Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

“Й. м. пан краківський півтора тижні перед тим виправив був до Хмельницького Загоровського: післав йому в дарунку оправну шаблю і наказав — коли б було потрібно — присягнути на всякий спокій, аби він не боявся нічого ворожого. По тім же посольстві знову написав листа — приязного і повного афекту, піславши на руки київського воєводи. Йому теж на всі пункти обох листів його відписав відповідно, tempori serviendo (рахуючися з обставинами) — запевняючи його в довірю до нього й до Хмельницького, і в тім що з нашої сторони буде ґрунтовний спокій”.

По сім кілька заміток про перегляд війська, що відбувся в день “польського патрона” автора, та анархію й розпад, що став помічатися в війську в останніх часах.

Буквальна подібність в розмовах Потоцкого з послами сього посольства і попереднього, Кравченкового, викликала в мині підозріння, що се дублєт того посольства. Але се не так: про посольство Василя хорунжого до Варшави згадується і в звідомленню Унковського (нижче, с.117), і воно було безсумнівно; але можливо, що Мясковский, пишучи з памяти, де що переніс з фразеольоґії попередніх розмов. В даті є розходженнє. В листі Мясковского ся авдієнція відбувається 16 жовтня, а в реляції камінецького ректора 12 жовтня (Міхалов. с. 575); я вважаю останню дату певнішою тому, що ханський лист до Потоцкого, переданий ханським послом мабуть при сій же авдієнції, мав примітку, що його прислано підканцлєрові 18 жовтня (Осол. 225 л. 335) мабуть висланцем Потоцкого, післаним разом з послами до Варшави.

29) Міхалов. с. 575.

30) Див. вище (с. 82), лист хана до Потоцкого в Осол. 225 л. 335 = Чорт. 611 с. 644: по наведеній уже цитаті хан пише далі: Iednak ze iezeliby się was kozacy obawiac mieli, musiała by taka sprawa bardzo bydz niedobra! Poniewasz pod Zborowem miedzy umowienymi conditiami z krolem i. mcią bratem naszym naypierwsza to condicia kozakow Zaporowskich: ze skoro by kto iawnie albo potaiemnie na Zaporoskie woysko sie porwał, iusz tymsamym pokoy y przymierze wzruszone zostanie. Poniewasz tedy o tym conditia iest tak wyrazna, niesłuszna zeby się to tak dziac miało. Dla tego smy vmyslnie do was sluge naszego Tochtamis (Wehtamis) — age wyprawili... chcieycie się z nim porządnie namowic: iesliby tak bylo co podobnego, nasłusznieysiey aby się zabroniwszy (зробивши кінець подібним провокаціям козаччини) około zatrzymania y vtwirdzenia spolnego prace y starania przyłozili.

Лист має поміту — мабуть варшавської канцелярії: соріа listu hana krymskiego do imci pana krakowskiego, die 18 octobris i. m. xdzu podkanclerzemu przyniesionego 1650, і в кінці: Z tym goncem przyiechało dwoch kozakow w poselstwie od Chmielnickiego: Wasil Czehrynskiego pułku chorązy y Drachila — prosili zeby woysko i. k. mci za linąi nie stało, y o miloserdzie. Постилізував се так мабуть Потоцкий, дуже евфемістичнo: камінецький ректор (Michal. c. 575) стилізує пункти посольства в трохи иншім тоні: 1) Аби військо як найскорше було розпущене з табору. 2) Зимові лежі аби визначено на Руси (в Руськім воєводстві) або в Польщі. До сих пунктів татарський посол додав третього: аби против Хмельницького зброї не підношено.

31) Варшавські новини, під 20 жовтня: “Пан краківський визначив коронному війську зимові лежі на воєводство Руське, Волинське, Подільське і Белзьке; жовніри тим не задоволені: конче хочуть по саму Вислу, трохи що не виторгують Люблинського воєводства”. Оссол. 225 л. 322.

32) Мусить бути півтора міліона, пор. вище промову Потоцкого, с. 107.

33) Niezboznosci.

34) Panuie tedy sobie Chmielnicki iak pan et socius regni, maiac do roku więcei nisz pięc milionow intraty.

35) Наступає проханнє до соймикової шляхти, щоб підтримала се наданнє шляхецтва самому Лупулові та його секретареві Кутнарскому, як вірному приятелеві, що відколи став секретарем Лупула, про все інформував попереднього гетьмана Конєцпольського, і потім Потоцкого. Для себе Потоцкий просить шляхту підтримати його проханнє, щоб сойм віддав йому на власність якусь королівщину, що він викупив за свої гроші. Дата: w obozie pod Kamiencem 22 octobris 1650. ркп. кол. Петерб. Публ. бібл. тепер Варшавського університету Пол. F. IV. 118 с. 134-6.

МОСКОВСЬКІ ПОСОЛЬСТВА, СПРАВА АКУНДИНОВА, РОЗМОВИ ГЕТЬМАНА З ПРОТАСЬЕВИМ, АКУНДИНОВ В ЧИГИРИНІ, ГЕТЬМАН ПРИЙМАЄ УНКОВСКОГО, ЕКСПОЗЕ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ 25 н. с. ЖОВТНЯ 1650, ВІДМОВА В СПРАВІ АКУНДИНОВА.

