Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Витримавши Бєньовского і Парчевича до закінчення старшинської ради, що зібралася на провідній неділі і протяглася цілий тиждень, вирішаючи цілий ряд кардинальних питань внутрішньої політики-між иншим наступство по старім гетьмані, що ладився до смерти 2)-гетьманський уряд очевидно взяв від старшини певні принціпіяльні директиви і для відносин українсько-польських в сім аспекті.

В той мент, в 20-х днях квітня мусіло йому бути ясно, що акція Ракоція не розвивається так успішно як можна було собі бажати 3). Його кандидатура на польське королівство не стрічала спочуття; ніяка впливова маґнатська клієнтеля не ставала при нім.

Можна було передбачити, що він вернеться до попередньої політики-шукатиме порозуміння з Яном-Казимиром і з маґнатами, щоб здійснити дещо з своїх амбітних плянів в Польщі-особливо маючи на увазі воєнну інтервенцію австрійську, що ладилася обтяти крила його кампанії.

З другої сторони-питання розмежовання козацьких, семигородських і шведських інтересів в землях Річипосполитої лишились невиясненими. Тил цілої акції зіставався незабезпеченим збоку Орди й Туреччини; порозуміння тут не було осягнене. Відносини з Москвою були досить непевні. В сих обставинах пляни приєднання Зах. України і Білоруси, очевидно, не можна було переводити силою козацької зброї на перебій з керівними сферами Річипосполитої. Ясно, що треба було вертати до тої компромісової політики, яка шукала можливостей привести і закріпити в фактичнім володінні козаччини сі краї, формально не відриваючи їх від Річипосполитої. В тім, бачу, лежав завязок Гадяцької унії-хоч у дальшім переведенню ся власне сторона відпала, коли прийшлось переводити її під знаком повного розриву з Москвою. Бєньовский, очевидно, встиг досить влучно вхопити сей нерв справи і почав її зручно розмотувати.

На жаль не маємо ніякого звідомлення з сеї його місії-тільки деякі листи передані з них: від гетьмана до короля, від Виговського до канцлєра. Але Маріянович у своїм звідомленні коротенько описав відправу свого посольства, а тому що гетьман відправляв їх одного дня, і виїхали оба посольства разом, відправа австрійського посольства кидає деяке світло на становище заняте гетьманським урядом до всеї польсько-католицької ліґи. Через те я пічну від його оповідання.

Після того як рада закінчилась, Юрка вибрано і проголошено гетьманом (так представляє справу Маріянович-далі ми до сього повернемо) і скінчилися трьохденні пири з сього приводу, австрійське посольство звернулося до Виговського з проханнєм, щоб його також відправлено, коли відправлено инших послів. Виговський переказав се проханнє гетьманові, і той другого дня рано покликав до себе Маріяновича.

“Дуже чемно (pulchre) виправдувався, що нас так довго затримав. Хотів нас як найскорше відправити, коли б ті перешкоди, що я вище описав, не перепинили того- як ми то собі могли пізнати і побачити. “З усих сил старавсь я (казав гетьман), щоб вас-такого монарха послів, відправити гідно, з повною резолюцією, як до свого патрона і посередника. Ми його св. величність, і нікого иншого взяли собі за патрона і посередника і бажаємо, щоб він залагодив сю довголітню ворожнечу між нами: скінчив і заспокоїв її без нашої шкоди і кривди, аби кров християнська більше не проливалась. Що він в сій справі між нами постановить, ми обіцяємо того триматись, і виразно заявляємо, що коли котра небудь сторона позволить собі порушити ласкаву постанову й. вел., то й. ціс. вел. разом з покривдженою стороною може повстати і укарати сторону, що не додержала пунктів постанови. Далі ми від усього серця обіцяємо на будуче вірно служити й. вел. ціс. і австрійському домові і мати його приятелів за своїх приятелів, неприятелів за своїх неприятелів, і против котрого б з них його вел. схотів,-ми против такого неприятеля не то що з 100, але як треба було- і з 200 тисячами повстати і битися будемо завсіди готові. Про се все ми докладніше повідомимо 'й. в. через спеціяльного нашого посла. А наше козацьке військо-тих 40 тисяч, що ми післали в поміч Ракоцієві, ми з огляду на вставленнє і ласкаву намову й. вел. зараз нашим листом відкличемо”. “Вони”, додав від себе Маріянович-“отримавши того листа, справді повернули-з великою здобичею і награбленим добром”.

