Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

16) Про сей “універсал” довідуємося з листу Хмельницького, нижче с. 343-4.

17) “З оздобною церквою”-завважає инший лист, с. 345.

18) Реляція Андрія Мясковского в кількох варіянтах: Staroż. І с. 287-8 і 344-5, Памятники I с. 595, Осол. 2286 л. 184, Теки Нарушевича 145 с. 267. Недрукована реляція Потоцкого королеві з 30 серпня: “Підступивши під Триліси 23 с. м., кілька разів я до них посилав, аби піддались, і навіть чекав півдня і цілу ніч на опамятаннє упертого неприятеля, але не мігши дочекатись, бо таке у нього стало завзяттє: дати себе вирубати, а не піддаватись, післав я й. м. п. ппсаря польного вибрати місце, де припустити штурм. Вибравши в ночи з середи на четвер (на 24) на самім світанку вчинив штурм, в котрім так Господь пощастив, що з двома полками і кількома козацькими хоругвами, з люзьною челядю, він здобув місто і замок і вирубав бунтівників, а місто потім челядь запалила”.-Теки Нарушевича, копія з несвиж. архиву, т. 145 с. 277. Коховского І с. 289.

19) У Твардовского се Богун з своїм полком і міщанами тікає з Фастова до лісів від луни Трілісів (с. 51). Але Богуна тут ніяк не могло бути.

20) Невиданий лист до біскупа київського з Хвастова, 28 серпня-в Теках Нарушевича с. 263. Барвиста реляція починається з того: “З наказу в. м. я старавсь як найскорше бути в Хвастові, але стараннє моє пройшло з великою трудністю, бо тільки за день або за два, поки обоз не став під Хвастовим, прибув я до Хвастова з залогою від й. м. пана краківського. А то тому що в місті були козаки реєстрові й хотіли боронитись. Потім, коли обоз підійшов з Паволочи до Триліс-миля від Хвастова-і здобувши штурмом всіх в пень вирубано і все місто (Триліси) спалено, і трохи німецької піхоти згинуло,-відправивши Триліси, став весь обоз під самим Хвастовом 25 серпня. Три дні відпочиває, і ще тут він, з великою шкодою вашої мил. Бо насамперед-спалено всі хутори навколо міста, декотрі з збіжем уже звезеним з поля. Не досить того-в місті також спалено з 50 домів. І того не досить-бо й ще більше шкоди мало статися, і бо-зна що далі буде: чи не спалять і останку. Всі комори, доми, склепи пограбовано, і що було в них річей і рухомости-ґвалтом забрано. Трудно було оборонити: пан гетьман польний побачивши запалене місто, ледво присутністю своєю погамував своєволю, прискакавши до міста: заховав від спалення костели і решту міста. Остаток збіжа в полю, возять його до обозу, нема коли збирати... Курки, гуски і худоби і на лікарство не знайти у всіх маєтностях Хвастівських”. Подібно про Бабичі, теж маєтність катедри: “Обоз литовський мав становище ціле літо; хлопів і міщан нема”. Про Київ відомости навів я вище. Звістка про вирізаннє всеї хвастівської “шляхти і Ляхів” може й перебільшена, бо тут же додано, мабуть про тутешнього урядника: “Яґодзіньский з жінкою живі обоє, пограбовані з усього, ледви з душею прийшли з Хвастова до обозу під Триліси”.

21) Листуваннє одначе мабуть таки йшло. В ркп. Осол. 2286, л. 178 під днями 25 і 27 липня”: “З двох листів ребелізанта Хмельницького, післаних до пана Яніцкого, слуги й. м. старости калуського-їх сумма така: “Має відомість, що король й. м. іде з військом на Україну, а причиною того панове українці. Вони приводять короля й. м. до того, щоб він ішов на Україну. А того Боже борони-бо ми волимо свому панові ґолдувати, ніж поганинові. А на се заноситься”.

ВІДНОВЛЕННЄ ПЕРЕГОВОРІВ, ЛИСТ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО 22 СЕРПНЯ 1651, ЗАВЗЯТТЄ МІЖ ЛЮДОМ, ПРИХИЛЬНІ ЖЕСТИ ПРАВОСЛАВНИМ, ПЕРША КОЗАЦЬКА ДЕПУТАЦІЯ У ПОТОЦКОГО.

