Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

27) л. 68-9.

28) л. 71-2, тут в ориґіналі щось бракує, але зміст приблизно такий, як я його доповнив.

29) “чтоб устроить”-сі слова за контекстом можна розуміти і так що цар піддає сю гадку гетьманові на обміркованнє, і так що він категорично наказує гетьманові сей плян виконати: московська приказна стилістика була богата такими “елястичними” оборотами, котрі можна було розуміти більш мягко чи більш твердо-в залежности від настроїв і обставин.

30) “ВЂдомо учинилось великому государю нашему, его царскому величеству, о Запорожскихъ городЂх и въ уЂздехъ жилецким людем от приезжих людей чинитца налога и обида великая, и чтоб въ Запорожскихъ городЂх быть царского величества воеводам. А какъ царского величества воеводы в Запорожскихъ городЂх будут, и онЂ жилецких всяких людей приезжим людем никому в обиду не дадут, и ото всякого дурна станут ихъ оберегать.

“И гетьман Богдан Хмельницкиі говорил: Топере-де в Запорожскихъ городЂхъ царского величества воеводамъ быти нельзе, потому что ныне царского величества на Запорожские городы наступил неприятель, и Запорожскихъ городов ратные люди идут с ним гетманом против неприятелей, и расправы воеводам чинить ныне нЂчево. А как богъ дастъ милость свою, уступят неприятели или каков поискъ учинять, и он в тЂ поры про то царскому величеству вЂдомо учинит” л. 77.

31) И священики нам говорили: какъ-де Богдан Хмельницкиі вел. гос., е. ц. в.-ву, бил челом в вЂчное холопство, и нам-де от отца митрополита киевского по се время приказу не бывало, чтоб имъ за государя нашего благочестивого (титули пропускаю) и за государыню Марью Ильичну и за царевича и за царевны бога молить. А мы-де егда у престола творца всЂх и бога нашего святую его службу служимъ, и о благочестивом государе нашемъ бога молим, чтоб Богъ милостивыі ему вел. государю подалъ здравие и благоденствие и чтоб Богъ цар. в-ва десницу возвысил паче всЂх царей земних и покорил бы богъ под нозе его сся враги матере нашия восточныя Церкви. А с сего-де времяни мы станем о всЂх ихъ государских здоровиях бога молить. И тебЂ б гетману о том к митрополиту послать и велЂть ему выговорить, чтоб онъ послал грамоты во всЂ ц. в-ва Запорожские городы, чтоб во всЂх божиих службах о благочестивом государе нашем царЂ и о блатовЂрной царице и о благовЂрномъ царевиче и о благовЂрных царевнахъ бога молили.

“И гетман Богдан Хмельницкиі говорилъ, что он о том в Киев к митрополиту отпишет, чтоб митрополит послалъ от себя во всЂ Запорожские городы и в уЂзды к священником грамоты, чтоб священники во святых божиихъ церквахъ в службахъ за вел. государя нашего царя за царицу и за царевича и за царевны за их многолЂтное здравие бога молили” л. 79-81.

32) “Как-де он гетман был в Киеве, і митрополит-де киевскиі и архимандрит печерской говорили, что-де они постановление и благословение приемлют от царяградцкого патриарха, а у иных патриарховъ в повиновениі не будут. И он-де гетман имъ говорил: Будет имъ не быть под властью великого государя нашего царя... (титул) его царского величества, и не быть под благословеньемъ великого государя святЂйшаго Никона, патриарха московского, Всеа великие і Малые Росиі (написано замість якихось зчищених слів), и вы будете с тЂмі, от кого благословение принели; а на ихъ мЂсто будутъ иные власти, кому царское величество укажетъ. А и житье-де ихъ не на пользу, кромЂ того что беспрестаних королю вЂдомость всякую дают” л. 83.

33) Сибир. приказ ст. 1471 л. 22-6, дата: Данъ з БЂлой Церкви мЂсяца генваря... дня лЂта 1654 р. День пропущений, його дає згадка про “схід” з Шереметьевим-13 січня, а що 13 ж січня с. м. гетьман Матвеева вже виправив, то дата грамоти не може бути пізніша як того дня.