“28 квітня гетьман переслав через свого канцлєра листа з відповіддю по помешкання архиепископа і переказав своє прощаннє в гарних виразах. Сам архиепископ через лихий стан свого здоровля власною особою попрощатися з ним не міг, але я його іменем і своїм висловив йому наше поважаннє і попрощався. Після сього гетьман покликав свого сина і в моїй присутности сказав йому: “Сине мій Юрку! вважай аби справувався добре! Маєш над собою ласкавого пана цісаря римського, котрого ми взяли собі за посередника і патрона, постарайся йому послужити, а він, як ласкавий пан, у всякій потребі тобі поможе!” І з тими словами, заплакавши простяг мені руку, і сина свого, і поблагословив нашу дорогу”.

Далі Маріянович сповідає, що по сім прощанню вони того ж дня виїхали, разом з польськими послами: від короля польського і королеви, але їхали разом тільки оден день бо польські посли, побоюючися, щоб їм чого небудь не сталося від козаків, поспішали в день і в ночі, так що загубили вісім коней в дорозі. Парчевич же через свою недугу не міг так спішити, і в Білій Церкві трохи їх козаки не побили, а в Брусилові догонили козаки від гетьмана і показали його наказ: разом з польським послом привести назад. Відвезли їx до Фастова, і тутешній суддя (мабуть сотник) велів їм чекати від гетьмана дозволу на дальшу дорогу. Маріянович пустився до полковника, до Білої Церкви, щоб вияснити причину сеї затримки, але той повторив те саме-що мав від гетьмана наказ затримати їх до дальшого розпорядження гетьмана. Та тут прилетів з Фастова до Маріяновича гонець, що архиепископ помирає; кинувся він до нього, щоб не пропали там папери-але тим часом йому покращало, і довідавшися, що тим часом приїхав до Київа на весілля Виговський, Маріянович полетів до нього-добиватися вияснення. Виговський вислухавши виявив здивованнє, бо мовляв гетьман звелів затримати не їх, а польського посла,-“Тому що після вашого виїзду хтось приніс фальшиву вість, ніби то королівські вояки вирубали козаків 4) і король післав до Татар свого посла, щоб підіймати їх на козаків; але що й одно й друге не потвердилося, як ми переконались-як і не припускали того,-то ви можете їхати куди хочете і коли хочете”. Після сього одержавши від Виговського козаків для охорони, цісарські посли хоч і з значним спізненням, але зате безпечно переїхали до Дубна через усі пустині і розбої-“а як би їx при собі не мали, то хоч би й сто душ у собі мали, смерти б не минули”.

Так розповідає в своїм звідомленню Маріянович. Проф. др. Кордуба підозріливо ставиться до його звідомлення, тому що він занадто висуває свою особу, закриваючи нею особу самого посла Парчевича, і старається можливо оптимістично представити результати посольства, тим часом лист гетьмана до цісаря далеко не містить тих приємностей, які Маріянович вкладає в уста гетьманові. Шумна і напушиста реторика листу поза компліментами цісареві за його піклованнє про добро християнського світу і його послові за його пильне й зручне виконуваннє доручення, зводиться до обіцянки гетьмана-не приймати иншого посередництва крім цісаревого, і не слухати инших порад крім його, “та й то ще поскільки, се не буде шкодити безпечности і цілости нашої держави”. Поза тим гетьман покладається на устне звідомленнє посла, що він докладно перекаже все йому доручене 5). Але се не значить, щоб в устній розмові гетьман не сказав чогось більшого-чого не хотів “довіряти паперові”: за сказане устно не неслося такої відповідальности, і вповні можливо, що те що переказує з його слів Маріянович, не відбігало дуже значно від дійсности... Писати ж було не дуже безпечно: хто зна, в чиї руки міг замандрувати сей лист-як мандрували ті листи, що призначалися гетьманові, а навіть і одержувалися ним.

