Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Через своїх післанців-сотника дівицького Івана Сухиню з товаришами просив царя дати указ, чи кинути йому Старий Бихів і йти до царської ставки, чи здобувати Ст. Бихів. Послав цареві в презенті зловленого державцю чичерського Тишкевича-і очевидно цар не мав серця настоювати, щоб козаки кинули сі нові позиції на Дніпрі і йшли до нього-хоча присутність Золотаренка в Могилівській окрузі ставала властиво зайвою, і навіть неприємною.

Одночасно з своїми операціями під Чичерськом і Новим Биховим Золотаренко разом з Константином Поклонським брав учать в заходах коло Могилева. Се був дуже інтересний і симптоматичний епізод, над котрим нам треба тут трошки спинитись.

Поклонського ми вже знаємо: чули як його ще перед війною рекомендував цареві Виговський, як свого приятеля і впливового провідника православної партії на Білоруси, котра хотіла б піти слідами Хмельницького і бачити Білорусь під протекторатом царя. В червні сього року Поклонський з іншими могилівськими шляхтичами приїхав до Золотаренка, і московський аґент, приставлений до Золотаренка, Тим. Спасителів, як ми бачили, настоював, щоби він відправив Поклонського зараз же до царя. Але Золотаренко вважав, що його наперед треба “наскоро” післати “для відомости” до гетьмана 14), і Поклонському дійсно, волею чи неволею, прийшлося відбути сю подорож.

На жаль, ніяких подробиць його переговорів з Золотаренком, Хмельницьким, Виговським з сього часу не маємо.

22. н. с. червня гетьман виряджав його вже з табору під Богуславом до царської ставки з рекомендаційною грамотою, просячи царя, щоб сповнив його прохання 15). 4 н. с. липня Поклонський з 15 Могилівцями був у Київі, оповідав воєводам, що їздив просити гетьмана, аби він поклопотався перед царем, щоб той прийняв Могилів під свою руку; згадував про ханських послів що були при нім у гетьмана з приводу пограничних нападів 16).

При к. липня бачимо його вже в ставці: 1 серпня н. ст. мав він авдієнцію, сказана була йому похвала за те що він “памятуючи істинну православну віру грецького закону”, “виїхав на царське імя-служити нам, великому государеві”. Йому і його своякам, товаришам і слугам, що зголосилися з ним на службу, дано було показне жалуваннє, самому Поклонському-титул полковника, з правом приймати до себе на службу шляхтичів і всяких служилих людей, котрим цар за службу обіцяв жалування і потвердженнє маєтностей-у кого вони були 17). Доручено йому разом з приділеним до нього царським дворянином Воейковим приводити Могилів під царську руку, і видано їм на руки царську грамоту до могилівської шляхти і міщан, з закликом іти слідами України і сподіватися від царя великих і богатих милостей 18). Разом з Золотаренком вони й почали операції в околицях Чаусів і Могилева. Так Воейков доносить цареві, що 18 н. с. серпня вони разом з Золотаренком, що прийшов з своїми козаками з-під Гомля, побили ватагу шляхти, що йшла з Могилева до Чаусів 19). Але скоро між ними почались непорозуміння. По всякій правдоподібности Золотаренко сподівався-на підставі попередніх заяв Поклонського, що він буде й далі працювати в тіснім контакті і за директивами його і гетьмана-приводитиме сі білоруські городи під владу козацького війська. Тим часом Поклонський одержавши від царя такі повновласти- право формувати своє військо і т. д., хотів грати самостійну ролю-бути маленьким Хмельницьким на Білоруси, орґанізувати свою козаччину і под. 20). Отже скоро виявляється певне суперництво і обопільні невдоволення. Вже при кінці серпня н. с. Воейков заносить ріжні жалі на Золотаренка, коли ж Могилів 3 вересня н. с. піддався на царське імя Поклонському, і він тут з Воейковим почав рядити, в безпосередній залежности від царської ставки, минаючи Золотаренка, сей почав робити ріжні заходи, щоб висадити відси Поклонського-тим більше, що в сім часі якраз сам почав закріпляти своє козацьке володіннє на лінії Дніпра, нижче Могилева. 12 н. с. вересня його “отець духовний” і дорадник в справах не тільки реліґійних очевидно, протопоп Максим Филимонович-що от тут починає свою зіґзаґувату політичну карєру, вислав до Могилівців таку проклямацію:

