Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Відправивши ні з чим королівських послів, гетьман видав о Покрові універсали “до всіх козацьких городів”, що польське і литовське військо збирається наступати на Україну “з першою зимовою дорогою”,-аби всі козаки запас готовили і коней годували й були готові против неприятеля, і за новим обісланнєм ішли до нього на збір 2). Постарався відновити приязні відносини з Ордою, і як пише якийсь волоський конфідент в початках листопада-“що третій день від хана посли у Хмельницького” 3). Частина Орди, як ми бачили, прикочувала до чигринського погранича, і стояла поготів на кождий наказ гетьмана 4). Хан просив прислати йому два козацькі полки для задуманого походу на Донців, з Демком осавулом і з “гетьманом Костирським”, що ходили в поміч Кримцям попередніх разів; перше посольство про се було мабуть в жовтні друге застав в Чигрині московський післанець Юденков в першій половині листопаду. Гетьман відмовляв, тому що потрібує людей против Ляхів і тримав їх на поготові 5).

Відносини з Портою зіставалися дуже добрими, навіть сердечними. Грек “Хома Іванів” про се так писав пізніш, літом 1653 р.: “З часта приїздять сюди козацькі посли від гетьмана Хмельницького, і тут Турки тих послів дуже шанують і обдаровують, бо мають перед ними страх і просять їх приязни. Також і Турки посилають до гетьмана послів, і тепер знову післали посла з тим, щоб (козаки) взяли Камінець і віддали султанові. Також добиваються від нього, щоб він давав постійну данину, а гетьман їм відповів: Я города дати не можу, ані якої данини, бо не маю богатої держави як инші: угорський або мунтянський,-тільки воєнний люд, і коли султанові знадобиться, вони будуть готові йому в службу, а на Чорнім Морі ніякої шкоди робити не будуть” 6). І ми справді далі побачимо звістки з Криму від московських послів, що царгородський диван в усім підтримував козацькі побажання перед ханом, і давав йому відповідні директиви.

Про козацькі настрої з місяця жовтня дістаємо таку відомість з Яс, від неназваного на імя певного конфідента, через подільського кореспондента:

Пятого новембра потайки в ночи прийшли до мене в Ясах посли від козаків, або краще сказати-післанці Виговського з листами до господаря молдавського, два польські шляхтичі: пан Гойський, і другий, котрого імя випало у мене з памяти. Сказали мені в секреті таке. Козаки з черни (de plеbe) домагаються війни, і Татари теж радять, вони-Ногайці себто, що стоять в яких 4 милях від Чигрина, раз-у-раз шлють своїх післанців до Хмеля, бо зачувають, що йде до миру. Полковники Хмельницького хочуть миру, на тих умовах, що були уложені під Зборовим. Сам Хмельницький одначе вдоволився б і меншим, аби тільки був безпечний що до долі своєї і своїх синів. Кажуть, що в тім напрямі дуже працює й Виговський, бачучи, що син Хмельницького не дуже йому прихильний: коли б іще сам Хмельницький був проти нього, то буде йому кінець. Бо самі козаки завидують його фортуні, тому в своїм інтересі він (Виговський) радить завести згоду з Поляками, аби розірвати з Татарами 7).

В середині листопада гетьман скликав старшину на раду. Ніяких близших відомостей про неї не маємо 8), а дуже жаль, бо вона мала рішати про посольство до московського царя, яке властиво розвязало сю многоважну для всеї дальшої історії справу сполучення України з Московським царством. Дещо можемо про неї зміркувати з сього посольства, де що дають відомости про козацькі настрої й новини, що зібрав в Чигрині в середині листопада московський післанець Юденоков, відвозивши гетьманові в дарунку соболі, щоб розвідатись щось певне з приводу поголосок, ніби Татари з козаками вибираються на царські українні городи:

Гетьман і Виговський заспокоювали його, що козаки без гетьманського наказу нікуди не підуть; їм розіслані листи по всіх городах, аби були готові на Ляхів. Хан просив помочи на донських козаків, але гетьман їм того відмовив, і ледви щоб Кримці вибралися сеї зими на царські городи, хоча й прислав турецький цар до кримського царя, нарікаючи, що він на Русь не ходить і ясирю руського йому не присилає.

