Історія України-Руси. Том 7

Першим з українських адмінїстраторів, замішаних в „козацтво”, в нашім матеріалї виступає київський воєвода Юрий Пац: в 1489 р. його люде (Юрьєвы люди Пацевича) погромили московських купцїв на Днїпровім перевозї 6). На скільки сам він особисто був у се вмішаний, не видно. Його люде, судячи по іменам провідників: „Богдан та Голубець та Васько Жила”, се мабуть не орґанїзований похід київських рот, а свобідний набіг „козаків”, що служили в „почтах” київського воєводи, хоч вони й не виступають в сїй звістцї під козацькою назвою: як ми вже знаємо, технїчним терміном ся назва стала не скоро.

Активнїйше виступає сучасник Паца намісник черкаський кн. Богдан Глинський. Ми не знаємо, коли настав він в Черкасах — мабуть ще в 1480 роках 7); в 1495 р. бачимо його вже намісником путивльським. Одинокий певний похід його знаємо в 1493 р„ коли віддячуючи ся за татарський наїзд, він разом з „царевичом Уздемиром” ходив походом на Низ, здобув і зруйнував новопоставлений Менґлї-гераєм „город” (Очаків), забрав в нім на „30 тис. алтин” грошей, і людей ханських 64 по части побив, по части забрав в неволю; тодї ж пограблено московського посла Суботу, що їхав до Криму з Волощини, й хан називає сих грабителїв „козаками черкаськими” 8). Хоч тут назва „козаки”, як я підносив, не має сильно-вираженого технїчного значіння, але можемо прийняти се за певно, що похід справдї був вчинений з участю козаків, і дуже можливо, що й деякі иньші походи Черкасцїв з кінця 1480 років і потім в 1490-х робили ся з участю Б. Глинського.

Про наступника Паца на воєводстві кн. Дмитра Путятича знаємо вже документально 9), що в його „почтах” служили черкаські козаки: вище згадано трус у ,,козаковъ черкаскихъ — князя Дмитриєвихъ козаковъ”; Щурова рота, де теж служили черкаські козаки, згадані в тій же записцї, могла бути ротою як київської так само й черкаської залоги. Спеціально козацьких рот чи полків в сих згадках нема нїяких підстав бачити: се було б антіціпацією, судячи по иньших фактах еволюції козачини. Воєвода набирав до своїх почтів козаків, і вони ж служили в місцевих ротах.

З наступників кн. Богдана з козачиною в нашім матеріалї звязуєть ся імя Сенька Полозовича, управителя черкаського староства на початках XVI в. Він був ключником київським в 1490-х рр., потім намісником овруцьким (коло 1510), державцем річицьким, але при тім, як оден з корінних київських земян, все виступає в наших звістках як оден з героїв пограничної війни з Татарами. Сучасник Децій знає його як „славного руського вояка” 10); у пізнїйшого Бєльского він славить ся як „Полоз Русак славний козак” 11) — все з нагоди побіди над татарськими загонами в 1508 р. Потім в сучасній кореспонденції маємо згадку про його побіду над Татарами в 1511 р. 12) Але в найбільш характеристичній ролї, як інїціатор ширшої орґанїзації козацької й провідник козацького війська, виступає він перед нами в 1520-х рр., разом з иньшим київським паном Криштофом Кмитичем, сином теж черкаського намісника, державцем чорнобильським. Хоч правительство литовське не дало їм нїякої підмоги на те, щоб зібрати козацьке військо, Полозович і Кмитич, „собравшы малый почотъ козаковъ, на низъ Днепром до Києва и далей до Тованя на службу нашу ходили”, як писав в. князь до панів-рад литовських. „И тамъ будучы послугы своєє намъ немало вчынили и тыхъ людей неприятелей всихъ Татаръ, которыє в паньстве нашомъ были, тыждень через Днепръ не пропустили, и на кождый день з ними бытву мевали и иншихъ били, а иншии сами потонули” 13).

