Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

24) Transsylvania c. 116.

25) Міхалов. с. 579.

26) Тамже с. 590-1.

27) Жерела XVI с. 95.

ЗІҐЗАҐИ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН, ПОЛЬСЬКІ ПІСЛАНЦІ У ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В ЖОВТНІ 1650 Р., ЗНОСИНИ З КРИМОМ, ДОМАГАННЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

У всім добачаючи лукавство козаків, польські політики силкувались побивати їх тою ж зброєю: задурювати заходами коло добрих відносин, коло полагодження суперечок і порозуміння, поки можна буде з достатними силами напасти і зломити козацьку силу, щоб по сім загнуздати і вживати відповідно інтересам Річипосполитої. “Одно з двох — або скасувати козаків, або приборкавши їх дома перенести війну на заграничну державу” — ставив ділєму Потоцкий, в нераз уже нами цитованім листі до короля з 22 жовтня. Для того треба було можливо непомітно приготовитись, напасти, приглушити ворожу силу, тоді коли вона найменше здібна і здатна до відправи, і змусити до капітуляції.

Ведеться гра хитрощами против хитрощів — інтерпретував варшавську політику нунцій. З української сторони плянують війну на весну, і щоб протягнути час, проєктують комісарські переговори тим часом. Тому і з польської орґанізують ніби то комісію, складають інструкції - і ладять військо, щоб воно з тою комісією рушило з можливою швидкістю на Україну (грудень 1650).

Ширмою перед усім служив Кисіль, делєґований ще з попереднього сойму для утримування спокою. Уряд далі лишав його при тій місії, не дуже втаємничуючи в свої пляни, і він далі вів свою політику замирення, благаючи всіх і кожного — йому в ній не перешкоджати. Як ми знаємо з його власних реляцій, він старався дорогою ріжних мирних манєврів, опираючись, чи силкуючись опертись на єрархію і старшину — роздмухуючи їх оліґархічні потяги, зводити на ніщо уступки признані урядом українській стороні — українському плєбсові перед усім. Се була політика вповні згідна з бажанням польських можновладців. Але в польських кругах Кисілеві не вірили, вважали лукавим зрадником, що під фірмою представника Річипосполитої проводить православну, українську проґраму, і висуваючи козаччину як противо-польський, против-католицький таран, в дійности являється провідником всеї сеї українсько-православної акції. Так відзивається про нього нунцій, висловлюючи гадки не тільки чисто клєрикального гуртка, але і всіх тих непримирених супроти українства кругів, против котрих Кисіль давніше мав підпору в канцлєрі Осоліньскім, а тепер властиво почув себе безпомічним і до решти діскредитованим. Тільки упертість старої людини, котрій запізно вже починати на-ново, утримувала його в сій позиції — безсумнівно раціональній з становища польської державної ідеї — але не підтримуваній урядовими кругами. Се була фатальна помилка тодішньої польської дипльоматії, що вона не вміла оцінити послуг отаких українських посередників як Кисіль, його колєґа Бржозовський і под.

Другою такою ж фатальною помилкою було се, що стараючись удавати проти козаччини можливо лагідний настрій, вона одночасно держала далі на козацькім фронті зненавидженого Потоцкого, хоч уважала його тактику супроти козаччини занадто різкою, майже провокаційною. Роблячи ніби то миролюбні жести в бік козаків (посольства й дарунки, розпущеннє війська на зиму, накази про зимові кватири дальше від козацької лінії і под.) 1), Потоцкий не переставав дражнити козацьке військо ріжними неприємними розпорядженнями, що виявляли його непримирені ворожі настрої. Кисіль в своїй записці на грудневий сойм дуже здержливо, але досить ясно виложив се. Перераховуючи “пароксізми” в настроях української (козацької) сторони 2), викликані Потоцким, він вказує і се, що не вважаючи на призначеннє на зимові кватири дальших воєводств, польські хоругви зближалися до лінії, викликаючи трівогу й протести з боку війська. Далі ми наведемо такі звісні нам факти протесту з боку пограничних полковників, що громадили матеріял для розриву.

