Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

“Війско має числом таке як під Збаражем — як виходить з оповідань тих козаків, — але все хлопство! Вислав був на Литву своїх полковників: Небабу і Джеджеля з 40 тис. доброго комонника і 6 тис. татарської орди, але кн. Радивил знищив їx до-щенту і сам до нас підійшов, переправившися за Лоїв з тої сторони до нас. Між козаками такий великий голод, що самі признають се. Хан з Ордою прийшов до Хмельницького, з великою силою і єсть під Летичевим.

“Цісар турецький вислав був до нього (очевидно Хмельницького, а не хана) послів з листами і презентами, але ті посли не могли йому ні тих листів віддати, ні презентів піднести, бо п. Кондрацкий, що був полишений з залогою в Камінці, випавши з 150 чоловіка, піймав тих турецьких послів, коли вони минали Камінець Под., і відіслав королеві листи. Що там в них було, велено не відкривати, але потиху чути, ніби писав він (султан) так, що помочи дати не може, бо має перед собою війну дуже пекучу; отже се великий натяк дав Турок королеві, і Бог зна — чи король за його (божою) помічю знищивши козаків, не оберне отсих сил своїх на нього (султана)” — с. 503-4.

13) Таку відомість дали 2 червня козаки-бранці Полтавського полку: що військо козацьке дуже велике, “але все в коні фундується: пішого мало і хто приходять пішо, відсилають назад”. “Сей пункт дав нашим матерію для розмов і висловів ріжних” — завважає з сього приводу Освєнцім, — “одні говорили, що се фундованнє в коні не для чого иншого, тільки для скоршого уступлення, коли б був на них натиск; инші — знаючи великі і часті змови і посольства (Хмельницького) з Сіґізмундом Ракоцієм, що прагне нашого панства і громадить війська, здогадувалися, що витягнувши наше військо за ліси, ріки та всякі лихі болотяні переправи, коли Ракоцій наступить з своїм військом на Краків, (Хм.) на татарський спосіб посадивши на коней піхоту, хижо скочить до Кракова йому в поміч”.

14) Освєнцім с. 315, 6 — про марш особливо докладно; Ojcz. Spominki II с. 73 — битва під Бродами; Радивил с. 440-1 - про облогу Олики.

15) Осол. 225 л. 373.

ТРІВОЖНІ ВІСТИ ПРО ЕМІСАРІВ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, “ПІДПАЛЯЧІ”, БУНТ КОСТКИ-НАПЄРСКОГО, УНІВЕРСАЛИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО МІЖ ПОЛЬСЬКИМ СЕЛЯНСТВОМ, КОЗАЦЬКИЙ ПОХІД НА СМОЛЕНЩИНУ ЧЕРЕЗ МОСКОВСЬКУ ГРАНИЦЮ.

Тільки що польське військо розташувалось на сих нових, далі на схід посунених позиціях, як прийшли грізні вісти з заходу: про селянське повстаннє, підняте в Краківськім воєводстві універсалами Хмельницького, та про його емісарів, розісланих з такими же бунтівничими завданнями, в ріжних инших областях Польщі 1).

Чутки про таких висланців літали вже давніше. Шляхта розуміла, який небезпечний приклад дає українське повстаннє підданим инших провінцій, без ріжниці національности і віри, і з страхом оглядалась на всі боки. “Найгорше що се хлопська війна! Хто може бути безпечним, коли підданство далі завізьметься? Тут уже йде про свободу панів і шляхти! треба в тім великої бачности — бо звідусіль підданство готове вдаватись (ubiegać) до тих зрадників, аби тільки — не дай Боже — могли собі знайти провідника!” — пише варшавський кореспондент в цитованім листі 15 квітня 2). Якийсь п. Щуцкий одержавши відомість про повстаннє підняте Леоном Косткою між “ґуралями” (гірняками), писав знайомому ротмистрові в сусідньому воєводстві: “Прошу, зволь мати око на тих що маєте по рудах, ломах, гутах, гуральнях 3) — мало що певніших від тих ґуралів, — аби не побачили між собою теж якого небудь дракона замісць Лєона. Прошу вас, пильно вистерігайтесь, аби не давати найменшого повода до бунтів ексторзіями (реквізиціями)... Хмель відтягає битву, аби його шпиги тут тим часом чогось наробили” 4). Місяць перед тим, в реляції з 27 травня н. с. нунцій, пише що він наслухавсь про тих шпигів в Варшаві:. “Не честиве лукавство сього проклятого Хмельницького до того дійшло, що він не вдоволяється повстаннєм проти свого прирожденого володаря, тісним союзом з ворогом хреста Христового і обіцянками та присягами відступити від своєї християнської, хоч і схизматицької віри, та потурчитися. Він висилає, недавно тому, з свого табору 150 пропащих людей, ніби то для випрошування собі на прожиток: дає їм наперед по 5 талярів і обіцяє по 50, коли вони повернуться, виконавши дорученнє. Третина сих пропащих людей була вислана до сього міста (Варшави), щоб спалити його, а инших сто по ріжних инших місцях, аби зробити те саме. Тут їx зловлено шість, і всі вони признались — хоч їх захоплено і допитувано з-окрема. Тепер пильно розшукують і тут і скрізь ще инших, щоб їх відповідно укарати; але схопленнє сих дає підставу думати, що инші повтікали” 5).