Та славу й значіннє Полозовича, як провідника й орґанїзатора козацького, покрила слава иньшого черкаського намісника Остафія Дашковича. Був се також як Полозович місцевий чоловік, знавець місцевих відносин, завзятий вояка, герой пограничних воєн; його дїяльність, анальоґічна з дїяльністю роля Полозовича, але яркійша, шумливійша, інтензивнїйша, закрила фіґуру його попередника і для пізнїйших часів зробила з нього найвизначнїйшого репрезентанта днїпровської козачини. Хоч то треба піднести, що в сучасних актах з Дашковичом нїде не звязуєть ся козачина як назва, як термін.

Дашкович був київським паном-земянином з походження — тут були його маєтности „отчызныи матерыстыи” 14). Але на полїтичну арену виступає він на Білоруси: на початку XVI в. під час війни Литви з Москвою був він комендантом Кричева; перед тим був він „воєводою во многихъ мЂстЂхъ” на пограничу, але про сю його службу не маємо близших відомостей 15). В 1503 р., обмовлений за щось перед в. кн. Олександром, Дашкович постановив попрощатись із ним і здавши замок дворянину господарському П. Епимаховичу, він перейшов, уже по уложенню перемиря між Москвою й Литвою, на службу в. кн. московського. В. кн. Олександр жадав, щоб його видали йому як зрадника, але в. кн. московський на се не пристав, трактуючи перехід Дашковича в дусї старого права свобідного переходу „бояр і слуг вольних” 16). Щоб оправдатись перед в. кн. Олександром в зложених на нього обвинуваченнях, Дашкович приїздив за охоронним листом в 1505 р. на литовський сойм в Берестю і оправдав ся дїйсно: був реабілїтований, і маєтности йому вернено 17). Але очевидно, він лишив ся ще на службі московській, і під час повстання Глинського приходив йому в поміч з московським військом 18). Тільки по погромі повстання Дашкович вернув ся до Литви і переносить свою дїяльність на Україну. З початку він дістав в державу Канїв, потім, в р. 1514 до Канева придано йому й Черкаси, і обидва староства лишили ся в його руках до смерти, двадцять лїт з верхом.

В сїм періодї його спеціальністю стають справи татарські: охорона України (вся східно-полуднева Україна поднїпрянська належала до його уряду як канївського й черкаського старости), зносини й дипльоматичні пересправи з Татарами. В польсько-литовській державі вважали його незрівняним спеціалїстом на сїм полї. В сучасній записцї про похід під Очаків так росписуєть ся репутація Дашковича. Він мав велику славу у своїх і у Татар, „бо багато мав побід над Татарами, не раз також був провідником Татар в походах на Москву, пустошив московські землї на великі простори і татарське військо щасливо приводив назад додому обтяжене величезною здобичею. Хитрий, відважний і щасливий войовник, він був правдивим пострахом Татар. Його лице, весь вигляд тїла й одежа все було чисто татарське. Він знав їх мову і часто буваючи на розвідах, він зіставав ся не пізнаним в їх таборі: його вважали за Татарина і завдяки тому довідавши ся про їх справи, він розбивав їх на голову, а післанцїв татарських, посиланих до нього, він виставляв на страшний позір, прибитих на палях в степах в тих місцях, кудою проходили Татари 19). Знаємо його похід з Татарами на Сїверщину в 1515 р. і голосний похід на Москву в 1521 р.; в. кн. Жиґимонт прислав за сї подвиги почесні дарунки Остафію: оксамит і сукна і 50 кіп грошима. По сїм Остафій послує в Крим і зараз по тім — пустошить його близше незнаним способом, під час усобиць по смерти Магмет-ґерая 20). Пізнїйше він також бере участь в кримських усобицях, і використовуючи їх для набігів на Татар (в родї голосного походу під Очаків 1528 р.), підтримує кримських претендентів. Так під його опікою, в сусїдстві Черкас, шукав захисту при кінцї 1520-х рр. претендент Іслам-ґерай, і се стягнуло на Дашковича похід хана Сеадат-ґерая: він приходив в 1532 р. на Черкаси, з яничарським військом і великою артилєрією, щоб поконати невгомонного сусїда, але міста не здобув, і по тринадцяти днях безуспішних зусиль, як оповідав польський хронїст, запросив Дашковича на зїзд і запив з ним союз і братерство. Дашкович їздив з трофеями сеї голосної кампанії на зїзд до Пьотркова — з кулями від гармат, якими обстрілювано Черкаси, і так йому складали великі комплїменти й дарунки. Там же він висловив свої памятні поради про заложеннє постійних залог на Днїпрі на татарських перевозах, для оборони України 21). Се був його останнїй тріумф, він умер незадовго (1535), не полишивши потомства, нї жінки (не знати, чи й був жонатий), за те роздавши богаті надання на монастирі, як належало „чоловіку рицерському”. Серед місцевої людности лишив він память не особливо світлу своїми „новинами'', як ми бачили вже по части. Збиваючи засоби на свої військові „почти”, на оборону замків і на свої воєнні потреби, сей суворий пограничник держав зелїзною рукою місцеве міщанство і всякий иньший люд, позаводив ріжні побори й оплати, обмежив місцеву людність у свобіднім користуванню уходами і всякими иньшими вигодами, і його „новини” стали потім вихідною точкою для довгих спорів місцевої людности, що не могла помирити ся з утратою старих свобід, і вела завзяту війну з пізнїйшими старостами, які не маючи сил і авторитету Дашковича, вели далї його фіскальну полїтику. Зараз по смерти Дашковича „войт і всї мішане міста Черкаського” заносять в. князеви скаргу „штожъ дей якъ держалъ отъ насъ тотъ замокъ Черкасы небожчихъ панъ Остафей Дашковичъ, ино дей въ тотъ часъ кривды ся великія имъ отъ него стали”: він вийняв з юрисдикції громади багато людей і перевів їх на послугу замкову і під його присуд; відобрав міські уходи на Днїпрі й Сулї і почав роздавати їх за оплатами „людемъ обчымъ”; почав з здобичи уходників брати половину риби або звіря; забрав на замок доходи з корчми; завів примусову продажу риби й меду на замок; збільшив старостину частину в добичі воєнній, козацькій спеціально і т. д. 22).

