Розділ «19. Україна на шляху незалежності»

3) пріоритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки держави;

4) розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв'язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу;

5) недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об'єднаннях;

6) характер і глибина участі України в спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодавству[56].

Зазначені принципи лягли в основу відносин України та СНД. Поступово на їхній базі викристалізувалася концепція інтеграції на «різних швидкостях». На практиці реалізація цієї концепції виявилася у вибірковому підписанні документів (за п'ять років співпраці України з СНД на засіданнях Ради глав держав і Ради глав урядів було прийнято 600 документів, з яких наша країна підписала 74 %) та вибірковій участі в статутних міждержавних, міжгалузевих і галузевих органах співдружності (в межах СНД діє майже 90, з них Україна бере участь у 58).

За час перебування в СНД Україна апробувала різні тактичні моделі поведінки. На першому етапі (1991–1994) її позиція ґрунтувалась на принципі «балансу інтересів» і передбачала економічну взаємодію з країнами СНД та прогресуюче політичне відмежування від Росії. Молодій українській дипломатії, яка робила перші самостійні кроки на міжнародній арені, не вдалося ефективно протидіяти наростаючому тискові Москви. Суттєвими поступками були одноосібне успадкування Росією активів СРСР, монополізація нею статусу, який належав Радянському Союзові, в міжнародних організаціях. Негнучкість української зовнішньополітичної лінії в СНД не дала змоги Україні зміцнити власні позиції в межах цього об'єднання, зумовила значні збитки від втрат російських, пострадянських ринків товарів і сировини.

На другому етапі (1994–1997) в основу тактичної лінії української політики в межах СНД було покладено активізацію двосторонніх стосунків між пострадянськими державами. Це аргументувалося тим, що СНД є аморфною, недієздатною структурою, правова база якої невизначена та суперечлива, а СНД дублює та відтворює на новому рівні традиційні імперські відносини: «центр — провінції». За цих обставин новоствореним пострадянським державам, переконувала українська дипломатія, доцільно будувати якісно нові взаємини на рівноправній двосторонній основі.

Приваблива формула на практиці не дала бажаного ефекту. На тому етапі українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного зондування. Тим більше, що спроба України зменшити сировинно-енергетичну залежність від Росії за рахунок туркменського газу та азербайджанської нафти закінчилася невдачею. А тактика двосторонніх відносин у межах СНД лише посилила позиції Росії, оскільки зняла проблеми консенсусного діалогу, колективного партнерства, врахування інтересів багатьох сторін, на зміну яким прийшли політичний, дипломатичний пресинг, економічна конкуренція.

Реагуючи на вимоги часу, Україна в 1997 р. суттєво оновлює та модернізує тактику своїх стосунків у межах СНД. Розпочинається новий етап її перебування в Співдружності. Ставку було зроблено на формування «другого центру впливу в СНД». 10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультативний форум ГУАМ. У спільній Декларації акцентувалося на необхідності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі, де основоположними принципами є повага до суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, співробітництво, демократія, верховенство закону й повага до прав людини. Декларація констатувала спільність геополітичних інтересів та підходів, поступове політичне зближення і практичне співробітництво між країнами в багатьох галузях на міжнародній арені і в торговельно-еквномічній сфері.

Підґрунтям для утворення ГУ AM стали невдоволення його засновників власним статусом на пострадянському економічному та політичному просторі, їх зацікавленість у поглибленні та розширенні економічного співробітництва, бажання посилити свої позиції в стосунках з Росією, потреба вирішити на свою користь територіальні проблеми, якими були для Грузії — Абхазія, для Азербайджану — Карабах, для Молдови — Придністров'я, для України — Севастополь і Крим.

Стосунки в новоствореній міжнародній структурі розвивалися досить інтенсивно. Протягом 1997–1998 pp. у Баку, Копенгагені та Вашингтоні під час різних міжнародних форумів відбулися консультативні зустрічі державних делегацій країн-членів ГУ AM. 24 квітня 1999 р. у Вашингтоні відбулась зустріч Президентів держав-учасниць ГУ AM та Узбекистану, після якої межі форуму розширилися й він отримав назву — ГУУАМ. Основними напрямами співпраці в межах цього об'єднання було створення євразійського транспортного коридору, співробітництво у сфері врегулювання конфліктів, військово-технічне, економічне співробітництво, взаємодія в межах міжнародних організацій. А однією з пріоритетних програм — транспортування каспійських енергоносіїв до Європи.

Протягом майже десяти років існування СНД стратегія України щодо нього диктувалася геополітичними реаліями та економічною доцільністю. Україна виступала проти перетворення СНД на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного типу, надання їй статусу суб'єкта міжнародного права, обстоюючи ідею Співдружності як раціонального та ефективного механізму економічного співробітництва, покликаного забезпечити інтеграцію країн СНД у світовий економічний простір. Останнім часом ці ідеї знаходять дедалі більшу підтримку серед лідерів Співдружності. Зокрема, 2 квітня 1999 р. Рада глав держав країн-учасниць СНД прийняла рішення про те, що основним напрямом діяльності цього об'єднання стане економічне співробітництво, яке реалізуватиметься шляхом створення та функціонування зони вільної торгівлі.

