Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

18) Архив ю.з.р. III. VI ч. 23.

19) Архив Ю.З.Р. III. VI ч. 30.

20) Сей здогад висловив свого часу Кубаля (II с. 299), і він можливий; непотрібно тільки се він трактує як акт “відступства і зради цареві”, бо як я вказав у тексті, військо хотіло зістатися в згоді з царем і далі. Так само помилявся Кубаля, що тільки посольство шведське попхнуло Хмельницького до такого “найзухвальського кроку” як похід на Львів, бо йдучи в похід і рахуючися з можливістю татарського нападу на Україну він певно не мав наміру заганятися так далеко-перед шведським посольством (с. 298). В дійсности ми бачили, що похід на Львів і знищеннє коронного війська Хмельницький поставив метою кампанії ще з січня т. р.

21) Оригінал-Малор. подлин. акты № 60, москов. список-Акты Ю.З.Р. XIV с. 887 дата невиразна: не то 15 не то 20.

22) Молчановський згадує, що пізніша поміта вказує на 14 липня 1655 р., але се цілком не можливо: раніш ніж 14 вересня Золотаренко не міг так рішучо писати про шведсько-козацьку кооперацію.

23) Акты XIV с. 803.

24) Тамже с. 895, незвичайно лихий переклад, навіть мало зрозумілий; король посилається на грамоту Золотаренка “даную до Бієрнси дня 14 сего мЂсяца”-найскорше б се пасувало до грамоти без дати, що могла бути дана 14 вересня,-але на ній показаний Бихів.

25) Тамже с. 890-1.

МОСКВА МАНІФЕСТУЄ СВОЇ ПРЕТЕНЗІЇ НА БІЛОРУСЬ І ПОДІЛЛЄ-НОВІ ЦАРСЬКІ ТИТУЛИ, ІСТОРІЯ ТИТУЛУ “МАЛОЇ І БІЛОЇ РУСИ”, ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ СЕЇ МАНІФЕСТАЦІЇ.

Небезінтересно одмітити, що як раз сей мент-шведського наступу на Польщу, шведсько-українського союзу і т. д., Москва вибрала для маніфестації своїх прав, і свого фактичного володіння Білорусею, Литвою і Зах. Україною. Приїхавши з своїм штабом до новоздобутої Волини в місяці серпні, цар урядив 3 (13) вересня таку новорічну маніфестацію. Думний дяк Розряду Семен Заборовский, проголосив перед зібраним воєнним людом: “Стольники, стряпчі, московські дворяне, жильці, полковники, стрілецькі голови, дворяне і діти боярські з городів і всякого чину служилі люде! Вел. Государ і т. д. велів вам сказати: З ласки божої нашим щастєм, молитвами патріярха, а вашою службою 1) взяли ми від польського короля предківську нашу столицю Вильну-стольний город в. кн. Литовських, і инших богато городів і міст (в. кн. Литовського), також і Білу Русь забрали й обсадили. Та з нашого наказу гетьман війська нашого Запорізького Б. Хмельницький з усім військом Запорізьким забрали городи і міста польського короля на Волині в Поділлю. І так з ласки божої вчинилися ми вел. государем на предківських землях наших, на в. кн. Литовськім, на Білій Росії, на Волині й Поділлю. Й веліли писати нас в государськім титулі “великим князем литовським і Білої Росії, волинським і подільським”. Знайте се, надалі нам служіть і на нашу ласку вповайте, а ми вас за вашу службу будемо жалувати” 2).

19 (29) вересня про се розіслано з московського приказу накази провінціяльним урядам, і з сього часу сі “новоприбилі титули” входять в урядову практику (перед тим, від переяславської присяги твердо вживався тільки титул “Великої і Малої Росії”, титул Білої Росії виступає тільки спорадично і до сього проголошення не війшов в постійну практику). Кільканадцять літ тому я присвятив спеціяльну студійку політичному значінню сього акту 3). Я вказав тоді, що титул володіння Малої Росії (в московськії редакції-“всея Великія и Малыя Русіи сомодержца”) так як би піднесла цареві Олексієві Україна в момент свого переходу під його протекторат. Першим нам звісним актом проголошення сього нового моменту в політичних відносинах була привитальна промова переяславського протопопа, котрою він стрів царських послів, що приїхали переводити сей вступний акт царського протекторату: вона підчеркувала акт державного об'єднання Малої і Великої Росії під царською рукою (вище с. 732). Титул “самодержця Великої і Малої Росії бачимо на повідомленню гетьмана цареві про зложену йому на вірність присягу 4), і він зараз же входить в урядову московську практику (напр. висилаючи 9 (19) лютого до гетьмана і митрополита свого післанця з повідомленням про уродини наслідника, цар титулує себе “самодержцем Великие и малые Росіи” і в інструкції післанцеві велить так себе титулувати перед гетьманом-хоча в діловій частині тої ж інструкції вживається старий титул-“государ, цар и в. князь всеа Русіи”)).

Тому, що термін “Малої Росії” кінець кінцем війшов в українське уживаннє для означення єпархії київської митрополії в противставленню до єпархій митрополитів, а потім патріярхів московських, таке формулуваннє нового політичного об'єднання як “совокупленія Малої і Великої Росії” було цілком природне. Але при тім послідовно-як я се підчеркнув в згаданій студійці, під Малою Росією розумілись не тільки землі Козацької України, що зложили присягу з військом козацьким в 1654 році, але й усі инші землі, що підлягали церковній владі київського митрополита: землі західнє-українські, Поліссє й Білорусь.