Се не перешкодило одначе пізнїйшій українській історіоґрафії зробити з Дашковича репрезентанта громадського, народоправного елєменту, хоч в дїйсности, як бачимо, власне сьому громадському елєменту він сильно дав ся в знаки.

В західнїм, побожськім районї, на браславсько-подільськім пограничу, пізнїйша традиція звеличала особливо ролю й значіннє Предслава Лянцкороньского, старости Хмельницького, анальоґічно, але з далеко меньшим правом нїж се зробила з Дашковичом. У сучасників центральною фіґурою тутешньої оборони й боротьби з Татарами аж до самої своєї смерти в 1530 р. виступає кн. Константин Ів. Острозький, summus cum Tartaris belli gerendi imperator, як його називають сучасники 23). З свого титулу винницького і браславського старости він був офіціальним сторожем литовського Побожа, а як гетьман в. кн. литовського, перший маґнат Волини і взагалї чоловік незвичайно авторитетний і поважаний, він в другім і третім десятилїтю був шефом цїлої української оборонної орґанїзації. Його останнїй тріумф над Татарами в 1528 р., був оваційно святкований: по всїй Польщі „кн. Константина до небес виносили найбільшими похвалами, і коли він скоро по тім приїхав до Кракова до короля Жиґимонта, той прийняв його з найбільш вишуканими почестями, в присутности всього двору і коли він вїздив в город і замок, перед ним несли воєнні знаки, забрані від ворога в сїй війнї, й вели перед ним забраних в неволю Татар” 24).