Сими суперечностями пояснюють ся зіґзаґуваті стежки, котрими йшли польсько-українські відносини сих місяців.

При кінці вересня, укладаючи плян кампанії з козаками, варшавський двір вислав одночасно своїх послів Воронича і Бєчиньского на звіди до Хмельницького і до хана 3).

Канцлєр литовський Альбрехт Радивил, згадуючи сі посольства в своїх мемуарах характеризує тодішні трівожні настрої варшавських кругів, що подиктували сю розвідку, а самі були викликані очевидно реляціями Кисіля молодшого з іркліївського з'їзду і анонімного кореспондента кн. Заславського з чигиринських спостережень перед волоським походом. ”Сей віроломний негідник, вічно пяний, запишавшися своїми успіхами дійшов такого божевілля, що напившися обіцяв турецькому послові піддати (Порті) не тільки Польщу, але й Рим; вічно непостійний, то злостився, то лагідничав, в залежности від пяного настрою, але неустанно варив в собі пляни пімсти Річипосполитій і гетьманові та шукав приводу до нової війни, маючи всіх Русинів в такім послуху, що все готові були зробити на оден його рух”.

Маскуючи ворожі настрої Воронич віз Хмельницькому королівські листи, де висловляли ся побажання трівкого і щирого замирення, і в інтересах його король покладав на серце гетьманові заходи против української своєволі: привести до послуху міщанські і селянську людність королівським старостам та їх урядникам і поміщикам. В секретній інструкції послові доручалось розвідатися про дійсні настрої гетьмана і старшини. Але він їхав так довго, що перше ніж доїхав до гетьмана, той був поінформований про посольство до хана і його місію: розвести Орду з козаками. Ми бачили вже реляцію Кисіля, що наш царгородський посол, полковник Антін, перестрівши в дорозі посла до Криму вивідав у нього про місію, і Хмельницький при кінці жовтня н. с., приймаючи Воронича, уже знав, які заходи польський двір і польський гетьман робили против нього в Криму, і як приймав їх хан. Кисіль боявся, щоб гетьман не зробив з того casus belli — але той здається взяв се більше з іронічного становища. Його настрої ілюструє оповіданнє дворянина післаного до Хмельницького з ріжними дорученнями від польського гетьмана Каліновского, що був в Чигрині одночасно з Вороничом.

“Зразу не дуже мило мене прийняв, тому що я до нього з нічим приїхав, і здалека примовляв: “Тут до мене сила послів від польських королів і чужоземних монархів приїздило, а ні оден з голими руками не приїздив”. Я виправдував в. милость, що ви тепер в дорозі. Він на те сказав: “Знайте! то тепер пан Каліновский худий пахолок! — ну, треба його якось запомогти!”

“Приточив і короля й. м.: “Упоминається король й. м. справедливости у мене 4), а сам її мині не чинить. Нехай же знає король і Річпосполіта: коли й. корол. мил. не видасть на тім соймі Чапліцкого, я його і в Варшаві і в Ґданську буду шукати. Вже не я його, а він мій”!

“А до мене обернувшися так сказав: “Кажи также від мене пану Каліновскому і князеві: коли хочуть покою, нехай мині його видають. Бо як вас тепер пічну, так вас скінчу! Маю Татар, Волохів, Мультян, Угрів. Як вас тепер пічну і наступлю, то вже вічна память”!

Рач. в. м. уважати, — додає від себе дворянин Каліновському, чи той чоловік хоче спокою? Реч певна, що на весну наступить він з усею силою, не чекаючи воєнної пори! І ще так каже: “якщо певно воювати” 5).