На инші сторони козацької політики кидають світло посольські звідомлення московських висланців, що крутилися в тім часі коло гетьмана, щоб добитися видачі Акундинова. Вони повні ріжних цікавих звісток і помічень, зроблених в козацькім таборі і на гетьманськім дворі, переказують мови гетьмана, Виговського, й инш., і заступають нам те, що так болюче відчувається: відсутність докладніших звідомлень про тодішню ситуацію з української сторони. Дещо з того було вже подано вище; тепер ще ми спеціяльно спинимося коло сих посольств і виберемо, що вони дають для вияснення ситуації.

Тим часом як Хмельницкий воював Волощину, над Дніпром чекали його московський дворянин Петро Протасьев з піддячим Богдановим, вислані за царським наказом ще 20 липня з Варшави московськими послами, що там далі сиділи на переговорах, на Україну до митрополита Косова, до воєводи Кисіля і до гетьмана Хмельницького, щоб дістати до рук і привезти послам того Акундинова. Се було вже третє нам звісне посольство в сій справі. Спомини “Смутного часу” не давали спокою московському правительству. Пробуток під границею “царевича”, під протекторатом Запорозького війська, поруч чуток про змовляння кримського хана з козацьким гетьманом на Москву, при непевній позиції польського уряду в додатку, дійсно давав підставу до дуже трівожних гадок — особливо при познаках внутрішнього шумування в самій людности Московської держави. Тому московський уряд береться на всякі способи, щоб добрати до рук небезпечного самозванця. Пробує його звабити до добровільного приїзду — одначе вистерігається дати якусь дійсно тверду, документальну ґарантію безпечности, і тому Акундинов кінець кінцем, хоч наче б то й вагався часом, таки їхати не рішився. Робляться заходи через польський уряд і через усяких українських нотаблів — добити ся його видачі, а на випадок як би й то не вдалось - пробується попросту згладити з світу Акундинова: орґанізувати потайне вбийство. Тільки й се не вдається на українськім ґрунті, а українські нотаблі, від гетьмана почавши, рішучо не згоджуються видати московського авантюриста на вірне замученнє, чи то з політичних мотивів, чи може з гуманности, котрої все таки в українськім громадянстві було більше ніж в офіціяльних московських кругах - та і в урядах західнє-европейських, як на сім епізоді бачимо.

Протасьев з королівським дворянином Єрмоличом, приданим йому “за пристава” з королівськими листами до воєводи Кисіля і гетьмана, приїхав 15 серпня ст. ст. до Київа і побачив, що попав “в смутное время”: митрополита і воєводи на місці не було — вони їздили на з'їзд з гетьманом до Ірклієва, а про гетьмана загальна поголоска була, що він з усім військом Запорозьким і з кримськими людьми йде воювати Поляків: сам вийшов і став на Уманськім шляху, а до київського полковника прислав свій універсал, щоб іти йому з усім полком зараз теж на Уманський шлях. Супроти таких вістей Єрмолич до гетьмана їхати не рішавсь, і Протасьева не пустив, а післав до гетьмана післанця з листом, але й по нім теж слих загинув. Митрополит і воєвода, що за той час встигли повернутися до Київа, теж не рішилися в таких обставинах братися до виконання московських доручень, і так минув якийсь час — хоч московський дворянин як на грани крутився з нетерплячки. Нарешті стали приходити до Київа вісти, що гетьман з кримськими людьми воює не Поляків, а Волоську землю. Тоді Протасьев кінець кінцем допросився, щоб Кисіль і митрополит дали йому листи до гетьмана в справі Акундинова, і щоб Єрмолич їхав з ним до гетьмана. 27 серпня с. с. пустилися вони з козаками Київського полку “наскоро”, і по слідам гетьмана перейшли 8 вересня ст.ст. Дністер (марш дійсно незвичайно скорий, що дає яскраве свідоцтво, як чітко функціонувало козацьке військо під рукою гетьмана!)

Але в тім часі, як я вище згадував, гетьман припинив уже наступ, звелів київському полковникові вертати назад, а Протасьеву призначив чекати його в Ямполі. Тут він дійсно дочекався гетьмана і 17(27) вересня передав йому листи короля, митрополита і воєводи Кисіля і “всякими мірами” допрошувався, щоб йому видано Акундинова. Але гетьман відказав, що він не знає, де тепер Акундинов: він у нього дійсно жив якийсь час в Чигирині, а потім він, гетьман, видав йому універсал, що йому вільно жити в “Запорозькім війську” де хоче і куди хоче їхати — аби йому давали “корм і підводи”. Одначе по сій відмові гетьман Протасьева не відпустив, а велів їхати з собою: обіцяв його з дороги відправити. Так Протасіев їхав при гетьмані десять день, при всякій нагоді настирливо докучаючи йому проханнями, щоб гетьман “послужив царському величеству”: відшукав Акундинова і видав йому. Нагадував гетьманові (що той і сам, розуміється, знав прегарно), що Акундинова відшукати не тяжко, живе він в Мгарському манастирі, тільки післать і взять! Але тут гетьман — хоч як він тоді старався прихилити на свій бік царське величество, — виявляв варту подиву відпорність: такої послуги він не брався робити. Часами повторяв вимовляння, що не знає де зараз Акундинов, иноді обіцяв навіть, що як його розшукає, то пришле; часами заявляв принціпіяльно — що в Запорозькім війську не прийнято видавати нікого, хто до нього прийшов, “хоч би й великого лиха в своїй державі накоїв”.