При нїм на другім плянї стояли подільські старости, начальники наємного війська й стражники — начальники сторожі, що завідали обороною коронної границі. Серед них в сучасних джерелах на першім плянї Станислав Лянцкороньский, староста камінецький і стражник (ехсubiarum praefectus) в другім десятилїтю, його наступники в стражництві Якуб Струсь (від 1520 р.) і Микола Сенявский, пізнїйший гетьман, начальники наємного війська Ян Сверчовский (старший), Якуб Сецеґіньовский, старий пограничник, брат Станислава Предслав Лянцкороньский староста Хмельницький, Юрий Язловецкий, тодї ще молодий воєвничий маґнат, герой нещасливого походу під Очаків 1528 р. 25). З них в пізнїйшій традиції найбільш пощастило Предславу Лянцкороньскому — в сучасних звістках не так дуже замітному. Старовольский в своїх Sarmatiae bellatores звеличав його як гідного ученика Конст. Острозького, як лицаря, вишколеного в рицарській штуцї сучасної Европи („пройшовши цїлу Европу, побував также в Єрусалимі і в ріжних варварських краях, і там багато навчив ся з воєнної штуки і вернувши ся до дому, покористував ся тим: в воєнній штуцї багато відмінив і нового завів”) 26).

В 1530-х рр. зачинав свою службу на Поділю як ротмістр Бернат Претвич, від р. 1540 староста новозбудованого барського замку, оден з найбільш славлених пограничників 27). Про його казали: za pana Pretwica wolna od Tatar granica; налїчували 70 його битв з Татарами, і в усїх він, мовляв, побивав їх. Найбільш прославленим епізодом був його похід під Очаків 1541 р., оповіджений Бєльским: „незадовго перед тим Татари впали були на Русь, починили великі шкоди коло Винницї й по иньших місцях. Бернат Претвич гербу Вчелє, староста барський, вартий памяти у всїх нас Поляків, пустив ся за ними з невеликим числом козаків і Черемисів, прийшов за ними аж під Очаків, але вже забрані в неволю люде були на кораблях: везли їх в Кафу на продаж. Плакав, дивлячи ся на їх біду, промовляючи: як би я радий був вас виратувати, коли б міг. За те славно помстив ся за них, порубавши дїтей татарських, і жінок їх, або потопивши, коли вони утїкали на воду. Черемиси стріляли на водї як качок. З добичею вернув ся до дому і другого року то повторив” 28). В своїх мемуарах, предложених в 1550 р. соймови в відповідь на турецькі скарги, Претвич дав нам цїкавий образ тодїшньої пограничної війни, вже використаний нами вище. Шефом і учителем своїм і своїх товаришів називає він гетьмана польного Сенявского — може й занадто, з ґречности перебільшуючи його ролю, та ховаючи ся за його повагу супроти невдоволення двору з причини турецьких скарг. Своїм близшим товаришем в пограпичній війнї з Татарами 1530-х років, як ми бачили, називає він кн. Семена-Фридриха Пронського, старосту винницького і браславського, а в 1540-х роках кн. Федора Сангушка також старосту виницького і браславського, потім володимирського († 1547), Богуша Корецького, що старостував також в Винницї і Браславі в кінцї 1540-х років, князя Дмитра Вишневецького (славного Байду) 29). Се розумієть ся — тільки більш меньш припадком названі ймення героїв тодїшньої пограничної війни.

