Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

1) Максимовича Сборникъ украинскихъ пЂсенъ, 1849 року, с. 74; Куліша Записки о Южной Руси I с. 51; Антоновича і Драгоманова Истор. ПЂсни Малорус. народа II с. 110.

2) І теперішнє “велів” має таке значіннє: позволив.

3) Тепер “по козаках, по мужиках”, але правдоподібніше, що в прототипі були тільки мужики-а Ляхи своєвільно переступили сей дозвіл, і поставали і по козацьких хатах.

4) В тексті: То ще.

5) Тепер: станцію.

6) В херсонськім варіянті сей образ стягнений до короткої фрази: Од козацьких, од мужицьких комор ключі одбирати, Над козацьким над мужицьким добром господарями знахожатись.

7) Тут херсонський варіянт навпаки дає ширшу картину: “То вже де бідний козак розгадає пятак, то нельзя по улиці пійти погуляти, щоб у корчмі (мабуть-т і л ь к и в корчмі) пятак прогуляти. То вже ж один козак доброго клича і луччої руки один шостак розгадав-да й той к катовій матері в корчмі прогуляв”.

8) З Херсон. варіянта.

9) Се “на Україні” тут не до річи, могло бути “на перині”, або що. Дальше “на Україні” можливе, і се, може бути, воно дало се повтореннє і витисло первісні слова.

10) “У раді” зайве, як показує структура віршу.

11) З Херсон. варіянта.

12) Далі образ повстання спільний в обох, але ширший в Черн., стиснений в Херсон.

13) З Херсон. варіянта.

14) Польські справи 1652, стовб. 1-а.

РАДА В ЧИГРИНІ ПО ВЕЛИКОДНІ 1652 Р., ВІДНОВЛЕННЄ ВОЛОСЬКОГО ПЛЯНУ, ЙОГО ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ.

Про велику великодню раду в Чигрині, що ухвалила новий курс української політики, крім тільки що наведеної звістки полтавського єромонаха, що Хмельницький відкликавши раду в Полтаві, призначену на вербній неділі, визначив натомість велику раду в Чигрині на світлім тижні, і закликав “всіх полковників, осаулів, сотників і всіх козацьких урядників”, маємо ще оповіданнє московських вістунів. Вони потверджують, що ся рада відбулась, і доповнюють звістку єромонаха Гавриїла ще деякими цінними подробицями. По перше-кажуть, що участь в раді взяли також татарські мурзи, з того татарського війська, що не було відправлене, а далі стояло недалеко Полтави. По друге-що предмет наради був оповитий глибокою таємницею, і на розрив з Поляками не було дано ніякого натяку, так що ширші козацькі маси по корсунськім прецеденті склонні були думати, як то ми вже бачили вище, що Чигринська рада принесе ще більше зближеннє гетьмана і старшини до Ляхів і спільний з Татарами похід на Москву-як то й писали деякі оптимісти варшавські.