Що наговорив гетьман і писар устно Бєньовскому того ж самого дня, ми не знаємо, хоч се було б дуже інтересно почути. В листі ж від гетьмана до короля, що Бєньовский повіз, теж більше було фразеольоґії, ніж конкретного змісту, але не бракувало і досить виразних натяків на можливість порозуміння і договору-того договору, що Бєньовський справді таки й здійснив трохи згодом, але вже по смерти гетьмана.

“Найясніший, милостивий королю, пане наш велико-милостивий! Довгий би треба було вчинити коментар, хотівши виписати по порядку наші заслуги і жичловости до покійних попередників в. кор. мил. Але декотрі і жалко пригадувати, бо довгі й прикрі, а инші за давністю випали людям з памяти. То поминувши їх потішимося тільки свіжими і в. кор. м. добре відомими. Головне те що нас ніяка оказія не заставала лінивими на прикази в. кор. м.-аж поки якісь намови злих людей, нагодувавши нас несмаками, відсунули й від ласки в. кор. мил. Навпаки, настільки чулі були ми панські прикази, що сповняли їx як найвірніше, вистерігаючися в своїй службі й найменшої догани. Але хоч як ми старалися уцукрувати нашу покірність і охоту -завсіди знаходилися брехливі язики, щоб зробити їх гіркими для в. кор. м. Така була фабрика Ахітофелова, що хоч ми аж незносними ставали, наприкряючися з нашими послугами, все таки вважалися невартими ласки!

“Але тепер, коли в. кор. м. зволиш нас обсилати листом своїм панським через п. Бєньовского, а в нім заявляєш свою ласку, і вигладжуєш наші провини, коли які були, ми покірно за се дякуємо в. кор. м. панові нашому мил. і вдячно приймаючи, будемо старатися, щоб і в. к. м. був навзаєм і з нас задоволений. Для сього з повним довірєм розмовляли ми з п. Бєньовским в справах йому від в. кор. м. доручених, всяко міркуючи, щоб і маєстат в. кор. мил. не попав у поневірку, і наші свободи не пішли в упадок. Коли побажання в. кор. м. не прийшли до повного здійснення,-причини тому розповість п. Бєньовский, і виложить порядок річей трактованих з нами. Як чоловік правої віри і доброго досвіду, думаємо, зробить він се добре, і за ту свою службу заробить собі то, що й закінчений буде той акт, коли бог дасть, не ким иншим, а ним таки-чого і ми б бажали!” 6).

Від Виговського маємо в однім збірнику копію листа до короля з датою 7 квітня 7). Кубаля поправляв її на 18 квітня-як на листі гетьмана; може не конче се було саме 18 квітня, але ясно, що писалося при відправі Бєньовского. Писар-кандидат на булаву починає з висвідчень своїх персональних заслуг і афектів-повторяючи більше менше фрази гетьманського листу складеного очевидно ним же-тільки в приложенню до своєї особи. “Поруч свіжих услуг міг би я засвідчити і показати давнішу свою жичливість до попередників в. кор. м.-як би прийшлось презентувати не тільки довгий ряд відважних учинків-зовнішніх і людськими очима видимих, але проходити довгу драбину (drabować) внутрішніх 8) афектів до вітчини, котрим тільки сам біг свідком. Але всі минулі річи-тільки німі тіни, не що инше як нагробники побілені (гроби повапнені). Тому волію я пописуватися свіжою жичливістю, котрої досконало надивились очі посла в. кор. м. п. Бєньовского. Бо я певен, що як чуло відправляв він функцію вложену на нього-все пускаючи в рух, так сеї ж своєї енерґії ужиє він і залицяючи перед в. к. м. мою прирождену цноту для вітчини. А та хоч і заслонена хмарами обопільного роздору-одначе ні в чім не зменшилася і по нинішній час. Тому як тільки дійшли до мене, через його руки, листи в. к. м., обіцяючи, що всяка ворожнеча буде забута і прийде знову ласка панська,-я не тільки прийняв їх вдячними руками, але взявся й здійснити волю в. к. м., з такою пильністю, яка б була гідна намірів в. к. м. Сам посол посвідчить, що я не дав тоді спочинку змислам моїм, поки не довів бажання в. к. м. до кінця-хоч може і не цілком годящого, але все таки доброго. Через се й п. Бєньовскому прийшлось довго тут посидіти, хоч він і досить старався приспішити справу,-почекати поки скликано полковників для спільної наради, аби вони однодушно ухвалили те, чого вимагала від нас ласка в. к. м. Але вся ся справа полишена устній реляції п. Бєньовского при особистім привітанню в. кор. милости: він розповість всі наші трактати в сій справі і в своїй правости не замовчить і спільної нашої жичливости до в. к. м. Тому бажав би я, щоб своєю оборотністю він і закінчив сей акт-бо його бог наділив особливою здібністю до таких справ, і я добре знаючи гумори наші не думаю, щоб хтось инший був до того спосібніший. Тому і бажаю його (для закінчення переговорів)-аби з зміною осіб не приходилось їм за кожним разом знайомитися з тутешніми звичаями і до них призвичаюватися, а тоді доперва приступати до порученої їм справи-на що треба було б не одної розмови (non unius congressus)”.