Звязь сеї пограничної боротьби з козачиною тут, на західнїм театрі сеї війни, виступає в офіціальнім, сучаснім матеріалї ще рідше, ще слабше і припадковійше, нїж на Поднїпровю — хоч і там вона, як ми бачили, в сучаснім матеріалї также зрідка тільки проступає. Дїяльність Пред. Лянцкороньского, героя пізнїйшої козацької традиції, фундатора козачини, в сучасних звістках нї одною йотою не звязуєть ся з козацьким іменем. Голосний похід на Очаків Претвича в пізнїйшім оповіданню (Бєльского) представлений дїлом козацьким, але в записцї Претвича 30) про козаків в сїм походї не згадано й словом. Від козацького нападу на Очаків 1545 р. вся адмінїстрація литовської й польської України відхрестила ся руками й ногами; польські слїдчі, очевидно на підставі пояснень Претвича чи його служебників, поясняли, що то „козаки з в. кн. Литовського через волость Барську, Претвичовим шляхом, займаючи на кільканадцять миль коронної території, ходять брати добичу на Волощину і на улуси й чабанів турецьких, і се для того так роблять, аби ввести в підозріннє у сусїдів Претвича й иньших пограничних людей з корони Польської”. Польські аґенти спихали справу на старост литовських: вони зловили якогось козака Івашка, одного з козацької ватаги, і той показав на слїдстві в Кракові, перед двором королївським, що „вони ходили тепер на Волощину за відомістю й наказом кн. Федора старости володимирського, а иньшим часом ходять на Тягиню й Очаків” 31). Сї пояснення одначе зістали ся секретом польського правительства 32). Даремно турецьке правительство заявляло, що інїціаторами сього нападу були: старости пограничних замків, перед усім Претвич, Сангушко, Пронський (не знати, чи староста черкаський Андрій, чи воєвода київський Семен, давнїйший староста браславський) 33). Польське правительство стало на тім, що похід вчинила степова наволоч, переважно з московських підданих, а дуже мало — литовських, над якою нема нїякої екзекутиви, і щоб не розмазувати справу, поспішило заплатити шкоди турецьким підданим. Претвич в своїх записках тільки оден однїсенький раз прохопив ся про свої звязки з козаками. Оповідаючи про свою засїдку, вчинену Татарам, коли вони погромили риболовів браславських (десь в р. 1548), він пише: „ідучи в степи, полишив я кількадесять служебників — стерегти на Кучманськім шляху, над ними був Бєрнашевский з козаком старшим 34), і за тиждень по моїм виходї вони вистерегли білгородських Татар.... що йшли просто на Бар; пішли за ними й догонили за 4 милї від Бару, побили, а декоторих живцем узяли”. Ся припадком упущена звістка дуже інтересна, особливо як звязати її з тими виясненнями турецькими, і оповіданнєм не дуже пізнїйшого Бєльского про козаків в Претвичових походах. Такі замітки Претвича як та, що практикована ним сторожа на шляхах зветь ся „козацтвом”, або що в походї Претвича з иньшими панами й старостами на Татар був у них „асавулом” кн. Корецький — найлїпше показують, як пересякнена була козацькими елєментами вся отся погранична війна з Татарами.

Не підлягає сумнїву, що на цїлім просторі від Київа й Черкас до Бару й Хмельника протягом всеї першої половини XVI в. погранична боротьба з Татарами й партизанська війна тими всїми правительственними аґентами — сторожами, державцями, гетьманами, стражниками, ротмістрами, й ріжними панами, що з власної охоти віддавали ся сьому пограничному спортови, вела ся з участю козаків і елєментом козацьким в дуже значних розмірах. Згадки про козаків в сучасних джерелах, рідкі й скупі, тільки кидають промінчики світла на сю практику, що в дїйсности була явищем постійним, звичайним, можна сказати — нормальним. Коли в джерелах сучасних з київських воєвод тільки кн. Дмитро Путятич, з черкаських намісників тільки кн. Богдан Глинський, з овруцьких Сенько Полозович, з житомирсоких кн. Корецький, з браславських кн. Сангушко, з барських Претвич більше документно звязані в сучаснім матеріалї з козачиною: уживають козацьких сил до своєї боротьби з Татарами, виступають на чолї козацьких ватаг, — то в дїйсности, можна сказати, всї скільки небудь визначні участники сеї пограничної боротьби робили се: уживали козацьких сил і „козакували'' разом з козаками. Не тільки „Русак Полоз” або Остап Дашкович, але всї визначнїйші старости черкаські починаючи від кн. Богдана Глинського — Кмита Олександрович, Іван і Василь Дашковичі Глинські (брати Богдана в других), Андрій Немирович, пізнїйший воєвода київський, звісний участник війн з Татарами — всї вони були такими ж „козаками”, якими пізнїйший Бєльский рекомендує нам Полозовича й Дашковича, тільки більше або меньше „славними”. Козакували державцї браславські як старий Константин і молодий Іля Острозькі, як Сангушки, Пронські, Корецькі. Козакували ротмістри литовські й коронні й маґнати в родї Язловецьких (похід 1528р.), Сєнявских (Ярош і Микола сини воєводи белзького), Вишневецькі (як славний кн. Дмитро). „Руські землї” за короля Авґуста мали багато молодїжи охотної й ґречної (sic), з котрою багато мали роботи Татари, від них відбиваючись”, — споминав за свіжої памяти ан. Лубєнєцкий; „такі були Сєнявскі, Струсї, Гербурти, Претвич, Станислав Замойский, Потоцкий. Влодек, кн. Вишневецькі, Збаразькі, Заславські, Корецькі, Рожинські й иньшої значної шляхти не мало, що рідко сходила з поля. Вони вважали то за рід ловів (myslistwo) ходити в поле самим або посилати туди свою челядь і підданих — через те й спокій був з Татарами” 35).