ДРІЖИПІЛЬСЬКА КАМПАНІЯ: НОВОРІЧНІ ПОЛЬСЬКІ ОПЕРАЦІЇ, КАРНА ЕКСПЕДИЦІЯ Д. ВИШНЕВЕЦЬКОГО ДО БЕРШАДСЬКОГО КЛЮЧА, ЛЮДНІСТЬ ЗБИРАЄТЬСЯ ДО ОБОРОНИ В ДЕМКІВЦІ, ВАТАГА ТЕТЕРІ, ОБЛОГА І ЗДОБУТТЄ ДЕМКІВКИ, РІЗНЯ І УТЕЧА ЛЮДНОСТИ “ДО ДНІПРА” І НА ВОЛОЩИНУ. ПРИХІД ПЕРЕДОВОЇ ОРДИ З КАМАМБЕТОМ І МЕНҐЛІ-ҐЕРАЄМ, ВОЄННА НАРАДА В ОБОДІВЦІ; БРАК ВІДОМОСТЕЙ ПРО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Крайній час-бо сі перші тижні нового року н. ст. були одною крівавою орґією польського війська. Браславщина гинула на очах. Роковини переходу України під “високу руку великого государя” знаменувалися такою загибіллю “святих божих церков и православних християн”, якої Україна не бачила вже давно. Балянс першого року воєного союзу України з Московщиною виглядав дуже сумно, і хоч гетьман перед Матвеевим доводив, що нічого великого не сталось від його кунктаторства в двох останніх місяцях, а що сталось-то сталось через недодерження слова Москвою,-але в дійсности він мусів відчувати, що престіж його політики, спеціяльно його переходу під московський протекторат, потерпів сильну аварію, з котрої треба було ратувати, що можна і як можна.

Польська сторона розпочала новий рік карними експедиціями браславських маґнатів для приборкання збунтованих підданих. Дмитро Вишневецький, випробувавши всякі універсали, з невеликим успіхом 1), кінець кінцем випросив у польного гетьмана собі кілька полків і з ними 29 грудня пустився підбивати manu militari свої маєтности-старий Бершадський ключ. Деякі застав цілком порожніми- мешканці повтікали; в инших пробували боронитись-так було в самій Бершади, де люди ставилися настільки твердо, що прийшлось просити нових і нових полків, поки перевага стала настільки очевидною, що сі непокірні піддані пішли навтіки до сусідньої, Демківки 2). Коховский вичисляє такі здобуті і знищені місточка: Зиньківка; Баланівка, Лисянка, Котаршина. За утікачами Вишневецький з товаришами пішли слід під Демківку, але застали там сили настільки серйозні, що не відважились з ними зачіпатись і звернулись до гетьманів за новою підмогою Ті рішили, що для престижу треба за всяку ціну знищити се гніздо бунту-хоч виглядало се нелегко-з огляду на значні повстанські сили, що там у Демківці зібрались, і на сильний замок окружений валами і укріпленнями. Було там кілька козацьких сотень, а ріжного люду, що посходився з усеї околиці, рахували на великі тисячі. Лянцкороньский каже, що було там "до десяти сотників", і називає поіменно Зарудного, Яковенка, Юркевича, Корсунця і Коваленка. Але инші говорять тільки про три сотні: і тим часом як Лянцкороньский рахує, що "стрільців вивчених в тій країні” 3) було там до 20 тисяч, а козаків 5 тисяч, инші подають значно менші цифри. Хоч Лянцкороньский міг би вважатися найбільш авторитетним свідком, як провідник сеї експедиції, здається, що треба більше віри дати тим меньшим цифрам 4).

