Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

27) Виданий тамже с. 560, копія його (ркп. Чортор. 2446 л. 64) має очевидні пропуски, які я заповняю приблизно, в дужках.

КРАХ РАКОЦІЄВОЇ КАМПАНІЇ-ВІДСТУП ШВЕДСЬКОГО КОРОЛЯ ЗАДЛЯ ВІЙНИ З ДАНІЄЮ, КУРФІРСТ КИДАЄ ЛІҐУ, ШВЕДСЬКІ ВЕРБОВЩИКИ ВЕРБУЮТЬ КОЗАКІВ І ИН. ДО ШВЕДСЬКОЇ АРМІЇ, РОЗПУКА І БЛАГАННЯ РАКОЦІЯ, РОЗКЛАД КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА, ЙОГО БАЖАННЯ ВЕРНУТИСЯ НА УКРАЇНУ, БУНТ КОЗАКІВ І МАРШ РАКОЦІЯ ПІД ВАРШАВУ, НЕМИРИЧ ВИБИРАЄТЬСЯ ДО ГЕТЬМАНА, КАПІТУЛЯЦІЯ ВАРШАВИ, РЕШТА ШВЕДСЬКОГО ВІЙСЬКА КИДАЄ РАКОЦІЯ, РАКОЦІЙ КИДАЄ ВАРШАВУ ЩОБ ВЕРТАТИ ДОДОМУ-ОПОВІДАННЯ БРАНЦІВ ПРО ЙОГО ВІЙСЬКО.

Початок катастрофи зробив Карло-Ґустав, постановивши потайки вимкнутися з сеї кампанії, аби задати швидкий і несподіваний удар Данії, що йдучи за намовами й обіцянками Голяндії, Австрії, Польщі й Москви, рішила почати війну з Швецією, щоб вернути собі провінції, забрані Шведами. Вся надія сеї коаліції була на те, що Шведи занадто глибоко угрузли в війну з Польщею й Москвою, і не зможуть вискочити з сього театру війни, щоб перекинути своє військо на данський фронт. Але Карло-Густав рішив зробити власне се коли слідом по капітуляції Берестя довідався, що Данія перервала переговори, далі проголосила війну і почала воєнні операції против шведських володінь в Німеччині. Не відкриваючи своїх намірів союзникам, він відступив від Берестя і став лагодити переправу за Вислу. Помалу витягав своє військо, мовляв для оборони Прусії, лишаючи з Ракоцієм тільки невеличку частину під проводом фельдмаршала Штейнбока, а за неї хотів суто нагородити себе вербованнєм охотника в союзних військах, особливо між козаками, доручивши се своєму резидентові при Ракоцію Штернбахові. Було се дуже нечесне як на союзника поступованнє. Може бути, Карло-Ґустав не вважав потрібним бути совісливим супроти Ракоція, дещо знаючи, або тільки підозріваючи про його секретні зносини з двором Яна-Казимира в справі замирення,-але загалом він був повним цініком в політиці, так що нема потреби шукати для сього кроку яких небудь спеціяльних оправдань.

Союзники-курфірст з одної сторони, Ракоцій з другої дуже скоро відчули непевність його поведінки. Курфірст рішив зараз же вийти з ліґи, рішучо відмовився від пропозиції Карла-Ґустава -обсадити своїм військом Берестє, повним кроком повів давніш уже розпочаті переговори з Яном-Казимиром, і закінчив їх (в місяці вересні) дуже корисним для себе союзом з Польщею против Швеції. Ракоцій не здобувся на такий зручний вольт; він плакався, нарікав, просив, благав,кидався на всі боки і повільно котився похилою площею до своєї політичної загибелі.

Шведський резидент Штернбах доносив Карлові з Берестя, 12 (22) травня:

“Розділ армій князь видимо відчув особливо сильно, так що в розмові на сю тему очі йому почали плакати, коли він доводив, що в його військах (Volkern) се викличе непевність. Причини, з яких в. вел. вважає потрібним особисто вдатися до Прусії, відомі тільки вам, але становище тутешніх країн і польської армії звісні вам обом- він підчеркує сі чутки у Львові й Люблині, що Казимір з 6 тис. йде до Люблина щоб сполучитися насамперед з Потоцьким, а потім з Татарами-про котрих у Львові говорять, що вони вже в Молдавії...

