Історія України-Руси. Том 7

1. Лїтература суспільно — економічних і кольонїзаційних обставин східно-українського житя XV-XVI вв.назад....

На сї теми писало ся чимало, головно для XVI в. — його середини і другої половини — що до кольонїзації, етноґрафічного складу, дещо теж про оборонність, дороги і зносини Сх. України в звязку з історією торговлї і кольонїзації; я вичислив се в VI т., в прим. 1 і 3. Потім в сї питання входять працї по історії початків козачини — я вичисляю се низше в прим. 2. Найбільше для образу східноукраїнського житя дають з того статї Яблоновского в V і XXII т. Źródła dziejowe (до сеї останньої див. критичні поправки мої в Записках т. XVII і В. Буданова у вступній статї ч. VII т. III Архива Югозап. Россіи), матеріал про Заднїпровє також в статї Zadnieprze, в Słownik geograficzny (переклад в Кіев. Стар 1896) 1), і статя В.-Буданова у вступі до ч. VII т. II Архива Ю. З. Россіи. Вони одначе обговорюють тільки деякі сторони східно-українського житя, яке нас тут займає. Яблоновский при тім дуже уймає свому викладови не цитуючи своїх джерел, а В.-Буданов поза своїм актовим матеріалом розпоряджає дуже скупим історичним апаратом і залюбки уживає напр. такого не певного джерела як Стрийковский. Загальний, хоч короткий образ східно-українського житя мала своєю метою дати праця проф. Антоновича: Кіевъ, его судьба и значеніе XIV по XVI стол. (1362-1569) (в Моноґрафіях), але матеріал, яким розпоряджав він, розмірно невеликий, а в загальних поглядах чимало субєктивизму. Кілька доповнень (на підставі трибунальської виписи з документами родини Олехновичів) подав Н. Стороженко п. т. Къ исторіи г. Кіева и его окрестностей въ XV-XVI вв. (К. Стар. 1892, II) 2). Загальний образ східнополудневої України хотїв дати Пулаский в статї Dzikie pola (1877, передрукована в його Szkice i poszukiwania) — тепер вона уже перестаріла. Історично-ґеоґрафічний опис терену полудневої України дав Еварницький в книзї Вольности Запорожскихъ козаковъ 1890, досить богатий матеріалом, але слабо оброблений. Про оборонність східної України моя перша робота: Южнорусскіе господарскіе замки в пол. XVI в., 1890 3). Про татарські напади й спустошення — статї Пулаского про польсько-татарські відносини: Stosunki z Mendli Gireiem, 1881, Machmet Girej, chan Tatarów perekopskich (Szkice II); вони дають історію татарських спустошень до р. 1523. До історії адмінїстрації недавнї працї — Довнар-Запольского: Украинскія староства въ первой половинЂ XVI в. (Архивъ Ю. З. Р. VIII. V) і Яковлева: Намістники, державці і старости господарського замку Черкаського в кінцї XV і в XVI вв. (Україна кн. IX).

2. Початки козачини. назад....