Під час свого повороту до Чигирина, що мав вигляд тріумфального неспішного маршу по ефектній експедиції 1), гетьман двічі — в Браславі і в Севастянівці під Кальником, 3 і 7 жовтня н. с. приймав московських післанців обідом, і вони переказують де-що цікаве з розмов, які при тім велися. На браславськім обіді гетьман оповідав про свій молдавський похід, як було наведене вище. Прийшло до того так що Єрмолич вніс тост за здоровє короля і царя разом, з огляду на відновлений тісний союз їх — мати одних приятелів і одних ворогів, а Хмельницький в роздраженню сказав на се: “Такими словами “про московсько-польський союз” його не злякають, і боятись він того не буде, коли король порушатиме зборівський трактат, і хоч мале щось в нім не виповнить, то він, гетьман, з усім Запорозьким військом буде королеві перший неприятель, буде наступать і воювать його землю як попереду, а цар королеві, за його неправду, йому помагати не буде! Та й знає він певно, що у короля війська мало, і противстати йому ні з чим: всіх кращих польських вояків військо Запорозьке й Татарське побили, або в полон забрали. Коли ж цар, не жалуючи православної християнської віри, буде помагати королівській неправді і на козаків повстане, то гетьман піддасться в підданство турецькому цареві і взявши в поміч військо від турецького царя і з кримським царем піде і зруйнує його так як Польщу й Волохів”. На се Москалі почали його гамувати, нагадуючи про царську ласку до Запорозького війська, і гетьман потиху сказав йому те що ми вже знаємо — що він се говорив умисно для королівського чоловіка, а в дійсности він цареві сприяє далі, хоч як той його обидив, не прийнявши під свою протекцію: і на Молдаву пішов він лише на те, аби відвернути похід на Москву (вище с. 86).

Про инші ж справи Протасьєв не вважав можливим при тім говорити, бо гетьман, мовляв, був пяний і сторонніх людей було богато.

На приятельськім обіді в Севастянівці під Кальником гетьман виясняв послам неминучість розриву з Польщею і необхідність московсько-українського об'єднання. Останнє відновленнє польсько-московського договору очевидно дуже його дражнило. Він запевняв, що король і сенатори не додержать своєї обіцянки укарати смертю всіх винних за пропуски в царському титулі: не укарають навіть худого шляхтича, а не то що тих маґнатів, воєвод, каштелянів і старост, що їх порахували винними московські посли. Як він, гетьман, мирився під Зборовом, король і Річпосполита, “видя от него, гетмана, и от войска Запорожского большое утесненье”, теж обіцяли видати “на горло” шляхтича Чапліньского, а як гетьман по замиренню післав по нього, король і Річпосполита навіть такого незначного чоловіка не видали і всяко його ховають. І в инших договорних пунктах вони правди не додержують Тому гетьман не сподівається на далі миру з Польщею, бо починають йому чинити ріжні кривди і зачіпки, а він того зносити не буде, а воюватиме і за віру православну стоятиме, скільки лише йому Бог поможе, і так само сподівається, що й у Москви з Польщею прийде до війни 2). Московські посли потвердили, що цар недодержання даних польською стороною обіцянок не потерпить, і гетьман закінчив поглядом, що Москва повинна в такім разі не ухилятися від війни 3).

На останок Протасьев випросив у гетьмана собі на руки універсал до всіх полковників, щоб де знайдеться Акундинов, вони б його взяли і Протасьеву на руки віддали, і з тим універсалом пустився шукати Акундинова. Єрмолич же поїхав з таким листом від гетьмана до короля, що він, гетьман, дав наказ Акундинова віддати; а коли б його тепер не знайшли, а пізніш його відшукано, то він його цареві відошле. Протасьев з своїм універсалом полетів до Лубень, до Мгарського манастиря, але там йому сказали, що Акундинов тому тижнів зо три відтіль виїхав, поїхав на Київ, а відти мав їхати до гетьмана. Протасьев післав зараз своїх людей до Київа і до гетьмана — де Акундинов? і чи гетьман дозволить йому, Протасьеву, приїхати до себе по Анкундинова? З Київа Протасьеву привезли до Лубень відповідь, що саме як він їхав від гетьмана до Лубень, 26 вересня Акундинов дійсно приїхав до Київа, і пробув у Київі 4 дні; був у Кисіля, двічі обідав і поїхав до гетьмана. Люде Протасьева кілька разів приходили до Кисіля, допрошуючись, щоб його їм видано, але Кисіль їх до себе не допустив, і Акундинова не видав. Протасьев, просидівши в Лубнях, поїхав з нічим.