“Честним їх милостям п. бурмистрам і райцям міста й. ц. в. Могилева. Мій многомилостивий приятелю, всяких радости бажаю 21). Дивується й. мл. гетьман наш 22) такій неласці вашій, що твоя мил., давно знавши від й. мл. про наближеннє його з військом своїм, поки не побачив, инакше думав, ані зо мною порозумівся, ані на зустріч не вийшов 23). А ми сподівалися, що твоя мил. будеш порозуміватися в усім з й. м. п. гетьманом-про дальше життє своє, як і я з свого боку-з духовної приязни, і з доручення о. митрополита, господина і пастира мого мав бути зичливим тому місту в усім, на випадок його прилучення. Раджу тобі, аби ваша мил. пошукав ласки у п. гетьмана, і до війська Запорізького аби прихилився, віддаючися під оборону гетьманів запорізьких 24) і всього війська Запорізького-як міщани так і козаки ваші скрізь. Аби-не дай Боже-не схотіла Москва своїх звичаїв і свого права в вашім місті завести, але щоб вам тішитися тими ж статтями і правами, які й. цар. вел. призволив і дав нашій Україні з паном гетьманом. Тож і вдруге вашим милостям раджу, аби-сьте про те думали і міркували, ради у п. гетьмана просили і у всім як у батька його ласки прохали-бо його мил. гетьман Б. Хмельницький все на нього зложив, давши йому бунчук і булаву. Ви його милость будете мати у всім ласкового-про се й ми будемо старатися, і більше не розширяючи мого писання ласці і приязни вашій віддаюся”.

Поклонський відіслав сей лист Лопухину, звертаючи його увагу, що се писано мабуть не без відома самого Золотаренка-в такім суворім тоні (жесточью), і жалувався, що міщане дуже збентежені сим листом 25). Иншим разом поясняв, що Золотаренко на нього гнівається, що він привів Чауси й Могилів до підданства цареві “без кровопролиття”, себто не видавши козакам на грабіж. Признавався, що й до Старого Бихова посилав свого післанця-намовляти, щоб піддалися цареві безпосереднє, але Золотаренкові козаки його не пропустили. Висловляв гадку, що Золотаренковим козакам Бихів таки й не піддасться-тому що вони не додержали присяги Гомлянам, і “не довезли цілих до царя”. Вважав потрібним написати Золотаренкові, щоб він не чіпався його, Поклонського, не приймав до себе його козаків і не мішався в уряд могилівський і чауський-бо се не українські, а царські піддані, до Ніжина не належать і мусять слухати не Золотаренка, а його, Поклонського 26).

Се писалося 15 н. с. вересня, а 17-го прилетів до царської ставки післаний від Поклонського шляхтич з устною вістю й проханнєм, що Золотаренко прислав з-під Бихова листи Поклонському з великими погрозами-хоче його вбити, а Запорізькі козаки воюють Чауси і Могилівську околицю, людей в полон беруть. Поклонський просить царя прислати для безпечности московського війська, але для спішности (чи може для безпечности-щоб козаки не перехопили) навіть на письмі того не пише, тільки на словах переказує, і так царя тим схвилював, що він того ж дня післав наказ, аби туди зараз післали московських стрільців, водою чи сухопуть 27).

Підручний Поклонського піп Василь Залузький, що правив в Чаусах з його руки, пише в тім часі свому патронові і просить прислати гострого наказа на своєвільників, з забороною під карою смерти, щоб не важилися приставати до козацького (Золотаренкового) війська, і поясняє, що приїхавши з Могилева “напоминав їx словом”- але ті ворохобники такими словами відповіли: “Не поривайся, аби не побував у ріці! Ми хочемо мати собі пана гетьмана за полковника (себто -бути під командою Золотаренка), аніж по всяк час помирати від наїзду татарського і московського. Ми там воюємо, а тут наших жінок і дітей забирають, а від пана полковника (Поклонського) ми не маємо ніякої оборони”. “Хотя б і хотів якогось злого взяти і до вас (до Могилева) відіслати-пояснює далі сей Залузький,-боюсь і не смію нічого робити, аби не розгнівати гетьмана (Золотаренка) на себе і на мил. вашу, бо сі застави (Золотаренкові залоги?) тільки нині показали універсал гетьманський” 28).