У Поляків сучасників був той здогад, що се вість про смерть Вишневецького викликала у Хмельницького й старшини гадку про можливість замирення з Річпосполитою. Покійник Ярема здавна мав репутацію (досить оправдану) найбільш завзятого і непримиреного ворога козаччини, і при тій майже домінуючій ролі, яку він відогравав у сім поході на Україну, за його життя не було що думати про замиреннє. Смерть же його справді робила якесь порозуміннє можливішим. Рудавский, що з особливою увагою й докладністю, але дуже “літературно” описав білоцерківські переговори, розпочаті згаданим листом Хмельницького, так стилізує сі поголоски про вражіння, викликані серед козаків смертю Яреми:

“Почувши про смерть Вишневецького, швидкою поголоскою рознесену по цілому королівству, Хмельницький зараз так розписує до козаків: “Сповнив Бог наші бажання! Показала себе міцна правиця Господня! Знати, що по нашій стороні ласка божа! Сей князь Вишневецький, що ще недавно хотів над цілою Руссю панувати, тепер держить тільки чотири ліктя місця. Так ту безбожну голову, що її наша зброя не взяла, забрав Господь-мститель за нашу кров. Тепер або твердої згоди сподіватись-або крівавої війни з Поляками”! І справді з причини смерти князя між козаками скрізь була радість, а у польському війську-крім двораків-велика туга. Не бракувало й того, що говорячи про згадану отруту обвинувачували двір і самого короля, як то буває коли вмирає хтось великий” 1).

Але в листах своїх, майже одночасно висланих з табору над Узенем 2) 22 або 22 і 23 серпня 3) Хмельницький не згадував про Вишневецького, а взяв за притоку універсал Потоцкого, з закликом до покори, писаний до Білоцерківської залоги перед походом на Трилісп. Про сей універсал ми знаємо тільки з сеї згадки-з слів Хмельницького, що Потоцкий заявляв Білоцерківцям, мовляв він не хоче дальшого кроворозлиття. Хмельницький відповідав на се таким же запевненнєм-а заразом в делікатній формі закидав Потоцкому, що його діло не відповідає сим миролюбивим запевненням:

Бачить то Бог, що ми не бажали дальшого кроворозлиття і вдоволялися ласкою й. кор. милости 4). Тільки сталась зачіпка-з обох сторін. Котра сторона винніша, нехай сам Бог то судить. Нам під меч шию нахиляти трудно було-мусіли сьмо боронитись. А на короля рук не підносили-сьмо! Бо й під Берестечком, коли військо не зазнало милосердя короля й. м., мусіло перед паном своїм уступитись і йти до домів своїх, в бажанню дальшого спокою. Але коли в. м. зволиш з своїм військом наступати, то знаємо, що се заноситься не на спокій, а на ще більше кроворозлиттє. Ми ж свого боку цілком не даємо до того причини, в тім свідчимось всемогучим Богом. В. милость не раз чинив на нас експедиції, і з того мусіли бути утрати ненагородимі з обох сторін. І сим разом, коли в. м. не покажеш милосердя, то кождий буде готов умерти в своїм убожестві і голову свою положить. Бо навіть і який небудь пташок гніздо своє охороняє як може! Але ніхто не може, крім одного Бога, знати, кому випаде добрий декрет, бо то в руках божих 5).

Одначе ми таки сподіваємось від в. м., нашого мил. пана, що пожалуєш християнства і захочеш святого спокою, аби не розливалася невинна кров з обох сторін. Ми його теж бажаємо дуже, і просимо в.м., як прімаса королівства (найстаршого сенатора), своєю мудрою радою так повести, щоб той крівавий потік припинився, а за нами перед й. кор. мил. заступитись, щоб він нас при вільностях нам наданих заховав і батьківське милосердє своїм підданим показав. Нехай би вже цвів в королівстві спокій, котрого всі бажають, і з обох сторін сили йшли на службу королеві. А чого в. милость від нас хочеш-просимо об'явити, не наступаючи військом. З універсалу писаного в. м. до Білої Церкви бачимо, що в. м. не бажаєш дальшого кроворозлиття-як то висловив там. Отже й ми з своїм військом не будемо наступати, а чекатимемо на ласкаву деклярацію в. м. Сподіваємось її в понеділок 6) отримати (слідують чемні закінчення).

Другий лист був такий:

Неодмінними завсіди зістаючи в нашій покорі і повнім послушенстві маєстатові й. кор. м., нашого мил. пана, і всеї Річипосполитої, ми трималися пунктів ласкаво ним наданих під Зборовом від його кор. мил. І тепер їх тримаємося-але нас не задоволяють у всіх справах згідно з ними. Найвищий Творець нехай в то вгляне! Але ми все що було і сталося його святому маєстатові передавши, просимо аби в. милость, н. мил. пан, зводив своїм високим панським розсудком так повести, аби більше кровопролиття в панстві й. кор. мил. не діялося, і сторонній (заграничний) неприятель з того не тішився. Зволь в. мил. своєю сенаторською повагою в то вглянути і вложитись, і перед й. кор. мил. вставитись, аби він нас з усім військом Запорозьким з своєї ласки не випускав і при вільностях наших нас заховав. І сам в. м., н. м. п., як найвищий реґіментар коронних військ зволь до того привести, щоб до дальшого розлиття крови і пустошення не приходило, і військо своє зволь стримувати. Цілком сподіваючись, що в. м., н.м.п., з ласки своєї то вчиниш, чекатимемо резолюції на своїм місці (слідують чемні закінчення).