Таким „козацтвом”, як називає Лубєнєцкий на иньшім місцї сей степовий спорт 36), сї пограничники, урядові й не урядові, старости і ротмістри, маґнати й поменьші пани, безперечно, сильно причиняли ся до розросту сил і енерґії козацької. Своєю участю чи підмогою козацьким походам вони розколисували динамічну енерґію козачини і приготовляли, приспішали його орґанїзаційний процес. Але не були анї орґанїзаторами козачини анї формальними провідниками її хоч трохи в такім стилю, в якім представила декого з них пізнїйша традиція козацька. Те, що хоч трохи підходило під такий стиль, було і лишило ся самими проєктами (як проєкти Полозовича й Дашковича), що найбільше — ефемерними епізодами (як екскурсія Полозовича), не переведеними в практику. Загалом же беручи, все те шляхетське „козацтво” від часу до часу тільки, принагідно або хвилево використовувало місцеву козачину народню, не роблячи нїчого для її постійної орґанїзації і зовсїм не приймаючи на себе (виключивши одного тільки Дмитра Вишневецького в 1550-1560 рр.) ролї формальних проводирів козачини. Навпаки, репрезентанти сього шляхетського козацтва мали всяку причину на те, щоб не тільки не манїфестувати ся офіціально своїми звязками з козачиною, а навіть скромно промовчувати їх.

По перше — солїдарізувати ся з козачиною було ненаручно, бо вона раз у раз переходила границю дозволеного і попадала „не в тон” полїтицї правительства. Епізод 1545 р. дуже характеристичний з того погляду, що показує, як старанно відпекували ся від усякої участи в козацьких подвигах їх панські участники, коли з того виходила небезпека королївської неласки, або й перспектива заплати з власної кешенї рахунку шкод, починених козаками. І тому що нїколи не можна було вгадати, який оборот справа візьме, сим панським участникам козацького спорту далеко мудрійше було не дуже висуватись на перед, особливо коли козацький похід робив ся не в формі погонї за напастниками Татарами, а з власної інїціативи (Претвич в своїй записцї все тільки й оповідає про те, як він ганяв за Татарами, коли вони приходили в коронні або литовські землї). По друге, козачина не встигла ще здобути собі того блискучого престіжу, тої авреолї, яка окружила її пізнїйше. В першій половинї й серединї XVI в. козачина — се була перед усїм бездомна голота, неприкаянні люде. Козацьке імя уживало ся в досить згірдливім, непочестнім значінню, і навіть в другій половинї XVI в., звертаючи ся до них, не називано їх козаками, тільки „молойцами”, „рицарством” або иньшим титулом 37). Тож і я думаю, що Ост. Дашкович чи який иньший репрезентант тодїшнього козаковання не взяв би то собі за великий комплїмент, як би хто його в очі назвав „славним козаком”, як називає по за очі Бєльский, уже в другій полов. XVI в., коли престіж козачини виріс незмірно.