А сам Поклонський посилає цареві такого розпучливого листа 25 н. с. вересня: “Пан гетьман наказний сіверський хоче бути чистим перед в. цар. вел., а складає на мене вину, ніби то я видумані річи писав до в. цар. вел. Я ж і тепер пишу, що він своїми залогами весь Могилівський повіт (зайняв), все збіже забрав, що до Могилева належало, стави поспускав і все збіже запродав, а ми все за гроші купуємо. Рад би я сам наочно перед в. цар. вел. оправдатися з ним, та не можна виїхати: такі похвалки, а ледви чи й засад нема по дорогах! Того самого дня, що з Могилева виїхав, здибавши козаків мого осавула і довідавшися, що мої, велів забрати коней, одежу, чоботи і шапки, і що в кого було-все забрали, а самих мало не зарубали, приказуючи: “Те саме буде і вашому полковникові!” Через те всі мої козаки, того боючися, від мене відступили: вже ніхто не хоче зі мною бути, але всі до нього передалися. І я не маючи людей, прошу ласки в. цар. вел. мене з того полковництва звільнити, щоб де небудь в иншім місці бути, а тут при його боку служити і в війську бути не смію. Гірше ніж Ляхів його боятися мусимл і з ним ніде в війську бути не сміємо 29).

З свого боку Золотаренко в своїх статтях, поданих цареві тиждень пізніш, як побачимо далі, настоював, щоб Поклонський “яко не заслужений в війську Запорізькім, до козаків ніякого діла не мав: котрі з ним хочуть бути козаками, нехай се їм буде вільно, але нехай він сам перше вислужиться, а заслуженим нехай своїми нікчемними шпіонськими ділами не перешкоджає доступати царської ласки”. “Всім, що в Білоруси, в Могилеві і в волости Могилевській назвалися Запорізькими козаками, і всім хто прихиляється до війська (Запорізького), нехай буде вільно в нім перебувати”! 30).

Московський уряд був у клопотливім положенню супроти сеї боротьби двох заслужених перед ним місцевих діячів. Змагання Золотаренка прилучити сі території на Сожі і Дніпрі до Гетьманщини і взагалі поширювати козацький режім на Білоруси були йому не бажані і неприємні. Але він не відважився різко виступати проти Золотаренка, і той завдяки своїй енерґії й безоглядности скоро з'їв свого конкурента- принаймні настільки, що не дав йому орґанізувати паралельної царської козаччини, всяко тероризуючи тих, що хотіли записуватися в козаки до Поклонського 31).

Примітки

1) Сі документи-з польських справ 1654 р. № 11 л. l-7 видав я в “Записках іст-філ. відділу ВУАН” (Праці Іст. Секції т. V) п. з. “Сулимівці в 1654 році”.

2) Склад сього штабу знаємо з відомости про роздачу золота, цитованої вище: військові судді Силуян Мужилівський (скоро потім убитий Золотаренком під пяну руку) і Яків; обозний військовий Іван Рябуха; осавули військові: Юрій Коробка, Леонтій Бут, Андрій Золотинський; хорунжий військовий Кіндрат Волковський і писар військовий Іван Григорович (Григорієв). Великий вплив на Золотаренка і його товариство мав славний протопоп ніжинський Мефодій Филимонович; богато з Золотаренкових писань мабуть писав він і тактикою його кермував.

3) Сю сторону Золотаренкової стратеґії справедливо відзначив уже Ом. Терлецький в своїй розвідці: Козаки на Білій Руси в р. р. 1654-56, Записки Наук. Тов. ім. Шевченка XIV (1896).

4) Було се 11 (21) червня-див. вище с. 909. Оникієнко в реєстрі роздачі золота значиться полковніком стародубським.

5) Фраза не дуже ясна: “А я с послуги в. цар. величества медлю”.

6) Кидати міста не можна, брати приступом-страшно, значить треба стояти і тримати в облозі, замість іти на смоленський фронт куди видимо кликав Золотаренка цар. Така мораль сього листу.