Козачина й її початки мають свою давню і довгу лїтературу. Явище се — голосне, ефектне, найбільш ефектне з усього українського житя дотеперішнього, здавна притягало до себе увагу чужинцїв і вони старали ся по силї вияснити також історію появи сього ориґінального козацького елєменту. Починаючи від останьої чверти XVI в. появляєть ся ряд довших або коротших заміток, екскурсів, трактатів по історії козачини й її початків. Не претендуючи на абсолютну повноту (яка б кінець кінцем мусїла хиба зійти на вичисленнє всїх згадок про козачину), я винотую тут що важнїйше, ширше, інтереснїйше в старих друках. Зачинаю від Йоах. Бєльского О Kozakach, в VI кн. хронїки М. Бельского, під р. 1574 (вид. Туровского с. 1358-1361), писане в 1590-х рр., оперте по части на Сарнїцкім (Descriptio veteris et novae Poloniae 1585, сї місця вказані в недавнїй працї Стороженка Стефанъ Баторій и днЂпровскіе козаки, с. 267 і далї). Далї „Гваґнїна“ О kozakach nizowych które pospolicie zaporozkimi zowiemy, в розширенім польськім виданню його Sarmacya Europejska, 1611 (вид. Туровского с. 220-4); він переповідає Бєльского. На підставі його і Бєльского зложена українська статя О началЂ козаковъ — одна з кінцевих статей Густинської компіл. (Пол. собр. лЂтоп. II с. 367-8). Замітки Б. Папроцкого в Ogrod krolewski, 1509, л. 56. Старовольского Eques Polonus, 1628, с. 51 De Cosachis Zaporosensibus. Петриція Rerum in Polonia ac praecipue belli cum Osmani gesti historia (1637), c. 12-4. Далї Собєского Commehtarii Chotinensis belli (1646), с. 109-5: Origo, vita et mores Cosacorum Zaporohensium. Екскурс у Пясецкого Chronica gestorum in Europa singularium, 1645 (c. 52-6). Бопляна Description de l'Ukraine (l вид. 1650), де ряд роздїлів присвячено спеціально козакам. А. Віміна Relazione dеll' origine e dei costumi dei cosacchi, 1656 (витяги в Кіев. Cт. 1900, І). Шевальє: Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne, avec un discours de leur origine, pays, moeurs, gouvernement et religion, 1663, і т. и. З 1680-х років маємо вже першу наукову нїмецьку дісертацію: І. Мöllеr і M. G. Weissius De cosacis dissertatio, Липськ, 1684.

З початком XVIII в. починають ся українські „наукові“ трактати про козачину і її початки: Гр. Грабянки „О началЂ преименованія козаковъ, купно же и о древнЂйшихъ ихъ дЂйствіяхъ сокрашеннЂ“, у вступі до його „ДЂйствій презЂльной брани Б. Хмельницкого“, 1710 (вид. 1854 р.). Анонїмне „Краткое описаніе“ Малороссіи, зложене коло р. 1734 і дуже популярне на Українї (в 1777 р. воно було видане Рубаном, як. вступна частина його „Краткої лЂтописи Малыя Россіи“, і ще раз в першім вид. лїтописи Самовидця, як її продовженнє, нове виданнє при вид. Самовидця 1878 р.). П. Симоновського Краткое описаніе о козацкомъ малороссійськомь народЂ, 1765 (вид. в московських Чтеніях і осібно в 1847 р.). Стеф. Лукомського Собраніе историческое изъ книгъ древняго писателя Ал. Гвагнина и изъ старыхъ рускихъ лЂтописей, 1770 (при вид. Самовидця 1878 р.). Вас. Рубана Краткія политическія и историческія извЂстія о Малой Россіи, 1773 (перша друкована з сих праць, була переложена по нїмецьки в Маґазинї Бішінґа ч. IX і Gemälde Шторха). Йогож Краткая лЂтопись Малыя Россіи съ 1506 по 1776 годъ, 1777 (се згадане вище анонїмне Краткое описаніе, доповнене Ол. Безбородьком). І на рештї славна „Исторія Русовъ или Малой Россіи“ псевдо-Кониського (видана в московських Чтеніях і осібно 1846 р.). До сих українських праць більше або меньше тїсно притикають кілька росийських. Кн. Мышецкого Исторія о козакахъ запорожскихъ, какъ оные издревне зачалися и откуда свое происхожденіе имЂютъ (написана, як приймають, коло р. 1740, видана в московских Чтеніях 1847 і одеських 1851). Численні прац. офіціального „росийського історіоґрафа“ Г. Мілєра: О началЂ и происхожденіи козаковъ (Сочиненія къ пользЂ и увеселенію служащія 1760), ИзвЂстія о запорожскихъ козакахъ (ibid.), і недруковані: „О малороссійскомъ народЂ и Запорожцахъ“ и „Разсужденіе о Запорожцахъ“ (зложені в 1770-х рр., очевидно з поручення росийського правительства, коли його займала справа скасовання Сїчи і української автономії). Ол. Ригельмана „ЛЂтописное описаніе о Малой Россіи и ея народЂ и козакахъ вообще,“ нап. в р. 1778 і перероблене в 1785-6 рр. (найбільша з компіляцій). І. Болтина ПримЂчанія на исторію Россіи Леклерка, 1778, ескурс про козаків в т. І. В словарі Щекатова (Новый полный географическій словарь Россійскаго госуд.) теж статї про козаків і історію України. В иньших лїтературах: І. В. Scherer Annales de la Petite Russie ou histoire des Cosaques, Париж 1788 (в першій части тут перерібка тогож анонїмнаго Краткого Описанія). Hammerdorfer Geschichte der Ukrainischen Kosaken, Єна, 1789. I. Engel Commentatio do republica militari seu comparatio Lacedemoniorum et Kosacorum, Гетінґен 1790, і потім його ж Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken wie auch der Königreiche Halitsch, und Wladimir, 1796 (в Allgemeine Weltgeschicnte, т. 48). Т. Czacki O nazwisku Ukrainy i początku Kozaków — Nowy Pam. Warsz. 1801 (був і рос. переклад в часоп. Улей, 1811). K. L. Lesur Histoire des Cosaques précedée d'une introduction ou coup d'oeil sur les peuples qui ont habité les pays des Cosaques avant l'invasion des Tartares, I-II Париж, 1813-4. Gretzmüllern Die Ukrainischen Kosaken und ihre Unterwerfung an Russland (Hormayers Archiv, 1814).