Інтересна розмова була у Юденкова з козаками, що приходили до нього на подвірє “гуляти”: Семен Бут, що приходив від гетьмана в послах до царя, Павло племінник гетьманський і товмач військовий Якуб-люде, що знали зносини з Туреччиною і Кримом і були мабуть Юденковим запрохані, щоб під чаркою розповіли щось про сі зносини. “Говорили в розмові: Посилав наш гетьман до царя богато разів-бити чолом, щоб пожалував-прийняв нас до себе; та цар нас не жалує, до себе не приймає, невідомо чого. Але і тепер гетьман післав до царя просити (бити чолом) того ж; але як тепер нас цар не пожалує-не прийме, то ми заплакавши поклонимось кримському цареві: Тоді вже нехай цар нам не подивує! 9). А з Ляхами у нас миру не буде, бо ми вже розсварилися з ними навіки (имъ сдЂлали вЂчную недружбу).

Якийсь міщанин Тимошка таке казав: Приїхали Москалі послами, коли ми на них вибираємось. А в Єреміївці козак Андрій, батько сотника єреміївського так відозвавсь: “У нас тепер люде розпотворидись(!), не хочуть козакувати, хочуть бути війною ситі. Тепер з Ляхами війни нема, з Татарами згода, то всі говорять, щоб іти на Московське государство”. Юденков питав: А чи старшина на те позволяє? А той: “Не позволяє, тільки... (вирвано кілька слів) 10).

Се говорилося десь в днях 10-15 листопада н. с. 11). Крім Юденкова, мабуть слідом за ним, приїздив ще з Москви з якоюсь царською “милостю”, на жаль близче незвісною піддячий Ардабьев 12). В двадцятих днях листопада відбулась нарада старшини 13).

На ній обговорено посольство до Москви, доручене військовому судді Самійлу Богдановичу з товаришами. Гетьманський лист датований 13 листопада. Зміст його мало інтересний-можливо, що навмисно так загально постилізований, з огляду на попередні некоректности московських дипльоматів, що показували козацькі листи польській стороні. Гетьман дякував за показану йому царську ласку-між иншим через останнього царського післанця Ардабьева, що від'їздив разом з козацькими послами. Просив поставитися з певним довірєм і увагою до того що вони будуть просити-“задля церков наших православних і віри нашої православної християнської”. З сеї стилізації можемо міркувати, що головним завданнєм посольства було- добитися, щоб цар прийняв Україну під свій протекторат і дав поміч против Поляків. Неприятелям, що наміряються викоріняти православних, гетьман просив ні віри ні помочи не давати, а всякими способами спомагати православних людей. Послів вислухавши, просив як найскорше, без затримки назад відправити 14). З посольством від гетьмана поїхав разом післанець “й. м. пана Тимофея Хмельницького гетьманича войска Запорожского”, Григорій Мануілів-мабуть Грек, “для куплі розних шуб”- мабуть для господаря й його двору, і ігумен Медведівського манастиря св. Миколая Саватій з служками, невідомо в яких справах 15).