Рушивши з своїми силами з Олександрівки, Лянцкороньский дістав відомість, що недалеко Демківки в лісі заложився ватажок Тетеря з своїм товариством, і відти вів під'їзди під польські становища. Кликнув охочих до наступу, і в кілька годин сей “охотник” знищив Тетерин табор. Се зробило вражіннє, і деякі сусідні осади піддалися Полякам. Тим часом надійшла армата, і 6 січня рано Лянцкороньский з усіми силами приступив під Демківку 5). Насамперед вислав парламентера з листом, закликаючи до піддання-нехай вибирають смерть чи життє. Але обложені не хотіли навіть прийняти листа, рішучо відмовившись від усяких переговорів. Тоді Лянцкороньский вивівши під місто кінноту-щоб на ній скупити увагу обложених, і звелівши стріляти до міста запальними кулями з мортири, одночасно став вибирати місце для приступу пішого війська. Коли місто горіло від запальних куль, він пустив військо на приступ. Але обложені боролись, задавали сильні утрати польському вояцтву, нарешті розпаливши ще сильніше пожежу, щоб місто згоріло до решти, відступили до замку. Але польське військо повело завзятий наступ на замок, що потрівав до самого вечера. Коли запала ніч, Лянцкороньский розложив військо, не одводячи, на попілищу міста і по сусідніх фільварках, щоб з світом поновити наступ. Се зломило настрій обложених, становище здавалось безвихідним, і вони почали переговори. Над ранок прийшли до табору Лянцкороньского депутати-три старці з ріжних місточок, обіцяючи “послушенство”, коли польське військо відступить і лишить їх в спокою. Лянцкороньский дав згоду, щоб уникнути нових утрат-бо й попередній день коштував досить 6), і жадав тільки повної покори, але підчас переговорів велів пішому війську наступати далі, так що воно вже стало на замкових валах, і тоді в замку почалась паніка. Люди кинулись виходити, давлячи одні одних, і побачивши таке козацтво з своїми сотниками на чолі, теж піддалося переможцям-вийшло з замку. Лянцкороньский велів їx відставити до Потоцкого, підданим казав ставитися до своїх панів-всі вони чи їх прикажчики, очевидно, були тут при війську. Але поки він тут розправляв і порядкував, розохочене жовнірство-до котрого прилучилась іще й жадна здобичи Татарва, не вважаючи на проголошене помилуваннє, занялось різнею безборонних. “Мертві собаки не кусають”, переказує їх виправдування Коховский. Порізаних рахували на тисячі. Згаданих сотників, відправлених до гетьманського табору, Потоцкий засудив на смерть і за кілька день той засуд виконано 7). Живими лишилися, очевидно, тільки деякі піддані, що встигли вдатися до своїх дідичів; було їx небогато, і після сеї різні 8 січня и. с. 8) околиця спустіла до решти, тим більше, що в сім часі надтягнули вже й Орда і стала в сусідстві обозу Потоцкого.

“Хлопи всі з Браславщини порозбігались: одні до Дніпра, инші по лісах, а піддаватись не хочугь; міста, села, куди військо прийде-ніде людей не застає”, записує дневник 9).

Мясковский пише з Камінця при кінці січня, що за приходом польського війська маса хлопів (sroga rzecz chlopstwa) втікла з Подністровя до Волощини, і їх там прийнято, і коло 10 тисяч Українців стоячи над берегом, по волоській стороні тільки дивляться на наше військо і вичікують 10).

Що зіставалось, розуміється піддавалося-те що не в силі було тікати. Деякі козацькі ватаги, несподівано захоплені наступом Орди, приставали також до неї: заявляли свою покору, ратуючи свої голови, і згаданий дневник каже, що Потоцкий застав в татарському таборі 90 таких козаків 11), і вони тепер заявили бажаннє щоб Потопкий взяв їх до себе.

