Розділ «ГОВАРЦ КАРТЕР ШУКАЄ ГРОБНИЦЮ ФАРАОНА ТУТАНХАМОНА»

— Стривайте, стривайте! — заспокоїв Картер збуджену пані. — Ми повинні діяти розважно. Один необережний дотик руки може багато чого зіпсувати.

Ахмед і Гургар насторожено чекали вказівок. Картер роздумував. Поруч із виямкою була гробниця фараона Меренптаха. Коли в цій схованці і лежить щось, то це, мабуть, ще якісь поховальні дари з Меренптахової гробниці. Отже, не дуже коштовні. Давні єгиптяни майже завжди ховали в землі перед гробницею тільки ті речі, що вже не були на щось придатні. Між ними траплялося навіть каміння з підмурка гробниці, може й цікаве, як на археологів, але в екзальтованої леді Карнарвон воно могло викликати тільки розчарування.

— Чого ви так довго чекаєте? Звеліть же, нарешті, розкопувати далі, — аж застогнала леді.

Картер уже не зважав на її благання. Порухами рук, паче диригент, керував він діями своїх випробуваних помічників: Гасана та Гургара. Обережно, шар за шаром, знімали вони над отвором щебінь. Нараз Картер звелів припинити роботи. В отворі тьмяно блиснув якийсь білуватий предмет.

— Алебастрова ваза! — вигукнула леді Карнарвон. — Гляньте-но! Яка чудова річ! — Жінка впала на землю. — Далі — ще одна! Ні, дві, три… О боже, я збожеволію від щастя!

Гасан непомітно штовхнув Ахмеда Гургара і показав очима на Картера. Нахилившись, той кусав собі вказівний палець, наче дитина, ущедрена таким багатющим дарунком, що не може повірити в своє щастя.

Гасан Авад, Абделад Ахмед і майже всі робітники оточили схованку.

— О всемогутній аллах, невже це мені не сниться? — дивувався огрядний Абделад. — Це найпрекрасніші вази старовини, які мої очі коли-небудь бачили. Ущипни мене за руку, любий Аваде, щоб я прокинувся, або ні, хай мені й далі це сниться, бо інакше я плакатиму, побачивши перед собою порожню яму.

— Обережно! Прошу вас, тримайте міцно! — благав Картер леді Карнарвон, що витягла з вияму першу вазу.

Жінка нічого не чула, і застерігати її було марно. Ніжно, як мати піднімає своє немовля, простягла вона вазу назустріч сонячним променям.

— Ти дивна, ти чудова! — захоплено шепотіла леді. — Яка ти гарна, яка неймовірно гарна! Який натхненний митець зробив тебе з алебастру? Хто він? Коли жив? Скільки витратив часу на тебе? О, якби ти могла говорити і розповісти мені, що бачила тисячі років тому!

Збентежено дивився Картер на цю жінку, яку попервах мав за гарну, але бездушну пані з вищого світу. Від зворушення їй на очі навернулися сльози. За мить до того він твердо поклав самому повитягати зі схованки інші вази, щоб їм нічого не сталось. Але тепер впевнено мовив:

— Міледі, ваша зворушлива любов до старожитностей дав вам право власноруч дістати все зі схованки. Ви — перша жінка, що я вважаю її гідною вийняти на сонячне світло тисячолітні витвори мистецтва.

Вона відповіла вдячним поглядом, а тоді, безмежно щаслива, почала з певністю досвідченого археолога збільшувати отвір. Розхитане каміння вона виймала із щебеню голіруч, те, що от-от могло впасти, спритно підпирала, як справжній фахівець, а лопатою діяла обережно, мов садівник, що стережеться пошкодити коріння тендітної рослини.

Здивовано спостерігав Картер, як леді Карнарвон зняла верхній шар — так старанно, що він ніде й не посипався; і Картер подумки визнав: він сам не зробив би жодного руху інакше, ніж ця жінка, що, керована тільки чуттям, уперше в житті виконувала важку роботу археолога.

Зі схованки видобули тринадцять ваз надзвичайної краси. На них стояли імена фараонів Рамсеса Великого і Меренптаха. Тож цим вазам було понад три тисячі років!

Цілі покоління розкрадачів гробниць не завважили цієї схованки. Видатні знавці давнини з початку XIX століття провадили розкопки в Долині царів. Кожен з-поміж них мав би за велике щастя знайти оці тринадцять алебастрових ваз. І тільки йому, Говардові Картеру, пощастило знайти те, чого не змогли інші. То, може, саме йому пощастить відкрити й Тутанхамонову гробницю?

ВИРІШЕНО В АНГЛІЇ

У парку Гайклір Кастл, англійському маєтку лорда Карнарвона, дерева стогнали від осіннього вітру. По небу одна за одною пливли сірі дощові хмари. Від кожного пориву вітру віконні шибки в бібліотеці вкривалися бризками, наче об них розбивався морський прибій. Хоч було тільки пополудні, у кімнатах уже западав присмерк, і з кожною хвилиною темнішало.

Біля письмового столу в шкіряному кріслі, почорнілому від часу, сидів, випроставши ноги, лорд Карнарвон і нетерпляче постукував по столу колодочкою ножа для паперів. Його гість, сидячи навпроти, мовчав. У присмерку не можна було роздивитися, чи не заплющив він очі. Куди полинув він думками? Знову до цієї клятої гробниці в Долині царів?