Так наприклад Максим Филимонович у своїй промові, в вересні 1654 р. (вище с. 962) накликає царя визволити “Малую Русь” в цілости, включаючи і Поділлє, і Покутє, і галицьке Підгірє, Білорусь і Підляше. Говорячи про об'єднаннє Малої Руси з Великою розуміли не тільки вже довершене об'єднаннє Козацьких земель з Москвою, але й сподіване і бажане приєднаннє Західньої України й Білоруси: ми вже бачили і ще побачимо сі сподівання, що під козацьким рейментом удасться об'єднати “всі землі до Висли, де руські церкви були”, і разом з Козаччиною вони перейдуть під протекторат царя-чи під його військову охорону. Се підтягалося під поняттє об'єднання Малої і Великої Руси. Так що властиво не було реальних причин для заміни двохчленної формули “Велика і Мала Русь” формулою тречленною. З становища теперішньої термінольоґії воно може здаватися природним і льоґічним, що з об'єднаннєм козацької України з Москвою з'явився двохчленний титул “Великої і Малої Руси”, а з окупацією Білоруських земель його замінено трьохчленним. Але в тім часі такої льоґіки не було, тому що Мала і Біла Русь тоді ще не викристалізувалися в тім етнографічнім значінню, якого набрала пізніш, в XVIII-XIX в. 5). Термін “Малої Руси” зовсім добре міг покривати і Білоруські землі. Коли ж московським політикам настирливо як бачимо, лізла до голови гадка про обмеженнє поняття “Малої Руси” через заведеннє окремих титулів для Західнє-Українських і Білоруських земель, то на се були спеціяльні причини політичного порядку-вони почасти вже були вказані, почасти стануть перед нами в дальшім викладі. Коли старшина бажала об'єднати всю “Малу Росію” в тім широкім, єрархічнім значінню під своїм рейментом, і тільки посереднє, через “Запорізьке військо й. цар. в-ва” привести під протекторат царя, то московський уряд як раз не хотів сього, а бажав привести білоруські і західнє-українські землі в безпосередню залежність від Москви, без якої небудь участи в тім Запорізького війська. На сім пункті, як ми бачили, від самого початку пішла тиха, але завзята боротьба на Білоруси. Ся ж ділєма про присягу чи гетьманові чи безпосереднє цареві стала і при окупації Західнє-українських земель. Московський уряд в сім менті, начебто без великої рації, бо на Волині ніяких особливих окупацій не сталось, і на Поділлю операції тільки що починались 6) проголошує царя володарем Волині і Поділля, аби підчеркнути, що се московські провінції, дідичне царське володіннє, привернені царські землі. Се був акт вимірений против старшинських плянів на Західню Україну.

З другої сторони в момент коли шведський король виявив заміри заволодіти Польщею і Литвою, московський уряд противставляв їм свої права на Литву, Білорусь і Західню Україну — фактичне володїннє ними. Одно і друге було в повній мірі відчуте. В усякого рода пересправах, особливо ж у шведській аґітації на Україні против її звязку з Москвою починає виступати сей мотив: новоприбрані царські титули як вияв московських плянів забрати в своє безпосереднє володіннє і перетворити в московські провінції білоруські, литовські й українські землі, зліквідувавши в них всяку автономію і посадивши в них московський абсолютизм всупереч свободолюбним змаганням Козацтва і взагалі українського народу.

Примітки

1) Спрощую сю многословну формулу, і взагалі офіціяльний стиль сеї проклямації.

2) Дворцовые Разряды, доп. до т. III, с. 6-7, також Собрание госуд. грамотъ и договоровъ III с. 537 Полное собраніе Законовъ № 164.

3) “Велика, Мала і Біла Русь”-в “Україні” 1917 року кн. І. Останніми часами порушеними там питаннями-а саме титулом білоруським зайнялися також В. І. Щербина і М. Н. Петровський в цитованих вище (с. 814) розвідках. В. І. Щербина звернув увагу на царське розпорядженнє 21 (31) березня 1654 р., щоб була зроблена нова срібна печатка “с новоприбылыми титлы” і нею припечатано грамоти, що мають бути дані на руки козацькому посольству (Акты Х с. 488). Покладаючись на знимок печатки, мовляв прикладеної до грамоти гетьманові на Гадяч, що має сі титули (в скороченню): вс. Вл. і M. і Б. Рс. см., В. І. Щербина думає, що ся печать 21 (31) березня мала вже всі титули, і на потвердженнє вказує ще на грамоту м. Велижу 4 жовтня 1654 р. (Акты Историч. IV ч. 91), з титулом Малої і Білої Росії. М. Н. Петровський вказав на замітку архивістів московського архивосховища, що рукописний Дворцовий Розряд 1653 р.-4 року містить таку замітку, не включену в друковане виданнє: “іюля въ 1 день (1762 г.) Государь указалъ свое государское именованье во всякихъ дЂлах писать: “всея Великія и Малыя и БЂлыя Россіи саможержецъ” (Описаніе документовъ и бумагъ б. Архива Мин. Юст. т. XXI, с. 51). Оглянути се місце в натурі йому не вдалось: воно занадто зотліло. Але було б бажано перевірити автентичність велижського документа і печатки Гадяцького привилея, а тоді подумати над мотивами, які могли вплинути на таке припиненнє в уживанню білоруського титулу і нові ухвали в сій справі.

4) Правда, що се тільки московський “список” надрукований в Собр. госуд. грамот III ч. 163 і потім в Актах Ю. З. Р. X. с. 261: “Б. м. великому государю и в. князю АлексЂю Михайловичю всея Великія в Малыя Русіи самодержцу”, вище, на с. 743 я подав текст сього листу, але без титулу.

5) Див. цитовану статтю мою, ст. 16 дд.