Се говорилося підчас побуту в Чигрині Воронича і післанця від Потоцкого — Загоровського, можливо в їх присутности, досить скоро по виїзді Унковского. Виговський на запитаннє Унковского, з чим відправлять Воронича, сказав йому, що про се будуть говорити на раді: гетьман велів скликати полковників і старшину зараз до Чигирина, там будуть радити, з чим відправити Воронича, кого післати послами на сойм і з чим, про пограничні спори українсько-московські, про видачу Акундинова і про багато инших справ — про все буде з полковниками і старшиною нарада 6). Се говорилося 20 (30) жовтня.

Про посольство до хана ВойцЂха Бєчиньского, що припадає більше менше на той же час 7), маємо деякі відомости від Кисіля. Ми бачили вже вище трівогу підняту ним іще в жовтні, з того приводу, що царгородський наш посол полковник київський Антін, підчас свого повороту до Чигрина, довідався у очаківського бея (а той мабуть від татарського посла, ханського аталика що повертався разом з Бєчиньским) про секретну місію Бєчиньского: що йому доручено “підбивати Татар на козаків і розривати їх братерство”. Полк. Антін, мовляв, приїхавши до Чигрина, оповістив про се гетьмана, і заразом запевнив — мабуть зі слів того ж аталика — що сі польські інтриґи не зроблять ніякого впливу на хана, а навпаки — сі інтриґи короля відкриваються козакам в доказ щирих відносин 8). Гетьман, каже Кисіль, впав з сього приводу в великий гнів і зараз вислав свого посла до хана, щоб подякувати за виявлену прихильність і просити підняти на поміч козакам Орду, як тільки замерзнуть ріки. Кисіль клявся й божився йому, що се невірні відомости, але нічого не помагало. Старшина і військо впали в велике роздражненнє на таку польську невірність, рішили не посилати на сойм послів, що були вже визначені, а виготовлену для них супліку передати соймові через Кисіля 9). На ханськім же дворі вийшов знову діспут між послом королівським і послом козацьким, що прилетів по його слідам, — подібно як козацьке посольство зводило свої рахунки з Потоцким перед татарським послом під Камінцем. Королівський посол доводив, що козаки не устояли в зборівських з'обовязаннях і хан, як сторож сього трактату, повинен помогти королеві против віроломних підданих. А скінчилось се на тім, що хан. відправляючи Бєчиньского, в місяці грудні, рішив заразом вислати на Україну і до Польщі свого посла, Мустафу-аґу, щоб він розслідив, хто саме порушив Зборівські пакти, і кому хан має помогати в сім конфлікті 10). Загальне ж вражіннє Бєчиньского було те, що Татари в данім моменті далеко більше інтересуються підтриманнєм приязних відносин з козаками, і все готові зробити, щоб прихилити їх до своїх плянів.

Одночасно в Варшаві посли козацькі і татарські демонстрували нерозлучну татарсько-українську солідарність. Се були ті посли, що навідали Потоцкого в Камінці 12 жовтня, Васько хорунжий з Тохтамиш-аґою, — з кінцем жовтая вони прибули до Варшави 11). Радивил підчеркує, що вони замешкали в одній господі і виявляли “найбільшу згоду”. З татарської сторони розвивалися пляни спільного походу на Москву, і пояснялося, чому сей похід не відбувся сього року: козаки не могли лишити у себе в тилу польське військо, котрому мають підстави не довіряти. Хан настоює на виконуванню Зборівського трактату, береться покарати козаків, коли вони його не будуть виконувати, але так само домагається сього і з польської сторони і катеґорично ставить питаннє: чи король хоче заховувати згоду чи ні? задоволить козацькі домагання чи ні? Посли козацькі настоювали на ґарантіях Зборівського договору — до них ми зараз перейдемо. Радивил каже, що обіцяно розглянути справу на соймі. Торрес підчеркує прикре вражіннє, зроблене сею демонстрацією в польських кругах: розговори про те, що далі не можна допускати такого тону з боку Татар — їх мішань у внутрішні справи Польщі, не можна давати себе дурити хитрощам Хмельницького. Одинокий спосіб забезпечити спокій — се узброїтись, і очевидно — зломити козаків: про се буде мова на соймі 12).