Раз пущена в сім напрямі фантазія знаходила все нових і нових участників сеї інтриґи Хмельницького. Біскуп познанський дістав таке звідомленнє з Каліша, з 4 червня. Якийсь арештований заволока, ніби то хорий вояк, що відстав від своєї хоругви, на допиті розповів між иншим, що в тих днях инший такий же заволока, що звав себе Ґржібовским — і ходив та випрошував собі гроші, ніби то на окуп з татарської неволі, — намовляв його в Познані до спілки і обіцяв велику заплату. “А робота мала бути така: просячи милостиню, шпигувати двори і доми шляхецькі, розпитуватися про достатки, бунтувати хлопів против панів, особливо там, де зверхність над підданими тяжка, а саме за Познанєм в напрямі Межирича”. Оповів йому той Ґржібовский, що він тут у Великопольщі має під собою таких аґентів 80, а по всій Польщі 200. “А над ним полковником ніякий Стасенко — як йому Ґржібовский казав”. З сеї компанії Ґржібовского як його допитували, пізнав мовляв кількох, і описав їх вигляд — числом пять. “Всі вони дали собі гасло: коли тепер повіти будуть рушати (в похід) зійтися в селах між Ціонженем, маєтком біскупа познанського, і Лондем опата лондського, і там умовившися, де кому Ґржібовский скаже, йти й палити гумна, села, міста, рабувати доми й двори шляхетські, бунтувати хлопів — одним словом все зле робити”. Арендар, шо арештував і представив сього заволоку, доносив за кілька день потім, що в місцевих лісах сі злодії зібралися вже в числі двох тисяч, під проводом Ґржібовского, закладають собі укріпленнє, ставлять окопи; ходять по околиці перебравшися за прочан, жінок і ксьондзів — “вже кілька млинів спалили” 6).

Козак Андрушко Ворожбилович з-під Любачова, зловлений недалеко Бродів, в перших днях червня, на муках розповів, що бувши родом з тих околиць, він побував у Київі перед мобілізацією і попавши до війська, там познайомився з иншими козаками з сього краю, і чув від одного з них, Янка Мутянки з Тішанова, що до Польщі пішло 150 шпигів перебраних за старців до ріжних місць. Андрушко ніби також пристав до сеї кампанії, і з сим Яцком у них бувала розмова про те, як би спалити Тішанів, і Яцко похвалявся спалити і замок і місто. Якісь Андрушко і Хведько з Жабча оповідали Андрушкові Ворожбиловичу, що вони вже двічі палили Белз, і ще будуть. Назвав він ще Івана Вичинського, челядника п. Домарацкого з Жовкви, післаного до Ярослава, Якуба Поляка з Олики — до Люблина, двох з Перемишля — що пішли до Кракова, а він сам з тими двома кумпанами з Жабча був післаний на Мости, коло Белза, і всі потім мали зійтися під Замостєм. Всі вони мали бунтувати людей і палити міста. Керував ними піп Андрій з Тішанова: казав хто куди мав іти, а обійшовши міста і приглянувшися, що скрізь діється, мали вони вертатись до війська Хмельницького 7).

Історики з серьозною міною переказують сі балаканини нещасних, замучених тортурами бранців 8), але розуміється всі сі ймення, числа, прикмети не можна брати серьозно. Сіячів повстання було богато — та малоймовірно щоб вони творили якусь спеціяльну орґанізацію, як се говорилось, і “полковник Стасенко” мабуть просто апокрифічна фіґура. Але сі оповідання будили трівогу, неспокій в краю і в королівськім таборі — особливо коли з-поміж сих балачок вихопилася раптово цілком реальна історія селянського повстання, розпочатого з околицях Нового Торгу (Nowy Targ), на польсько-угорськім кордоні, недалеко від польсько-української етноґрафічної границі 9).