Перед московськими дипльоматами Богданович з товаришами запевнили, що “їх ділу початок і кінець”-аби цар прийняв військо Запорозьке: з тим їх прислано, і коли цар згодиться прийняти його, і їм се буде обявлено, тоді вони об'являть ті (писані) справи, які їм доручені. Під королівською рукою військо далі бути не хоче і Полякам в нічім не вірить, бо вони все про те думають, якби їм помститися козакам за свої обиди. Король прислав своїх послів Зацвіліховского і Черного ніби то для переговорів про згоду, про комісію, але козацькі шпиги довідалися, що одночасно готовиться військо і разом з комісією воно піде на козаків. Тому вони відсунули комісію до 1 січня, щоб з свого боку теж приготовити військо до того часу, і гетьман з тим післав своє посольство до Москви, щоб до засідань комісії довідатися про рішеннє і відповідь царя. Коли цар дасть свою згоду-прийме військо під свою руку, то військо зараз відстане від Орди. Бо союз з Ордою непевний. Хоч Татари приходять їм в поміч, але козакам від них грабіж і руїна: забирають в полон богато людей; а відстати від них неможна було, бо вони чимала поміч на Поляків. Але Поляки силкуються їх перекупити: того Корицкого, що Хмельницький послав до короля з листом, повіривши його запевненням, що він буде намовляти короля і сенаторів на згоду з козаками, король посилав до Криму, щоб “накупити” хана на козаків. Хан, що правда, сим разом не піддавсь і прислав той лист Хмельницькому, але козаки все побоюються, що король таки перекупить Татар. Їм приходиться завсіди тримати частину війська на місці, для охорони від Татар. Всього козацького війська набереться до 300 тисяч, але не всі йдуть на війну, а богато лишається на Україні “для береженья от Татар” 16).

Так військо віддавало в руки цареві рішеннє дальшої своєї політики: з Москвою чи з “бісурменами”? Сим разом таке постановленнє справи нарешті змусило Москву вийти з своєї тактики вичікування. Союз козаччини з Ордою і Отоманською Портою ставав явищем все більш конкретним і в наслідках своїх небезпечним. Перспектива козацько-татарського походу на московські землі поверталась від часу до часу, висячи Дамокловим мечем над Москвою. Ожененнє гетьманича з волоською господарівною- ще недавно малоймовірне, але кінець кінцем таки осягнене упертою, витрівалою тактикою гетьмана, давало богато до думання. Воно мало також, я певен, дуже великий вплив на рішеннє Москви прийняти Україну під свій протекторат і розірвати з Польщею. Се була ціна, за яку козацьке військо годилося розірвати свій союз з Ордою. Инакше союз повний і абсолютний-хоч би й против Москви.

Ми не знаємо, яку відповідь одержав Богданович з товаришами, коли саме і в якій формі її дано. “Розговір” їх з московськими дипльоматами відбувся 17 (27) грудня, маємо його протокол, але в нім козацьких послів тільки розпитувано, а московську відповідь вони мали дістати “иншим часом”, і ми її не маємо. Знаємо, що рішеннє в в українській справі було винесено після від'їзду Богдановича і товаришів, в місяці лютім. До того часу обережні московські дяки не могли брати на себе відвічальности. Беручи під увагу те що говорилось перед тим і те що говорилося потім, ми мусимо собі уявити відповідь Богдановичу і товаришам обережною і здержливою, але в тім дусі, що царське правительство попробує попосередничати між українською і польською стороною, як то вже їм раніш пропонувало,-але коли польський уряд не вдоволить православних і сим разом (все ж ішло під знаком охорони інтересів православної віри і святих божих церков), то цар візьме їх під свою руку і буде про них промишляти як йому Бог поможе.

Все се мала обсудити велика рада старшини, скликана на Йордан. Про неї розповідав путивльському вістунові Яков Воронченко, полковник прилуцький. Він сказав, що на 6 січня з'їздилися до гетьмана з усіх городів полковники і сотники “на думу”, і договорилися з королем і Поляками не миритись, а просити милости у царя щоб прийняв їх під свою сильну державу” 17). На сей час сподівалися приїзду польських комісарів, згідно з попередніми переговорами 18), але вони не приїхали. Не вважаючи, що оба обози-і польський і литовський під зиму розпущено, з огляду на велику пошість, уперто говорилося про близький наступ Поляків, на знищеннє православної Руси 19), і старшина рішила прийняти сю війну, не вважаючи на страшні втрати, понесені Україною (правобічною) від пошести, і слабе довірє до татарської підтримки.