“Далі, майже жалуючися, вказав він мені, як богато Волохів відступило від його армії, щоб іти з в. вел. Я назвав се вигадкою: він міг щонебудь чути про козацьку пропозицію, з того у нього з'явилася гадка про Волохів. Я пояснив бажання в. вел. щодо козацького охотника. Він зараз відказав, що й козаки без його спеціяльного дозволу не можуть сього робити, і вони так і сказали йому, коли він їм се пропонував. Я на се вияснив йому повну можливість сього-бо ж вони нічим не звязані люде; згадав, що я вже взяв від них слово. Він на се нічого иншого не міг сказати, тільки повторив двічі: “Нехай й. вел. сього не робить!” Зараз потім були у нього козацькі офіцери, але чи була про се мова, се я сьогодні розвідаю. Мене ж як я вертався вчора, стрів Тракс Ференц і з власної ініціятиви заявив своє бажаннє служити в. вел. Отже я лишаю власному судові в. вел., чи далі продовжувати се, не вважаючи на незадоволеннє князя, а сам всемірно стою за те, щоб в. вел. від сього не відступали. По-перше-аби князь не взяв собі в голову, що він може у всім звязати в. вел. По друге-аби в. вел. могли далі вести зносини з иншими тутешніми козаками і обережно відділивши їx від Угрів тримати при собі. По третє-на козаків можна більше покладатися” (бо тим часом між Волохами виявився підозрілий рух на користь фамілії Басарабів 1).

В сій справі маємо лист самого Ракоція до Карла-Ґустава, з 20 травня. Дуже перепрохуючи за се “молестованнє”, він звертав його увагу, що немало люду з молдавського війська завербовано шведськими вербовщиками і відійшло до шведського табору. Висловляв переконаннє, що се сталось без відома Карла-Ґустава; підозрівав, що офіцери молдавські тільки покриваються сим наміром переходу до шведського війська, а в дійсности “за своїм звичаєм” хочуть пуститися на добичництво, або дезертувати, бо між ними богато таких, що раніш служили в Польщі. Просив короля завернути їx до Ракоцієвого табору і більше не приймати, бо инакше й инші готові піти тимже шляхом, і в війську може вибухнути бунт, в першій лінії против офіцерів-що того побоюються вже 2).

Король відписав, що він дійсно нічого не знає про вербованнє Волохів і Молдаван, не давав ніяких доручень переманювати кого небудь з союзної армії, і коли йому дадуть специфікацію таких завербованих, то він готов дати всяку сатисфакцію князеві. Але що до людей свобідних від військової присяги-він не вважає можливим відмовлятися від їх послуг, що вони йому пропонують, розуміється-за порозуміннєм з їх старшиною і з князем 3). З приводу сього Штернбах мав нову розмову з Ракоцієм; той заявив, що він не забороняє королеві перебрати в свою службу кілька тисяч козаків-охотників 4), але “Франца Сербина” 5) він не хотів би відпускати, бо той має до нього спеціяльні зобовязання-“що не потверджується”, завважає в своїй реляції Штернбах. “Крім того він также хотів би й для себе кілька сотень таких (охотників), але на се не дано згоди; тим часом коли кор. вел-ву вільно се, не повинно бути відмовлено і князеві” (мова мабуть про вербованнє до Ракоцієвого війська козацького охотника, з тих самочинних “козацьких” банд, що потворилися підчас походу при війську Ждановича).

“Я тим часом,-пише далі Штернбах-“післав свого чоловіка, щоб він зареєстрував їх на підставі умови і пішов з ними до армії вашого вел., але князь все се припинив”.

“Ті козаки, що були в Кракові з ген. Вірцом і післані від нього разом з иншими в експедицію на Ченстохову і свавільно втікши прийшли сюди через Люблин, оповідають, що король ще під Ченстоховою; вони дещо затрималися в Люблині, бо неподалік люде бачили 12 польських хоругов”-додає він 4). Вказівка на козацькі ватаги, що відставши від головного війська волочилися з Шведами-та з ким небудь иншим.