Ініціятором був молодий авантурник, що називав себе Александром-Львом з Штемберґа Косткою-Напєрским, нешлюбним сином пок. короля Володислава, вихованцем двору його дружини і королеви Цецілії Ренати. Хто б він не був, видно було в кождім разі по нім, що він одержав добре вихованнє, володів мовами, і завдяки тому знаходив послух і довірє серед панів-шляхти і духовенства, а в сім часі вів життє авантюриста-паразита, мандруючи від двору до двору і від манастиря до манастиря 10). Підчас вербовання вояків до коронного війська він став удавати з себе королівського полковника, уповаженого до вербування охотників, роздавав охоронні листи дідичам і манастирям, щоб їх не рушали завербовані, і под. А користаючи з загального обеззброєння сеї країни після того як всі військові сили і здатна до війська шляхта вийшла на Україну, мабуть богато наслухавшися оповідань про пляни скомбінованого походу Хмельницького і Ракоція на Краків, що літали між шляхтою як то ми вже бачили вище, він задумав проробити малу Хмельниччину на ґрунті місцевих шляхетсько-селянських відносин, доста загострених і напружених 11).

Захопив для сього прегарний пограничний замок Чорштин на Дунайці, що стояв порожнем: Старопольським звичаєм його державець Плятенберг виарендував Чорштин, як просте джерело доходу, одному краківському Євреєві “Самуелеві Старому”, що посадив там знов якогось иншого фактора-Єврея, свого свояка, для вибирання доходів. Таким чином чудово укріплений, неприступний пограничний замок стояв без усякої охорони (за се потім видано сьому Плятенберґові політичний процес, коли прийшлось розбиратися в сій історії). Напєрский з невеличкою бандою, зібраною з ріжних авантурників, в середині червня, без перешкоди війшов до Чорштина, заволодів ріжним припасом тут зібраним і замкнувся, приготовившися до можливих штурмів. А маючи широкі знайомости серед місцевого авантурничого люду (Ґолінський каже, що він здобув між ними прихильників, випрошуючи помилуваннє ріжним засудженим на смерть за розбої — “просто виривав їx у ката, доводячи, що королеві пильно потрібні люде, і не треба їх убивати”), він почав через них підіймати доохрестне селянство, називаючи себе спільником Хмельницького і пускаючи в оборот якісь нібито його універсали. Обіцяв винищеннє шляхти, економічне визволеннє селянства, а при тім, за прикладом Хмельницького, удавав з себе не тільки приятеля робочого люду, але і приятеля церкви і духовенства і — вірного слугу короля, з котрого волі і уповаження все се робить. Семянівський солтис так переповідав його агітаційні балачки: “Пристань до мене, бо я тут з волі короля й. м. Зібравшися в кільканадцять тисяч підемо на шляхетські двори, на богатих плєбанів. Адже знаєте як то на Україні добре повелося: убогі хлопки були, а як ся збогатіли! Так і вам поведеться за божою поміччю!” 12).

Маємо його зазивний лист з Чорштина, з 18 червня, до солтиса Старого Дунайця, в Новотарґській околиці Станислава Чепца-Лєнтовского — “найпершого бунтівника і розбійника в тім краю”, як його атестує Освєнцім (“хлоп грубий, борода округла, сива, в магерці і брудній сорочці”, описує його Ґоліньский, бачивши як потім його везли до арешту). Очевидно за свою популярність і енерґію одержав він своє характерне призвище “Маршалка”. “Чувши про великі рицарські прикмети вм., м. м. пана”, — писав йому Напєрский — “міг я тільки їх похваляти та Богові дякувати, а при тім унижено просити іменем й. кор. милости, аби в. м. з своїм полком як найскорше і з як найбільшим людом прибував — заохочуючи їх, аби пригадали собі всі кривди, які мають від панів своїх — який то убогий люд замучений і обтяжений, а тепер мають ту гарну нагоду! Нехай же вміють її використати — бо як тепер її упустять, а не вибються з тягару, то зістануться вічними невільниками у панів своїх. Зволь же в.м.п. як найскорше прибути і иншим, кого в. м. будеш уважати, — давай знати. Нехай тільки п. Здановскому 13) дають спокій, всю иншу шляхту нехай беруть і роблять з нею що хочуть. А знак нехай той буде: як в. м. прийдеш з своїм полком, нехай підіймуть вінок з хвої на тичці, по тім пізнаємо. А накажи в. м., щоб брали з собою одні сокіри, а другі лопати. Підем усі на Краків, і далі — через усю Польщу, коли буде охота. Маємо добру змову з Хмельницьким і Татарами, і німецьке військо прийде нам в поміч” 14).