В короткім листі післанім з Бєньовским до канцлєра Виговський також хвалився, що сильно попрацював (“попотів”) коло залагодження “того оплаканого внутрішнього замішання”, і висловляв надію, що Бєньовский потрапить відповідно представити його заслуги “в перетворенню” (“метаморфозі”) заятрених і упертих діференцій на добро обох сторін” 9).

Все се розуміється інтересні риси для ситуації і для дальшої політики Виговського, але особливо важні вказівки, що справа усталення нового modus vivendi з Польщею була обговорена вже тоді на раді старшини, унята в якусь формулу-проєкт договору, одноголосно ухвалений полковниками, і Бєньовскому треба було тільки одержати спеціяльні уповаження для його завершення.

В своїй реляції висланій королеві з дороги, він очевидно дав дуже оптимістичну оцінку осягнених результатів і прихильних настроїв гетьманських кругів, і з особливою похвалою відзивався про жичливість Виговського. Так що Ян-Казимир поспішив вислати Виговському свого листа, висловлюючи признаннє і надії, що його “хвальні і всьому християнству приємні замисли стануть в непорушній твердости” 10).

Цісарський посол Лізоля, бачившися з Бєньовским в королівській кватирі, в день його приїзду, 3 червня, переказує так його вражіння. Хмельницький і козаки не бажають нічого більше як замирення з Поляками. Вони ображені, що Москалі не допустили їх послів до участи в переговорах у Вильні. Згодилися на цісарське посередництво і умови пропонували досить добрі: годяться вернути частину України 11).

Нарешті записки Ґоліньского знайомлять з тим, що говорилося про конкретний зміст сього нового договору: “Посла від Хмельницького кілька день тому відправлено, і з ним п. Бєньовского післано наново: дано згоду, чого вимагав (Хмельницький)-аби Україна була осібним князівством 12), і було в нім тільки два воєводи: київський і чернигівський, і урядники мають бути так як у Литві. Каже: “Хоч я присяг цареві московському, що не буду воювати против Ракоція і короля шведського, та нехай король й. м. дасть гетьманську булаву війська Запорізького мойому синові: тоді мій син, отримавши її, так як цареві не присягав, то зараз по повороті п. Бєньовського пішле на поміч військо, скільки буде потрібно”. Бо воно вже готове. Тому тепер згаданий Бєньовский спішно їде, і можна скоро сподіватися того війська на поміч. Розважаючи перший пункт-що до присяги Хмельницького, що він значить,- здається мені, що Москва задоволиться Литовським панством, не шукаючи Польського королівства, і відти не можна сподіватися помочи” 13).

Збираючи разом сі натяки листів і сі чутки, можна міркувати, що той начерк угоди, чи нової польсько-української унії, дійсно щось говорив уже про будуче велике князівство Руське, орґанізоване на взірець в. кн. Литовського, з такими ж міністрами (“урядниками”), але зложене тільки з двох воєводств: Київського і Чернигівського, а Браславське старшина нібито годилася вернути (реституція частини України, згадана Лізолею).