Як бачимо, козацьке військо і так не дуже трималося купи, а сі торги за козацькі голови, сі вербунки й обіцянки нових здобичливих походів ще більше розложили його. Жданович, очевидно, не міг відповісти завданням, і ріжна охотницька збиранина з своїми ватажками-авантуристами все більше зганяла його на другий плян. Козаки, Угри, Волохи навзаводи ходили на здобичу в сусідні околиці, полюючи на шляхту, що з своїм добром крилася по лісах і болотах. “Погинула несчисленна сила польської шляхти-вже ніякі ліси ні болота не можуть її охоронити від множества козаків та инших вояків; вчора 25 кінних з нашого війська більше як сотню визначнішої шляхти надибали в лісі, майже всіх порубали і корогву здобули”, доносить курфірстові його резидент при Карлі 24 травня 5).

Коли вияснилося, що Ракоцій ніяк не хоче відставати від Карла-боїться сам лишитися в Берестю під небезпекою татарського й московського наступу і буде йти за шведським військом за Буг, під Варшаву,-козацьке військо рішуче виступило против нього. Дійсно, відриватися від Берестя з становища українських плянів було недопустимо. Треба було навпаки приложити всі старання, щоб закріпитися тут, випросити нові контінґенти від гетьмана, звязатися з Пинщиною, з Слуцьким князівством, з Нечаєвими козаками, з прихильними елєментами Волині. Відхід шведського короля і Ракоція розвязував Ждановичеві руки в сім напрямі. Підтримуючи звязок з ними, підсилюючи по змозі їх операції, він очевидно повинен був свою роботу повести в вище сказанім напрямі, виконуючи стратеґічний козацький плян, або-коли вважав безнадійним його здійснення, повинен був відступити на Україну. З джерел наших не видно, чи робив він скільки небудь ясні і свідомі проби, чи бодай представлення в сім напрямі, але ясно, що кінець кінцем на самостійну акцію він не здобувся і тим занапастив справу. Пуфендорф каже, що козаки не хотіли переходити за Нарев, щоб їх не навели на конфлікт з московським військом (“боялися, щоб їх часом не повели на Москалів, вважаючи се недопустимим, з огляду на союз з ними”), але Ракоцій вислав до них Немирича і Штернбаха, вони заспокоїли козаків з сього погляду, і ті згодилися йти з Ракоцієм 6). Се було початком катастрофи.

Кілька подробиць з сього критичного моменту знаходимо в листі Ракоція до короля з 27 травня н. ст. Виправдуючи своє спізненнє, він поясняв, що козаки поставили “недорічне і цілком несвоєчасне жаданнє, щоб їм вертатися до дому, під якимись благовидними мотивами; я ніяк не міг того допустити, але вчора (себто 26 травня) провідники війська вимовили то собі, щоб відіслати на Україну значну частину возів, обтяжних великою здобичею (що таки й справді було), і з ними якусь частину війська. З тої причини я сьогодня міг тільки трохи посунути свій табор в напрямі до в. в-ва поза Янов-звідки вони хочуть посилати сі вози. А що ген.-майор Немирич при нагоді сеї відправи козацьких возів хоче їхати в своїх справах на Україну до п. Хмельницького, то коли в. вел. схоче доручити йому які небудь переговори там, прошу се зробити, але так щоб з того не було проволоки” 7).

В дійсности справа не була полагоджена, і тиждень пізніше, в ночи на 3 червня Ракоцій сповіщає короля, що “несподівано серед козаків виник новий бунт (rebellio), вони не схотіли слухатися своєї старшини і йти за табором моїм, а стали ладитися до повороту. О годині 12 по полудні гетьман (Жданович), бувши в 3 милях від мого табору, дав мені про се знати і я вислав до них Целестина (Штернбаха) і Немирича; в сій хвилі вони повідомили мене, що мають надію їx переконати; я посилаю до них, щоб вони йшли за мною з вибраними людьми”1).

На сім кореспонденція на сю тему вривається; як розвязано справу, докладно невідомо. Козаки пішли з Ракоцієм під Варшаву, яка частина саме-не ясно; що їх зісталося в Берестю, що пішло на Україну-не відомо так само.