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у вирішенні таких глобальних проблем як екологія та енергетика. З іншого — все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

19.15. Відносини України з державами СНД

Одним з чинників, які суттєво впливають на геополі-тичне становище України та її внутрішнє становище, є Росія. Суть стратегічних інтересів Росії полягає в тому, що через територію України проходять життєво важливі для Росії транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з'єднують її з Центральною і Західною Європою. Саме через нашу країну пролягає найкоротший для Росії шлях до регіонів, у яких вона намагається зберегти свої присутність та вплив, — Балкани, Середземномор'я та Придністров'я. Що стосується України, то її «зав'язаність» на Росію пояснюється насамперед імпортом енергоносіїв, усталеними господарськими зв'язками, значним відсотком росіян у складі населення республіки тощо.

Спроби закласти нові засади у фундамент відносин між Україною та Росією були здійснені ще наприкінці горба-човського періоду. У серпні 1990 р. представники українського парламенту, згуртовані в Народну Раду, та їхні російські партнери з блоку «Демократична Росія» підписали «Декларацію принципів міждержавних відносин між Україною та РРФСР», яка базувалася на Деклараціях про державний суверенітет. Цей документ підтвердив безумовне визнання України та Росії як суб'єктів міжнародного права, «суверенну рівність» обох країн; невтручання у внутрішні справи одна одної і відмову від застосування сили в їхніх відносинах; непорушність існуючих державних кордонів між Україною та Росією і відмову від будь-яких територіальних претензій; гарантування політичних, економічних, етнічних і культурних прав представників народів РРФСР, що проживають в Україні.

Ці принципи були закладені в офіційний договір між Росією та Україною, підписаний Б. Єльциним і Л. Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьому документі зроблено на взаємному визнанні територіальної цілісності обох держав у їхніх кордонах у межах СРСР. Не випадковим був вибір Києва для проведення переговорів. Б. Єльцин, виступаючи на прес-конференції відразу після укладення договору, підкреслив, що на відміну від попередніх угод, які були укладені в радянській столиці на нерівних умовах, нова угода свідчить про кардинальні зміни у відносинах між Москвою та Києвом. Характерно, що обидва парламенти ратифікували договір протягом кількох днів, хоча в Москві вже тоді висловлювалися сумніви щодо доцільності дотримання його положень у вирішенні питання про майбутнє Криму.

Проголошення Декларації про державний суверенітет України, провал спроби серпневого перевороту кардинально змінили характер російсько-українських відносин, обом державам потрібно було зважати на національні інтереси одна одної, налагоджувати взаємовигідні контакти на міждержавному рівні. Введенню відносин України з Росією як незалежних держав у правове поле сприяло підписання низки угод — на 1 грудня 1995 р. між ними було укладено 80 угод, з яких 46 економічного характеру. Про стратегічний рівень партнерства свідчать обсяги міждержавного зовнішньоторговельного обороту. Зокрема, у першому півріччі 1998 р. майже чверть експортних поставок Україна здійснювала в Російську Федерацію, що дорівнює обсягу українського експорту в Китай, Туреччину, Німеччину, Білорусь та Італію разом узяті. Більша частина імпортних надходжень в Україну здійснювалася з Росії. Однак інтенсивність політичних контактів та масштабність економічних зв'язків зовсім не означають безхмарності в українсько-російських відносинах. Фахівці налічили десять вузлів протиріч у цих відносинах, невиріше-ність яких могла б за певних обставин перерости в пряму конфронтацію. Зокрема це стосується Криму та подальшої долі Чорноморського флоту, умов постачання в Україну з Росії енергоносіїв, розподілу активів колишнього Радянського Союзу.

Безумовно, основною больовою точкою російсько-українських відносин останніх років була проблема Криму та Чорноморського флоту. Кримська проблема мала два важливі аспекти, через які проходить конфронтаційна лінія, що розділяла Київ та Москву:

1. Легітимність (законність) перебування Криму в складі України. У минулому Кримський півострів входив до складу РРФСР. Він був переданий Україні декретом Президії Верховної Ради СРСР (19 лютого 1954 р.) з ініціативи Президії Верховної Ради РРФСР (резолюція від 5 лютого 1954 p.), що остаточно узаконено Верховною Радою СРСР у «Законі про передачу Кримської області з РРФСР до Української РСР» (26 квітня 1954 p.). Дискредитація комуністичної партії після спроби путчу, утворення незалежних України та Росії підштовхнули російських політиків до розгляду цього питання під іншим кутом зору, вони почали стверджувати, що рішення про передачу Криму було прийняте партійним керівництвом, а не Росією.