Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Як бачимо, повної ясности лінії нема і в сій грамоті. Все тимчасово. Одну річну платню війську гетьман має виплатити сам, і для того адміністрація і фінанси лишаються безроздільно в його завідуванню. Як довго? Не гарантується йому більше як рік. І в сім році його право оподаткування обмежується: він не може збирати з міщан більше понад те, що потрібне для виплати війську. Дальшу виплату визначить цар на підставі переписи доходів, що зроблять його дворяне. Чи збиратимуть ті доходи московські дворяне до царського скарбу і звідти буде виплачена платня? Се лишається неясним, в царській волі. Може так, а може й ні. Може бути, що доходи будуть тільки переписані й зраховані, щоб визначити цифру річної данини, яку гетьман буде обовязаний виплачувати до царського скарбу-так як він пропонував на взірець васальних князівств Отоманської Порти. В такім разі він сам збиратиме сі податки. Може й платню війську виплачуватиме сам, в таких розмірах, які визначить цар в залежности від цифри переписи. Може цар нічого більше й не жадатиме до свого скарбу, понад сю виплату війську. Але все се не виясняється-цар лишає собі в тім вільну руку.

В дійсности, поки гетьман живе-цар не рішиться його обидити і зробити перепис. Гетьман може й відчуває сю можливість. Раз Москва відступила-може відступити й другий. Але відносини зістаються неясними, се темна сторона даної уступки.

Инші грамоти 12 квітня ще менш конкретні. В них відчувається бажаннє уряду сказати щось приємне, підняти симпатії до себе, морально привязати українське поспільство, військо, старшину-але уряд не рішається вийти за межі фразеольоґії. Чи не знає, що конкретно сказати, як далеко йти в уступках, чи взагалі не хоче себе нічим конкретним звязати? Чи в якійсь мірі одно і друге?-се трудно сказати. Але супроти сеї загальниковости нема інтересу докладніше спинятися на фразеольоґії каждої грамоти, на її повтореннях.

Перша грамота адресована гетьманові, цар похваляє його за вірність, показану в тім, що він прислав універсал Радивила, а українську людність підтримує в вірности цареві. Цар нагадує ті мотиви, з яких він прийняв Україну під свою руку-щоб забезпечити православним свободу від польського гоненія, і заохочує всіх твердо стояти в своїй присязі, у всім покладаючися на царську ласку, запевнену жалуваною грамотою 2).

Друга-гетьманові ж, у відповідь на його проханнє, щоб цар як найскорше потвердив “права, привилеї й свободи” і відправив козацьких послів. Цар відповідає, що він уже післав з послами свої грамоти в потвердженнє “прав, привилеїв, свобід і дібр”. Нехай гетьман “утверждає” старшину і чернь в вірности цареві, “бо від нас, вел. государя окрім милости і вільностей, ніякої тяготи не буде”, а від королів і сенаторів окрім неволі й гонення благоденствія ніколи не бувало”. “Хоч вони в чім і присягають, ніколи в тій присязі не стоять, а шукають всякого зла; а ми вас, православних християн хочемо тримати у всякій милости” 3).

Третя-пригадуючи старі прохання, переказані через Богдановича і Тетерю, щоб цар як найскорше послав військо на Смоленськ, цар дає знати гетьманові, що піде туди сам після Зелених свят, а військо на Псков, Брянськ і Великі Луки вже післано. З литовських пограничних міст приходять люди з оповіданнями, що гоненіє православної віри від Ляхів гірше від давнішого: прохають, щоб цар їx визволив з неволі й прийняв під свою руку. Цар заохочує гетьмана й військо, щоб вони з свого боку “над польськими й литовськими людьми промишляли і за їх неправди їм мстили” 4).

Четверта-вже наведена вище, про платню війську (теж за проханнями послів, Богдановича і Тетері 5).

Пята-цар похваляє Богуна й гетьмана за вірність виявлену в інціденті з Олекшичем; наказує гетьманові привести до присяги Богуна й його товаришів, які не зложили присяги при Бутурлині-“на всім тім, на чім ви, гетьман і військо Запорозьке, присягу зложили 6), і наказати Богунові, щоб він і далі не піддавався на неприятельські спокуси, а цар буде держати до нього милость і жалуваннє 7).

Шеста-в справі Донців: згідно з висловленими бажаннями цар післав Донцям накази; гетьман має повідомити Донців, і ті будуть відповідно поступати: чи лишати Татар в спокою, чи воювати 8).

Сьома грамота-Виговському, нагадує прохання війська і обіцянки служити цареві, “а на Кіевское и Черниговское княженія и на всю Малую Русь иного государя не хоЂти”. Похваляє Виговського за те, що він в тій присязі стоїть міцно, і звертає його увагу на те саме, про що той писав-про прелесні листи короля і сенаторів, зайво виясняючи йому польське лукавство. Доручає намовляти і “наводити на все добро” козаків і міщан, щоб вони “на ніякі прелести не піддавались”. “А ми будемо вас держати в милостивому жалуванні й опіці (презрЂньЂ), і на давніші ваші права і вільности наші жаловальні грамоти вже дані, щоб бути вам у своїх вільностях і спокою без усякої неволі” 9). Отже понад сказане в грамотах нічого нового цар не знаходить іще додати: чи з страшенної обережности і скупарства, чи в додатку ще і з незнання: що б таке дати, що було б і приємне сим “Черкасам” і не дуже звязувало б уряд.

Таку ж саму грамоту написано самому Богунові, чигринському полковникові Трушенкові, а може було їх і більше. Були мабуть листи і від декотрих бояр, напр. Бутурлина. Все се було вислано з Горкушею, що поїхав з Москви 13 с.с. квітня, разом з дяком Перфильевим, висланим до молдавського господаря 10).

Але того самого дня приїхав до Москви з цікавими вістями дезертир з Радивилового війська, полковник Клявдіус з Льотрінґії, і цар вважав потрібним поділитися з гетьманом його відомостями. Полковник, мовляв, був у Варшаві підчас сойму і там довідався певно, що король і сенатори постановили за всяку ціну замиритися з козаками: прийняти всі їх жадання, а потім заспокоївши вичекати догідного моменту, і тоді непомітно з усіх сторін окружити і всіх винищити, аби не лишилось ні одного “християнина”. Бо папа обовязав короля і сенаторів клятвою, щоб здобули і знищили козаків-тому що не даються привести ніяким способом “къ соединенію римской вЂры”. Цар рекомендує гетьманові дати знати про такі “злі замисли” старшині і всьому війську, аби вони на королівські й сенаторські прелести не піддавались, против них стояли непохитно, і мстилися за “їх грубости и разоренья”. З свого боку цар, маючи на увазі переказані через Горкушу відомости про польський наступ на Бушу, дав розпорядженнє В. Б. Шереметеву з товаришами йти під Київ, і за відомостями, які будуть від гетьмана, московські воєводи мають йому помагати і воювати з польським і литовським військом 11).

Сю грамоту, датовану 14 квітня, мабуть повіз наздогін царський гонець, щоб передати Горкуші.

Примітки

1) Акты Ю. З. Р. XI. 562.

2) Акты Х с. 563-5.

3) Тамже с. 566-7.

4) Тамже с. 567-8.

5) Тамже с. 568-9.

6) Се можна вважати за признаннє, що присяга гетьмана і старшини мала характер умовний, була зложена “на щось”; але припускаючи деяку стилістичну недокладність, можна подумати й так, що цар розуміє ті приречення, які складали гетьман і старшина присягаючи.