1822 р. вийшла „Исторія Малой Россіи“ Дм. Бантиш-Каменського, з коротким вступом про події до р. 1654 р., скомпілїрованим з лїтератури XVIII в. і досить маловартним, але ще свобідним від байок Історії Русів. Сї байки в українській лїтературі популяризував Кулїш своєю поетичною історією України („Україна одъ початку Вкраины до батька Хмельницького“, 1847), в польській Мацєйовский — О Kozakach (Kwart. nauk. Краків. 1835, був і рос. переклад в Журналї Мин. Нар. Просв. 1837), Kozaków dzieje (Orędownik poznański, 1840), Polska aż do wieka XVII; в росийській Срезнєвский своєю „Запоржскою Стариною“ (1833) і ще більше Маркович въ своїй Исторії Малороссіи, т. І 1842 р. Під впливом Марковича написані польські працї Глїщинського (Gliszczyński) Hetmani małorosyjscy i kozacy do czasów unii (Bilbl. Warszaw. 1848, роc. переклад в часоп. Пантеонъ, 1856) i Znaczenіе і wewnętrzne życie Zaporoża oraz hetmani malorosyjscy i Kozacy do czasów unii, I-II, Варш. 1852, та Чарновскаго Ukraina i Zaporoże czyli historya Kozaków, I-II, Варш., 1854. Дрібнїйші статї в тих роках: П. Бутковъ О имени козакъ (ВЂстн. Европы 1822). Г. Эверсъ НЂчто о козакахъ (Отеч. Записки 1826). H. З. Начало исторіи козаковъ (В Евр. 1828). Историческое обозрЂніе Украины (Спб. ВЂдомости 1840). Скальковскій Очерки Запорожья (Ж. М. Н. П. 1840); її перерібка війшла в його „Исторія Новой СЂчи или послЂдняго коша Запорожскаго“ (1840, друге вид. 1846), що містить також на вступі історію початків козачини.

Віщунами новійшої лїтератури являють ся раннї працї Костомарова О причинахъ и характерЂ уніи 1840 (він багато удїляє місця козачинї й її історичній ролї) і Мысли объ исторіи Малороссіи (Библіотека для чтенія 1846). Далї Соловйова Очеркъ исторіи Малороссіи до подчиненія ея царю АлексЂю Михайловичу (Отеч. Записки 1848) і о десять лїт пізнїйше: „О нЂкоторыхъ рукописяхъ и рЂдкихъ печатныхъ сочиненіяхь XVI и XVII ст. относящихся къ исторіи Малороссіи (Библ. Зап. 1858), і Малороссійское козачество до Хмельницкаго (Русскій ВЂстникъ 1859), також замітки Максимовича 1840-1850-х років, зібрані в І т. його Собранія сочиненій. Меньш важне з тих лїт: Маркевича О первыхъ гетманахъ малороссійскихь (Чтенія москов. 1848) і О козакахъ (ib. 1858). M. Дашкевича Козаки (Кіев. губ. вЂд. 1851). Козаки (Москов. губ. вЂд. 1854). В иньших лїтературах: Н. Krasiński The Kossaks of the Ukraina, Льондон 1848. A. Die Kosaken in ihrer geschichtlichen Entwickelung, Берлїн, 1860. Р. Merimée Les Cosaques d'autrefois, Париж, 1865.

1863 вийшла в передмові до ч. III т. 1 Архива Югозап. Россіи праця Вол. Антоновича про початки козачини — написана під сильними впливами Історії Русів з одного боку, теорій староруського громадського життя — з другого, вповнї фантастична, але з становища еволюції історичних ідей дуже інтересна — як перехід від старої традиції XVIII в. до нових історіософічних поглядів. Її погляди були підхоплені Кояловичом в його Лекціях по исторіи зап. Россіи, 1864, і vice versa Кояловичів виклад історії козачини був зараз одомашнений п. т. Коротка история козаччини, що була надрукована в Правдї 1868 р. Виводи Антоновича послужили предметом цїнних — не так фактичними поправками, як загальним своїм критицизмом — заміток Максимовича Историческія письма о козакахъ Запорожскихъ (1863-5, передр. в Собр. сочиненій). Другою цїнною працею був Кулїшевий Перший період козацтва аж до вороговання з Ляхами (в „Правдї“ 1868) — прототип пізнїйшої Исторії возсоединенія Руси, але без тої ворожнечі до козачини і крайнього субєктивизму, який ішов у Кулїша crescendo і зовсїм позбавив всякого значіння його останнї працї (Отпаденіе, Укр. паны и козаки). „Перший період був“ цінний широким соціальним тлом, на яким Кулїш виводив історію козачини, й значною свободою своєю від лєґендарної традиції; можна назвати його може найцїннїйшим з усеї сеї лїтератури, й треба пожалувати, що видрукований в мало росповсюдненій в Росії часописи, не виданий осібно, він проминув без впливу в лїтературі. В новій редакції (Ист. возсоед.), вже значно нашпікованій пізнїйшими теоріями Кулїша, ся праця викликала тільки опозицію, яка не позволяла оцїнити позитивні сторони її. Значно слабший був огляд початків козачини написаний Костомаровим п. т. Южная Русь и козачество до возстанія Богдана Хмельницкаго (Отеч. Записки, 1870), потім введений як вступ до нового видання його Богдана Хмельницкого (1870 і потім 1884). Се дуже поверховний начерк, без глубшого продумання і докладного використання джерел; можна думати, що пишучи його Костомаров ще не знав Кулїшевого Першого періода, але й по виходї Исторії возсоединенія Костомаров не поглубив його, і в порівнянню з Кулїшем се був крок назад.