Ракоцій не догонив Карла, що викликавши його з Стенбоком під Варшаву, против польського війська, сам спішно вийшов з Польщі в середніх днях червня, щоб занятись операціями против Данії. Закриваючи очі на небезпечне становище, в яке він ставив себе і Ждановича, Ракоцій наввипередки з Стенбоком заходилися коло здобуття Варшави; 19 червня місто піддалося і всі учасники-Угри й козаки, Волохи й Шведи ретельно занялися її грабуваннєм9). Ракоцієві приємно було думати, що от уже обидві столиці Польщі-Краків і Варшава в його руках. Але се була остання, дуже ілюзорна потіха. Стенбок мав уже наказ від свого короля кинути Ракоція і поспішати до головного війська, і 21 червня Штернбах повідомив про се Ракоція. Ракоцій, почувши се зробив йому істеричну сцену, нарікаючи, що Шведи його спровокували на таку небезпечну авантуру і тепер так ганебно його покидають. Мовляв сидів він спокійно дома, Поляки, цісар, Москва, Татари запобігали його, щоб він звязався з ними против Шведів, але він “во славу божу і з любови до шведського короля” (яко протектор євангелицтва) зістався в союзі з ним, пустився задля нього в такий тяжкий зимовий похід, а тепер, коли неприятель зібрав свої сили, і австрійський сукурс уже приступав, його кидають на погибіль, против точного змісту договору, і т. д. Коли ж Штернбах стоїчно витримав сю істерику, запевняючи, що король зовсім не думає покидати Ракоція і зібравши нову армію вернеться до Польщі та з новими силами поведе боротьбу против Яна-Казимира, почав Ракоцій благати Стенбока, щоб він принаймні ще на кілька день зістався при нім, щоб замаскувати відступ і не допустити до якого небудь небезпечного вибуху в війську. Бо як вони побачать, що Шведи їx кидають, то не тільки козаки теж покинуть його зараз, але й Угри можуть підняти повстаннє.

Становище Ракоція в тім менті дійсно було розпучливе; він загнався на сам край авантюри, з котрої йому тепер не було повороту. В тім моменті він ще не знав, що саме в тій хвилі коли його військо грабувало Варшаву, його колишній приятель Любомірский-котрого він так небезпечно роздражнив грабуваннєм його Ланцутської маєтности,-на чолі ріжної жадної здобичи збиранини вступив на Угорщину і віддає йому з лихвою, грабуючи його маєтки і всю країну, викликаючи загальне обуреннє против Ракоція за накликану ним біду. Але й те що він мав перед очима, приводило його до відчаю. З одної сторони він і його повірники кинулися шукати порозуміння з Яном-Казимиром і його двором, щоб забезпечити собі свобідний поворот до дому, з другого-благали Стенбока замаскувати їx відступ перед власним табором. Але Стенбок, на конференції 22 червня рішучо відмовився йти з Ракоцієм, щоб не бути відтятим від головної шведської армії. Кінець кінцем згодився провести Ракоцієве військо півтори милі горі Вислою і потім непомітно відлучитись, так щоб Ракоцієве військо того не помітило. З тим Ракоцій того ж дня 22 червня вирушив с-під Варшави Вислою, шукаючи безпечнішої дороги додому на Угорщину.

Оповідання бранців захоплених в переддень капітуляції Варшави, 18 червня, небезінтересно характеризують стан козацького і Ракоцієвого війська в сім моменті 10).

“Іван Бошина з полку Ференца Сербина, козак родом з Самгородка на Україні (оповів): козацького війська 6 тисяч, гетьманом (General) Антін київський, Богун за обозного (General Quartenneister) і заразом командує полком; звичайні полковники: Ференц Сербин-заразом комендант сторожі (General Wachtmeistet), полковник Сулименко, полковник білоцерківський-котрого імени не знає. Має ще гетьман Антін полковника над яничарами-котрих одначе тільки 50, але його післав до Хмельницького послом з Берестя, в 150 коней, і тих яничарів відіслав з ним, бо трудно було з ними-не було чим платити. Чули вже, що цісарське військо прийшло до Польщі, і коли се так-думають, що їм (Ракоцієвим себто) буде зле. Поки стояли на другім боці Висли, карано їx коли вони палили; тепер їх за се не карають, тому палять. Сподівається, що Варшаву здобудуть. Послав їx (козаків)-сам Хмельницький, але всі козаки вже під Берестєм хотіли вертати до дому, тільки Ракоцій їх затримав, навіть грозився, що буде їx бити як ворогів”.