Росії в зовнішньоекономічній діяльності України. У 1995 р. було укладено Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво між Україною та Республікою Білорусь, а з квітня 1996 р. почала роботу спільна Міжурядова українсько-білоруська комісія з питань торговельно-економічного співробітництва. У березні 1999 р. відбувся робочий візит Президента Білорусі О. Лукашенка в Україну. За результатами переговорів укладено двосторонню угоду про спрощений порядок зміни громадянства, що стало важливим кроком у налагодженні добросусідських відносин, оскільки в Білорусі проживає 237 тис. осіб українського походження, а в Україні — 440 тис. осіб — білоруського. Навесні 2000 р. відбувся робочий візит Президента України Л. Кучми до Республіки Білорусь, під час якого були вирішені проблеми взаєморозрахунків, а також ратифікації Договору про державний кордон між Україною та Республікою Білорусь.

Налагодження тісних контактів сприяло розгортанню процесів взаємного інвестування: на території Білорусі діють створені Україною 150 підприємств, а в Україні — 40 білоруських. У міждержавних відносинах України і Молдови принципово важливими наприкінці 90-х років XX ст. були такі проблеми: