Історія України-Руси. Том 7

16) Гайденштайн (II с. 113), пор. інструкцію Батория — Źródła dz. IV с. 77.

17) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 89 і 106.

18) Архивъ Ю. З. Р. VII. II с. 114 (1563).

19) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 82.

20) Co sie dotycze legania na polu między szlaki na straży, ktore zowią kozacwo.

21) l. с. с. 52. Пор. оповіданнє Бєльського, як 1516 р. Предслав Лянцкороньский вибрав ся під Очаків w kozactwo (c. 991 — оповіданнє се наведене низше).

22) Акты Зап. Россіи І ч. 170.

23) Див. напр. Памятники снош. съ Крымомъ II с. 128, 231-4, 613 — татарські козаки азовські й білгородські, тамже с. 230 — „козакъ ордьінскій”, с. 376-9 „козаки мещерські” (татарські, служебні московського в. князя); в Актах Ю. З. Р. II ч. 143 поіменний реєстр 24 козаків білгородських, що вступають на службу в. кн. Литовського (характеристичні татарські ймення).

24) Див. напр. звістки зібрані у Костомарова у вступі до Б. Хмельницького (вид. 1884, г. 6-7).

25) У Любавского Обл. дЂленые с. 529-30.

КОЗАКИ І КОЗАКОВАННЄ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНЇ XVI В. ВІДНОСИНИ ДО КОЗАЦТВА МІСЦЕВОЇ АДМІСТРАЦІЇ Й ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА: НАЙДАВНЇЙША ЗВІСТКА ПРО УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ (1492), ЗВІСТКИ 1493-1499 Р. І 1502-3 РР., „КОЗАКИ КН. ДМИТРА" І „БУРСНИКИ"; ЗВІСТКИ 1510 Р., КОЗАЦЬКИЙ ВЕРБУНОК 1524 Р.

Найдавнїйшу, вповнї означену звістку про українських козаків ми вже знаємо 1). В 1492 р. в. кн. Олександр писав до Менґлї-ґерая: „Також писал єси намъ въ ярлыку своємъ, ижбы наши люди Кіяне и Черкасцы, пришедши ДнЂпромъ, подъ Тягинею корабль твой розбили и чоловека одного иняли и много статковъ и денегъ побрали, а потомъ иного твоєго чоловека иняли и колькось воловъ съ нимъ взяли, а после того подъ Тягинею Черкасцы ж десять коней взяли, а тры чоловеки иняли и зъ собою повели. Ино намъ то несведемо, будетъ ли ся стало — ино ся то стало безъ нашоє воли. Про то послали єсмо до нашихъ врадниковъ украинныхъ, абы того обыскали межи козакы, а чого доискавши ся — дали в руки слузе твоєму Мусаце, и люди которыи будут поиманы, и статки што будут побраны. А тыхъ лихихъ людей, которыи то будутъ вчинили, велели єсмо сказнити" 2). Отже в тім часї термін „козак" для українських вояків був уже прийнятий, звісний в правительственних кругах, і ними без всяких близших пояснень уживаєть ся для означення степових добичників.

Рік пізнїйше маємо факт подібний, тільки уживаннє козацького імени меньше виразисте. Менґлї-ґерай доносить в. кн. московському, що його посла Суботу, що йшов від волоського господаря до Криму, коло Днїпрового перевозу „изъ Черкаскаго городка козаки потоптали, все поимали — пЂша остали;" по словам московських аґентів се були „Черкасцї", і з ними „Богданъ, черкаский воєводка" (кн. Богдан Глинський) — вони тодї зруйнували Очаків 3). Звістку сю вважаю не так виразистою, бо сих черкаських людей називав козаками тільки Менґлї-ґерай, а він з свого, татарського становища міг від себе приложити назву козаків до сього українського походу; хоч сам похід вповнї в стилю козацькім.

Дальший з ряду текст наведений вище 4) в цїлости: згадка про козаків-уходників в уставній грамотї м. Київа 1499 р. Крім сеї більшої постанови, присвяченої їм спеціально, устава кілька разів згадує про них і купцїв, як людей прихожих, стороннїх, що до Київа приїздять і замешкують тут.

Зимою 1502/3 р. повторилась історія з перед десяти лїт, Менґлї-ґерай писав про се до Москви: їхав від волоського воєводи до Криму посол, сим разом ханський; воєвода допровадив його з своєю „ратью" до границї, а хан вислав на границю їм на зустріч свою охоронну сторожу. Незважаючи на всї сї охороннї заходи таки напали на них на Днїпрі на перевозї „кіевскіе и черкаскіе козаки", „на судЂхъ... пріЂхав ночью". Татарська ескорта одначе кінець кінцем відбилась і втїкла від них: „бились съ ними и русскихъ козаковъ побили". Не була се одначе їх побіда, а тільки вони „отъ бЂды утекли": українські козаки Татар „топтали", вбили з них сїмох, а сїмох покалїчили і 30 коней у них вбили 5). Назву „руських козаків" маємо й сим разом в устах хана (перед тим говорив він про козаків татарських).

Потім десь лїтом 1504 р. писав Менглї-ґерай до в. кн, Олександра, що він збирав ся висилати свого посла на Литву, але, як переказує його слова кн. Олександр — прийшла до нього вість, „штож злыи люди козаки на перевозе (знов днїпровськім очевидно, під Тягинею десь) лихое дЂло учинили, купцовъ и пословъ разогнали и скарбы и товары ихъ побрали". Се стримало посольство; хан жадав, аби литовське правительство вишукало тих ворохобників і заграблені ними річи. Тому що тодї хотїли доконче якось прийти до згоди з Кримом, в. князь дав місцевій адмінїстрації — київському воєводї й наміснику черкаському сильні накази — вишукати пограблені річи й покарати тих „злих людей козаків" (в иньшім листі — „безименныє люди козаки"). І намісник черкаський кн. Василь Глинський дїйсно повишукував ріжні річи й повіддавав татарським купцям, а провинників — „тих людей многихъ поимавши, шыєю казнилъ", коли вірити запевнянням в. кн. Олександра перед Татарами, — навіть „вседши на конь за тими лихими людьми гонялъ", і багато їх тримав в арештї 6).

В звязку з якоюсь пригодою в тім же родї, тільки може ранїйшою, маємо записку про трус вчинений у черкаських козаків ключником київським і управителем черкаським Сеньком Полозовичом 7) для розшукання пограблених у купцїв річеї, очевидно за наказом в. князя. Він знайшов товари Охматові у черкаських козаків кн. Дмитра, що „перекрали тих купцїв у Щурової роти": кілька шуб біличих і лисячих і кавалок цвїковського сукна; а після одного з козаків Щурової роти, Митечка, що вмер під той час, у його „бурсника" (товариша) козака ж Каленика зістала ся штука сукна, дороге каміннє, перли і золоті ґудзики — не знати чи з того ж погрому чи з иньшого, бо вони були забрані „на город" як відумерщина, а не при трусї. Записка незвичайно цїкава тим, що козаки виступають перед дами в відміннїй ролї: як наємні вояки в місцевих компанїях. Однї служать у кн. Дмитра, себ то воєводи київського Дмитра Путятича, мабуть в полку його служебників 8), иньші в ротї якогось Щура, мабуть ротмистра роти „драбів", наємних вояків, які тут в поднїпрянських замках звичайно стояли. Очевидно, рота ся не складала ся з самих козаків, а козаки — як той покійник Митечко і його „бурсник" Каленик 9), входили туди поруч иньших вояків, і тому записка зазначує від себе спеціально, що Каленик також козак 10). Очевидно, сї черкаські добичники-козаки могли вступити у воєнну службу по своїх степових подвигах, або й серед служби взяти участь в такім походї — хто знає чи не була вмішана в сю справу сама місцева адмінїстрація, сам „славний козак" Полозович й місцеві ротмистри, тільки супроти великокняжого наказу з ролї участників чи протекторів походу мусїли перейти до ролї слїдчих судїв та розшукувати пограблені річи, як се нераз бувало, і знаємо се часом документально (порівняти пізнїйші докори в. князя місцевій адмінїстрації, що вона для свого пожитку дозволяє козакам на улуси татарські наїзжати, а потім з добичею з ними дїлить ся) 11).

Про пізнїйші козацькі походи на Татар маємо загальну звістку в цитованій уже мною реляцїї Макарця Товмача з 1510 р. Він оповідає, що хан хоче розвалити старий Очаківський замок, а поставити новий на устю Бога, на розї між Днїпром і Богом, і против того нового замку вибудовати „бойницю", і в нїй поставити гармати й перетягнути через Днїпро ланцюхи, „аби твоєї милости людемъ (з в. кн. литовського) нельзо переЂжджати ни в верх ни в низ". „У Товани рЂчка Ярыймова обойшла кругъ острова а в ДнЂпръ зася втекла, и тою рекою покрадывали ся козаки твоєє милости мимо городы татарскіи, и тую речку на весне маєтъ лесою переплести и каменемъ засыпати, штобы козаки туда не переходили" 12). Мова йде, очевидно, про походи козаків на човнах, значнїйшими партиями, в околицї Очакова й на чорноморське побереже, що чинили — вони в тих лїтах, 1505- 509. Близших подробиць про них в джерелах не маємо.

Ріжні иньші війни й битви, в пізнїйшій традиції звязані з козацтвом і в тій формі передані потомству — як походи „славного козака" Остафія Дашковича з кінця першого і початків другого десятолїтя XVI в., як подвиги „Русака Полоза, славного козака" в сїй формі передані Бєльским 13) — в старших, сучасних джерелах не мають козацького імени в польських кругах се імя тодї ще було дуже мало знане. Навіть голосний похід Предслава Лянцкороньского під Білгород, що з легкої руки Бєльского для пізнїйшої традиції, на цїлі столїтя, аж до XIX в. включно став фактом епохальним, „початком козачини" 14), в джерелах сучасних не має козацького імени 15). Аж з 1524 року маємо звістки про козаків яко таких. Одна говорить про напад черкаських козаків на кафинських купцїв — козаки пограбили їх і побили, і хан грозить ся за се йти на Україну 16). Друга далеко важнїйша. Се згадка про те, що вже десь зимою 1523/4 р., або й ще ранїйше в. князь рішив орґанїзувати пограничний корпус з козаків і для того поручив Семену Полозовичу й Криштофу Кмитичу, пограничним старостам, навербувати на державну службу козаків і з ними вчинити похід далї Днїпром. Не вважаючи на те, що рада в. кн. Литовського занедбала великокняже розпорядженнє й не прислала для того козацького війська грошей і сукон, Полозович і Кмитич вчинили похід під Тавань і вели дуже користну боротьбу з Татарами, так що в. князь проєктує орґанїзувати з козаків постійну значнїйшу мілїцїю, тисячу або й дві, та розложити їх залогами против Татар 17). Про сей проєкт будемо говорити пізнїйше; нам тут він інтересний як симптом невпинного розвою козачини, її чисельних сил і воєнної енерґії. Бо проєкт сей не міг виникнути инакше. Він не лишає сумнїву, що протягом всього другого десятилїтя неустанно розвивала ся козацька партизанська війна і хоч джерела наші не згадують козаків яко таких, але в тих ріжних епізодах боротьби з Татарами, які переказують вони нам з тих часів, проявляла себе власне козачина.

Примітки