В першій половинї XVI в. козачина як явище побутове, тим більше — як термін, була досить слабо ще знана по за місцевими українськими кругами, і тим поясняєть ся також, що звістки про неї в тім часї у сучасників такі рідкі й припадкові. Вона не тільки не сформувала ся ще як певна верства, але не набрала якоїсь виразности в своїм понятю. Ми бачили вже, в якім широкім, неозначенім розумінню уживало ся се слово на протягу всеї першої половини XVI віку. в козацтво — козакованнє, але пошукайте людей, які б відізвали ся й сказали на себе, що вони козаки! Таких тодї сливе не було. Козакує Претвич й ходить з козаками; але я свого часу перегриз документальний матеріал для його Барщини, і знаю, що нема слїду там козаків, як якоїсь катеґорії суспільної чи кольонїзаційної. Єсть одиницї, до яких прилипло імя козацьке як призвище, як Дмитро Базанович Козак, земянин браславський, що осїдає в Барщинї, Козачина селянин, Козак новооселий свобідний 38); а в козацтво ходили, очевидно, й місцеві міщане, й Чемериси-кольонїсти, і воєнно-служебна барська шляхта й старостинські служебники та наємні вояки. Перепись сторожі з подільсько-браславського погранича знайомить нас напр. з сими місцевими земянськими контінґентами, що несли сторожову службу і заразом становили кадри всякої партизанської війни. На Кучманськім шляху, над Мурахвою, відбувають сторожу шляхтичі з Барщини (пізнїйшої) з своїми підданими і служебниками на 30 конях (Лазар Карачіївський з 4 кіньми, Павло Стабровский з 7, Ян Волик з 6, Гира Снитовський і Мирча з 2, Васько Поповський, Лехинча Женечкович, Васюта з Івановець, Гринець Каричинський, Янек з Слобідки, Васько Сташович, Федір Поповський, Олекса Женечкович, Андрушко Станчулович, Кузьма Криванович — по одному); під Копистерином 40 коней (м. ин. Захар війт з 2, Ленарт пушкар з 3); на браславських шляхах — на Саврани, Чечельнику, під Звенигородом і Кошиловцями — 25 коней, і т. д.). Он хто козакує. В Браславщинї 1540-х рр. повно скарг на браславських козаків: скаржить ся на них турецьке правительство; признаєть ся до вибриків браславських і винницьких козаків правительство литовське; місцеві земяне й міщане міркують над способами, як би стримати козаків, щоб вони не зачіпали ся з Турками; винницькі земяне в своїх жалях на старостів згадують про свої давнїйші доходи з козаків і пасїк козацьких, покасовані старостами 40). І що ж? Маємо докладні переписи Браславщини з 1545 і 1552 р. і знов таки не бачимо в них козачини як якоїсь суспільної катеґорії чи ґрупи. Єсть земяне, міщане, піддані панські й державні, а козаків нема; а вже ж неможливо собі представити, що се все мова була тільки про козаків прихожих.

Тільки на Поднїпровю, в головних огнищах козачини — в Черкасах і Каневі в 1550-х рр. виступають козаки як певне суспільне понятє, але і тут по за чистими ембріонами козацької орґанїзації, якими були „ватаги” степової козачини, ми в тім часї — аж до 1560-х рр. не знаходимо ще нїяких скристалїзованих орґанїзаційних форм 41). Навпаки місцева козачина виступає перед нами в таких формах, які ще виразно вказують на неорґанїзованість сього понятя. Очевидно бо, що анї та бездомна козачина, яка живе в наймах в містї, нї та прихожа, якої в 1551 р. в Черкасах начислено коло 250 душ, не представляє собою тої козачини, яка в тих часах, в 1540 і 1550-х. рр. наповняє своїми голосними подвигами Україну і якої правительство ще в 1520-х рр., на підставі поданих йому місцевими людьми відомостей, вважало можливо навербувати на службу против Татар хоч би й 2000. Ті ріжні понятя козака, які дають нам люстрації поднїпрянських замків — козака-бездомника, козака-уходника, не покривають ся з понятєм козака-войовника. Понятє козака ще дуже мало означене, скристалїзоване, і сформованнє козачини як суспільної верстви навіть тут, в головнїйших огнищах її ледво-ледво що зачинало ся в 1550-х рр.

Козацький елємент наростав неустанно, але сформованнє козачини як правно-суспільного понятя, як суспільної верстви мало ще перейти довгий процес розвою — наслїдком внутрішної еволюції і під впливами тактики адмінїстрації місцевої й центрального правительства: того ужитку, який робили вони з козачини, як суспільно-побутового явища, і тих способів, на які брали ся вони, щоб підбити козачину під свої пляни й бажання.

Bach I.F. Evaluation of T-cells and thymic serum factors in men using the rosette technique.// Transplantation Rev.- 1973.- V. 16.- Р.196-217

Примітки