З сього приводу Потоцкий писав королеві, в цитованій уже раз своїй реляції 30 серпня 7): “Від Хмельницького в тих днях віддано мині два писання-відсилаю їх в. кор. м. Відписувати йому я не вважав потрібним, аби своїм писаннєм не дати йому довіря у черни, а у хана і Турків-поваги, і тим (не дати приводу) до скріплення їх ліґи”. За нього відписав Кисіль, що в тім часі з'явився в таборі, мабуть не без певного звязку з смертю Вишневецького: може бути що приїхав саме на похорон, але зістався в таборі в ролі миротворця і посередника в переговорах, з огляду на смерть непримиреного противника сеї мирової політики. Його поява для козаків була теж симптомом, і Хмельницький відновив з ним кореспонденцію: одночасно з листом до Потоцкого написав також до нього-так як би нічого не сталося, запитував про місце переговорів-саме те на чім обірвалася кореспонденція в місяці лютім 8).

Але одночасно-зазначують обозовці, привіз листи від вірного Лупула його секретар Кутнарский-повні осторог про ворожі замисли Хмельницького, про висилку нової Орди йому в поміч, під проводом Караш-мурзи, що обіцяє прибути до козаків що найдальше при кінці вересня 9). Ci відомости про нову кримську хмару, що підіймалась над військом, зробили дуже серйозне і пригнічуюче вражіннє: очевидно, що з таким стомленим, знищеним хворобами і недостатками військом, в такій далекій Україні, серед незвичайно завзято і безоглядно настроєної людности (як показали Триліси і ріжні дрібніші епізоди) 10), ані думати було про нову кампанію з величезним козацьким військом, коли до нього б посунули свіжі сили з Криму.

Під сими міркуваннями, до того сам фізично зломаний, Потоцкий міняє свою мстиву тактику і стає рішучим прихильником замирення, і Кисіль, щирий пацифікатор,-знаходить тепер у нього не лицемірну підтримку. Лист Кисіля до Хмельницького-текстуально нам не звісний, мусів між стрічками, повними докорів і нотацій, містити добру дозу заохоти до переговорів і замирення.

Одночасно був зроблений відповідний жест також у бік православного Київа, що унижено стелився протягом всього літа до ніг побідників. Одночасно з тим як посли київського митрополита складали перед Потоцким “суб'єкцію іменем всього грецького духовенства” і поздоровлення з нагоди перемоги над бунтівниками, та вислови побажання, аби король як скорше міг “побачити своє королівство”, себто побрати в Київі 11),-король у Варшаві, приймаючи подібні ж заявлення київського митрополита, видавав охоронний універсал для православного духовенства, церков і манастирів. Висловляв свій жаль з приводу “кривавого замішання з народом Руським”, “великих інконвеніенцій і жалісних погромів з обох сторін, в людях і добрах”, що чинилися в звязку з “козацькою ребелією”. “На умильне прошеннє велебного митрополита київського” забороняв які будь “жовнірські інкурсії і несправедливі наїзди” на манастирі, церкви, духовенство і їх маєтки, все-“дбаючи всякими способами справляти до покою і давньої одности поріжнені душі” 12). Про Потоцкого Коховский оповідає, що він в присутности козацьких послів велів повісити кількох мародерів, що пограбували церкву в Василькові 13).

Під такими авспіціями, серед фактичного перемирия, викликаного з одного боку недугою Потоцкого, а з другого-все ще не розвязаними суперечками про місце сполучення з литовським військом 14), дня 2 вересня ставилися в польськім таборі перші козацькі посли: Роман Каторжний і Самара 15). Вони мали завязати переговори на підставі Киселевого листу. Принесли нового листа Хмельницького до Потоцкого “досить покірно писаний”, як характеризує його обозовий дневник. Ми маємо його текст, очевидно скорочений, в однім з збірників Краківської академії. Я його подаю весь пропускаючи тільки безконечні повторення “н. м. п.” (нашого милостивого пана).

З огляду, що п. воєвода київський веде нас до ласки вашої милости, ми покладаючись на неї відзиваємось до в. м. з нашими послугами. Покажи себе, в. м., ласкавим до нас, слуг твоїх-аби ми були заховані при давній ласці в. м-ти. Богом свідчимося, що розливання крови християнської не бажаємо, і всі наші замисли в тім тільки, аби дістати потіху чимсь добрим від п. комісарів, висланих від в. милости, та дочекати згоди під щасливим реґіментом в. милости-котрого милостивій ласці з униженими своїми послугами віддаємось 16).