Маємо такий голос моменту. “Калмицький Татарин Артюшка” служив у якогось купця в Москві, а з літа 1651 р., приїхавши до Путивля, за намовою глухівського сотенного писаря Данила подався за козацьку границю. Ставши на службу у полковника Пободайла їздив з ним під весну 1652 р. до Конотопу і до Смілого, і тут відстав від нього коли Пободайло в початках квітня н. с. з Смілого поїхав до Миргорода (сі роз'їзди Пободайла не без значіння в його ролі наказного гетьмана і особливо довіреного чоловіка гетьмана, в котрій його далі побачимо). Подякувавши Пободайлові “Артюшка” їздив протягом кількох тижнів по приграничних містах, збираючи вісти для московського вжитку: був у Веприку, Зинькові, Полтаві. На святім (страстнім) тижні при нім прийшов до Полтави лист від гетьмана полтавському полковникові, щоб він і з инших міст полковники їхали до Чигрина на “сейм”, і полтавський полковник поїхав. “І від кримських людей, мурзи і білогородські (ногайські?) князі, чоловіка з 20 або й більше на раді у Хмельницького”. Кримські й ногайські люде, що стоять у великім числі в полтавських сторонах, за рікою Ворсклою, “чекають від Хмельницького вісти, що там урадять, і з чим Хмельницький тих полковників і мурз відправить- туди кримські й ногайські люде зараз підуть війною, а до того часу стоятимуть у полтавських містах”. А гетьман з Чигрина “безнастанно пише листи до всіх полковників з погрозами, щоб полковники розсилали листи до всіх городів, до сотників і козаків, аби вони мали на готові зброю, коней і всякий запас (были заласны, конны и оружны), і щоб ніхто не був без коня і без зброї”,-а щоб ішли в пограничні з Московщиною городи. “І сотники, отамани й козаки всі в зброї, стоять в пограничних городах: Польтаві, Зинькові, Гадячу і на Веприку”. “А на Веприку сотник Михайло Жураковський говорив йому, Артюшці, не потайки, а в голос, і приїзжі сотники, що бували на Веприку в своїх справах, і богато козаків веприцьких (в Веприку головно проживав Артюшка, кинувши Пободайла) говорили, що по всіх городах так козаки поміж собою постановили: коли Б. Хмельницький з Ляхами замириться вічним миром, то всі козаки з кримськими й ногайськими людьми підуть певно війною на царські україни.-“Тільки нам і чекання буде, поки Хмельницький з Ляхами договориться та помириться: зараз підемо війною на царські сторони”. При тім наказували Артюшці, щоб він сього московським людям не говорив, а тримав у секреті. Таке ж доводилося йому чути в Зінькові й Полтаві 1).

Теж саме оповідала в Каміннім 4 (14) травня станиця (роз'їзжі вістуни) що їздила за вістями до Полтави. “З Полтави і з инших міст поїхали полковники до Б. Хмельницького на раду, щоб учинити договір з Ляхами і замиритись. Кримські люде стоять в Полтавських містах, за р. Ворсклою, а мурзи тих кримських людей в Чигрині у Хмельницького. Стоятимуть кримські люде в полтавських місцях, доки Хмельницький відправить полковників, а куди підуть кримські люде війною, козаки не сказали. Козаки стоять збором по всіх граничних містах: в Полтаві, Зінькові, Гадячах, і велено їм бути конним і оружним”. На кого вони готовляться, козаки не сказали і веліли станиці зараз вертати з Полтави за границю 2).

Як бачимо, пляни розриву були старанно замасковані гетьманом. Лівобережні полки були змобілізовані при московській границі, і пускались чутки, що готовиться спільний з Татарами похід на Москву. Поки польські полки ще стояли за Дніпром, гетьман не вважав можливим відкривати свої наміри: сполучившися з литовським військом на випадок трівоги, сей задніпрянський польський відділ міг стати дуже серйозною загрозою для Козацтва. Тому чигринські наради були ослонені щільною таємницею, і видимо були умисно протягнені, так що потрівали мабуть до середини мая н. с. (православна провідна неділя була 4 н. с. травня, а 14 травня н. с. задніпрянські полковники ще не повернулися з ради).

Рада, зложена, як тепер знаємо, з козацької старшини і татарських деелєґатів, мусіла констатувати, що Річпосполита не потвердила Білоцерківського трактату і таким чином звільнила гетьманське війско від присяги зложеної на білоцерківські пакти. Далі мусіла ствердити, що своєвільства, насильства, акти віроломства й пімсти з боку впровадженого до маєтностей і урядів поміщиків і старшинських урядників та допущеного до леж жовнірства виявили повну неможливість якого небуть співжиття з польськими елєментами. Мусіла винести резолюцію, що військо повинно встати в обороні своїх вільностей і всього українського люду, що стояв під його протекцією, і радикально очистити Україну від Поляків, а супроти такої перспективи нової війни-забезпечити себе поміччю. Мусіло наступити рішеннє-післати знору до Татар по поміч і звернутися з таким же прошеннєм до царя. Можна думати, що поруч офіціяльної відповіди, записаної в наведенім вище протоколі. Іскра привіз вражіння певного наближення московського уряду до козаків, більшого ніж досі (паралєльно з наростаннєм незадоволення Москви з польського уряду, що записав і московський протокол 22 березня). Побачимо, що український уряд, не звертаючися з формальним проханнєм до Москви за поміччю, далі потрохи клепле в сю ноту (лист Хмельницького до Хилкова трохи нижче).