Таких закликів Напєрский, очевидно, вислав в тім часі чимало, і дехто не залишив зараз же відгукнутись. “Маршалок”, напр., очевидно відізвався зараз же “прийшов до Чорштина і став одним з товаришів Напєрского. Маємо відповідь иншого “полковника” — пцімського “ректора”, властиво сільського учителя, Мартина Радоцкого на ймя, которого Напєрский визначає полковником для району над Рабою, на північ від Нового Тарґу. Відповідаючи на писаннє Напєрского листом 20 червня Радоцкий заявляє свою готовість “інформувати” сусіднє “поспільство”, аби тільки Напєрский як найскорше оповістив про волю або дозвіл королівський на повстаннє против панів, — “бо й. перед тим богато їх говорило: коли б почули голос або дозвіл його корол. милости, то самі б наступили на двори шляхетські й нищили їх, аби їх гордість і пиха з злістю тиранською на землі більш не панувала” 15). Сповняючи се бажаннє Напєрский видав такий універсал:

Спокій Христов! Всім взагалі і кождому зокрема, вірним підданим короля, пана нашого милостивого, жичу при здоровлю добрім від Господа Бога всемогучого — святої вільности і свободи! Даю знати всім волю божу і короля й. м.: хоче шляхта підняти рокош (бунт) против короля й. м., пана нашого мил., тому хто зичливий й. кор. мил., нехай як скорше горнеться під крила мої під Чорштин, з паном ректором пцімським, яко полковником королівським: він яко вірний королеві приведе вас до мене, буде вами порядкувати даючи вам всяку інформацію. При тім його королівська милость обіцяє всім, хто буде стояти при нім, всякі вільности: двори шляхетські будуть ваші і все що в них зостанеться. Вибивайтеся з тої тяжкої неволі, коли маєте нагоду! Як вони мають вам обернути в-нивець до останку, то краще самі їх оберніть!

Тому вже другий раз відписуючи п. ректорові, видаю сей універсал, остерігаючи, в нім, що мині се доручено королем й. м., а ніяким (иншим) універсалам віри не давайте, хочби вони були з печатю і підписом короля й. м.: бо він їх мусить видавати боячися шляхти. Робім як найскорше, що мусимо робити, а на св. Яна підемо на Краків. Я вже всюди порозсилав універсали до хлопів, і вони радо ставляться — і в Новотарґськім панстві всі, п. Станислав Маршалок буде там їх полковником. Прошу тільки аби йдучи повз Новий Тарґ не чіпали п. Здановского і тих усіх сіл, де побачите вінки на тиках. Прошу також, аби всюди була охорона костелам — бо за Бога і кривду людську і непослушність королеві будемо воювати. Дано в Чорштині 20 червня 1651 р. 16).

Пущено також універсал Хмельницького умисно тут сфабрикований, чи може справді розношуваний тими “підпалячами”, котрі мандрували по ріжних краях:

Богдан Хмельницький — відомо чиню всім підданим Корони Польської, що я за щастєм і благословеннєм від Господа Бога нам даним підбивши під міць і владу нашу панства тої ж Корони Польської, обіцюю увільнити вас усіх від тягарів і роботизни. Будете на самих тільки чиншах і в усяких вільностях, так як шляхта була. Тільки абисьте віру нам дотримали, як руські піддані наші! Панів своїх абисьте покидали, против них повставали і до нас в купах як найбільших збиралися” 17).

Все се викликало чималу рухавку між місцевим селянством — “немало хлопів порушив по селах в старостві Новотарґськім і Чорштинськім, в Мисленичах і старостві Лянцкорунськім: почали хлопи бунтуватись, відмовлятись підданства, а його (Напєрского) за пана брати”, як каже Ґоліньский (с. 491). Так що як би Напєрскому удалось протриматися трохи довше, і не зайшла Берестецька катастрофа, а Хмельницький з Ракоцієм післали хоч маленьку поміч сюди — як того боялися в польськім таборі, Хмельниччина могла б війти в цілком нову фазу селянської війни української, польської, а може й словацької й угорської! “Міг бути з Напєрского Хмельницький, коли б не запобігли швидко його успіхам”, справедливо заважує панеґирист краківського біскупа Ґембіцкого, що в ролі старшого сенатора взяв на себе зверхній провід в операціях против повстання. Але дійсно “запобіглося швидко”, і через 2 дні після видання наведеного вище універсалу Напєрского, його товариство обложене військом зібраним Ґембіцким, видало йому своїх провідників — Напєрского і Маршалка, купуючи тим собі пробаченнє, і афера скінчилася. Частина повсталого селянства перейшла угорську границю, і звідти повела розбійничі наїзди на панські двори, але небезпека минула. Але поки се стало відомим, справа виглядала дуже грізно і для польської кампанії небезпечно.