Козацьке військо було без сумніву дуже ослаблене пошістю. Ракушка-Самовидець, згадуючи тодішні “приморки барзо великіє”, згадує особливо район Корсуня (“и по иних городах в тих повЂтах”), “также по Задніпрю: в Переяславлю и в пригородках його, в Носівці, Прилуці-опріч Ніжина-богато вмерло людей, що пусті зістали двори” (с. 32). В Варшаві при кінці жовтня рахували, що від пошести згинуло вже більше 10 тисяч козаків, потім прийшла відомість, що й сам Хмельницький помер від пошести-поки він не нагадав знову про себе 20). Московські вістуни говорять про карантин, котрим заходились ізолювати заражені місцевости. Трубчевський посадський чоловік Ларко Перець, побувавши в Сосницькім повіті в першій половині жовтня оповідав, що в Сосницькім повіті всі пароми на Десні затоплено, бо в Київі велика пошість. Київський митрополит поїхав був з Київа до Ніжина, але там його не прийняли, і він пристав у Макошинському манастирі. “В литовському городі, зветься Чернухи, а стоїть побіч Київа і Переяслава-всі люди вимерли моровим повітрєм” 21). Браславський воєвода почувши таке, велів замкнути “литовську границю”. Замкнено переїзди через Дніпро.

Наскільки се поправило справу зістається невідомим. Але страти були великі. Згадані вже післанці, що приїхали 5 листопаду від Виговського до Яс, Гойський з товаришом, оповідали, що пошість страшно лютує на Україні і забрала богато козаків. “В Київі поховано шість тисяч з самими цехами і звиклими обрядами”, не рахуючи тих що обійшлися без таких церемоній; померло 50 ченців. В Переяславі поховано вісім тисяч, і так по инших. “Через те козаки, бачучи на себе кару божу, стали схильніші до згоди” 22).

Безсумнівно ся смертність відбилася сильно і на еміґрації Українців за московську границю-в тій степовій частині де границя ніколи фактично не охоронялась. Але документи і вісти не виявляють ні паніки, ні розстрою козацької машини, вона функціонувала правильно, і настрій був самопевний і бадьорий. Спеціяльно в вищій козацькій верстві осягнений гетьманом династичний успіх-посвояченнє його з волоським господарем і литовським князем-гетьманом, що тепер уважався певним союзником козацтва, безсумнівно підняло настрої. Мині хочеться навести, як ілюстрацію сих настроїв реляцію пограничного з Московщиною сотника Пилипа Уманця, писану в відповідь на закид сівського воєводи, що в ріжних пограничних справах сотник звертається до нього безпосереднє, такий “простий чоловік” до такої високої персони- царського воєводи.

“А що ваша милость писал до нас недавними часы у своєй грамотЂ, же нам не годит ся простым людем до воєвод грамот писать,-мы за ласкою божою тепер не єстесмо просты, але єстесмо рыцери войска Запорозкого. Правда, же поселъ великий корунный небожчик Адам Кисел(ь) постановил былъ з осударем праведным и з бояры великими, же только было писать грамоты волно до воєвод воєводам, старостам, судьямъ, писарям земским и гродцким. А тепер у нас за ласкою божою, поки єго воля святая, тут (у) всем краю Северском ни воєводы ни старосты ани судьи ани писаря нетъ. Боже дай, здоровъ был пан Богдан Хмельницкий, гетманъ усего войска Запорозкого. А пан полковник у нас тепер за воєводу, а панъ сотник за старосту, а отаманъ городовый за судью” 23).

В переддень сполучення України з Московщиною під твердою рукою московської бюрократії, визволена Україна устами сього пограничного сотника гордовито підчеркує свій тріумф над старим передреволюційним режімом, свою свободу і самостійність.

Примітки