Татар прийшло 30 тисяч, як казали: се була передова орда, привів її Камамбет мурза, а номінально проводив молодий султан-підліток Менґлі-ґерай, син недавно померлого хана Іслама. Давши знати про свій прихід Потоцкому 6 січня, вони заявили бажаннє мати якийсь час на спочинок, поза тим-готовість іти за бажаннями і розпорядженнями Потоцкого. 11 січня Потоцкий з старшиною їздив зложити візиту султанові і мурзі Камамбету-вони стояли в Ободівці. Після візити відбулася довга воєнна нарада в приміщенню Камамбет-мурзи. Про зміст її інформує нас гетьман Потоцкий і анонімний дневник. Татари вимагали ще тижня спочинку і радили гетьманові тим часом іти наперед-бо що польське військо з арматою пройде за кілька день, вони то одним днем надолужать. Потоцкому се не подобалось, він очевидно побоювався, що зіставшися в тилу польського війська, Орда може занятися вибираннєм ясиру і здобичи, а обловившися-вернеться до дому, лишивши союзників на призволяще. Але різко ставити се питаннє, очевидно, було невчасно. На висловлені побоювання татарська старшина відповіла запевненнями, що їх людям будуть дані суворі заборони брати ясир і палити оселі: обтинатимуть за се уха; мурзи заявляли, що се для них самозрозуміла річ, що треба сю козацьку людність всяко берігти, як будуче військо для війни з Москвою. Під карою смерти обіцяли також заборонити хапати коней і челядь з польського війська-бо вже початки того було помічено 12). Ухвалено кінець кінцем, що польське військо рушить за три дні, 14 січня, а за кілька день за ним піде й Орда 13). Ближчою метою поставлено здобуттє Умани, бо туди відійшли козацькі залоги з Браслава, і зібралися всі сили призначені для охорони західньої границі: уманський полковник Глух, кальницький Богун, браславський Зеленський. За Уманню в Буках і Камінці, як казали язики, стояли козаки Виговсккого, але про Хмельницького нічого не можна було довідатися: одні казали, що невідомо де він дівся, инші казали, що помер. Москва, мовляли, пішла на Дніпро, “не довіряючи хлопам, аби їx не видавати”. Польське військо було дуже оптимістично настроєне супроти запевнень Татар, що вони вплинуть на козаків і приведуть їх до замирення. Попередній марш був дуже тяжкий, дуже богато пропало людей, особливо з пішого війська-від морозів і голоду, але тут, на Побожу всього було досить-“нема тільки трунку і чобіт-в ходаках ходить челядь, та і з товариства чимало”. Але сподівалися, що здобувши Умань, легко дістануться на Дніпро і зроблять лад.

Примітки

1) Я згадував уже про сі універсали, що заховалися в московських перекладах в Польських справах 1655 р. № 2 д. 88-91; оден польного гетьмана Лянцкороньского 10. XII, “до славетних міщан, старшини і всього поспільства кн. й. м. Дмитра Вишневецького і волостей до них належних”, другий вел. гетьмана Потоцкого, 18. XII-“всім взагалі, а особливо підданим й. м. (кн.) Дмитра в місті Бершади і в усій волости-підданим і захожим людям (забежалым)”.

2) “29 грудня виправив я кн. Дмитра Вишневецького з кільканадцятьма сотнями людей, щоб він своїх збунтованих підданих привів до покори; теж саме доручив я п. Вижіцкому, стольникові новгородському-полковникові п. хорунжого коронного (Конєцпольского). Він (Вишневецький очевидно) в Бодові(?), Баланівці й Бершади застав хлопів, що збиралися в купах і їx принищив (nadplenił). За тими що відступали пішов під Демківку (в ориґ.: ku Domowcom), але побачивши там неприятеля занадто сильного, щоб міг його поконати, післав до п. воєводи київського (гетьмана) про підмогу, і в поміч йому післано п. ловчого подольського з полком його. 2 січня п. воєвода київ. повідомив мене, що неприятель бунтується в Демківці і сусідніх лісах і зібрався в великих силах, і не можучи дати з ним ради, висловив в тім же листі побажаннє, щоб я сам туди пішов з частиною війська, обіцюючи зараз же післати також частину піхоти і армати. Я се радо виконав і того ж вечера рушив з Олександрівки комонником-з тими людьми що були зі мною- з паном галицьким, п. старостою літинським, полковником кн. воєводи краківського (Заславского) з 3000 з Котаршина”.-Реляція Лянцкороньского підканцлєрові з Олександрівки 9 січня у Ґоліньского с. 729.