Кулїша „Исторія возсоединенія Руси“ вийшла в 1874 р. і лишила ся на довго найвизначнїйшою працею по історії початків козачини. Але його екстраваґанції відвернули суспільність від його історичних праць. Спеціально що доданого питання зробили вражіннє його статї: Козаки въ отношеніи къ государству и обществу (Рус. Архивъ 1877), акт пристрастного оскарження козачини (на неї відповідь Костомарова „О козакахъ“. Рус. Старина 1878). Але не появлялось нїчого серіознїйшого, написаного з иньшого становища. Популярні книжечки як Драгоманова „Про українських козаків, Татар та Турків“, 1876, або компіляційка Марковина „Очеркъ исторіи запорожскаго козачества“, Спб. 1878, в рахунок не йдуть. По за тим: статї Дубєцкого Kudak, twierdza kresowa i jej okolice, 1879, з поглядом на початки козачини взагалї (в новім обробленню вийшло в 1900 р.) і Zawiązki dziejów Siczy Zaporozkiej, 1887, передр. в його Obrazy i studya hist., II, 1899 (тут теорія рицарського походження козацького устрою, висловлена одначе без всякої близшої арґументації, в морі пустої фразеольоґії,-про саму теорію див. вище с. 303-4). Erckert Der Ursprung der Kosaken, vorzüglich nach neuesten russischen Quellen, Берлїн, 1882р. „Историческіе дЂятели Югозападной Руси“ В. Антоновича і В. Беца, 1883 — ряд біоґрафій гетьманів писаних або редактованих Антоновичом, серед них біоґрафія Сагайдачного з загальним поглядом на початки козачини. Рік пізнїйше зявилась иньша праця, анонїмна, але написана також під очевидним впливом Антоновича (на підставі його матеріалів, а може й редактована ним), присвячена спеціально початкам козачини: Происхожденіе запорожскаго козачества (Кіев. Старина 1884, VIII-IX), При певних критичних помилках і неповнотї наукового апарата вона замітна своїм змаганнєм історію козачини прослїдити вповнї незалежно від традиції і на тлї суспільно-економічних відносин східньої України. Анонїмність і не дуже зручна конструкція були причиною, що праця ся не звернула уваги, якої була властиво варта. „Отпаденіе Малороссіи оть Польши“ Кулїша, 1888, де знов були повторені його погляди на початки козачини і т. и., але ще з субєктивнїйшою закраскою — не мало вже майже нїякого обєктивного наукового інтересу. Так само т. III Исторії Россіи Іловайского, де в гл. XV був поданий огляд початків козачини, нїчим не визначний, з сильною залежністю від традиції (Дашкович — голова городової козачини, Лянцкороньский — перший отаман козаків низових і т. и.) — дарма що у новійшого дослїдника козачини Стороженка знайшов він похвалу і признаннє (мабуть тому, що вийшов не від ненависної Стороженку мітичної „київської школи“). Исторія запорожскихъ козаковъ Д. Еварницького (І том, з загальними характеристиками запорозької козачини, його території, устрою, побуту, господарства, вийшов 1892 р., другий — з історією козачини — в р. 1895) — праця з наукового погляду вповнї слабка, без методу, без критичного розбору джерел, зачерпнених часто з других і третїх рук (критична оцїнка Лазаревського в т. Х київських Чтеній). Дрібнїйші статї про початки Запорожа: Еварницького Число и порядокъ Запорожскихъ сЂчей (Ibid. Стар. 1884), йогож: Островъ Хортица на р. ДнЂпрЂ (Ibid. 1886), Падалки По вопросу о существованіи Запорожской СЂчи въ первые времена запорожскаго козачества (Ib. 1894).

Цїнна була статя І. Каманїна про початки козачини: Къ вопросу о козачест†до Богдана Хмельницкаго (київські Чтенія VIII, 1894). Він відважив ся дата нову концепцію фактам історії козачини, утворену на підставі самостійних студій, і хоч при тім критицизм дивно мішав ся з некритичним повтореннєм річей безпідставних, слїдкованнєм за чужими теоріями і т. п., то й не приймаючи виводів автора вповнї, треба признати цїнність переведеній ним критичній і конструкційній роботї. Вона викликала небезінтересні критичні замітки М. Любавского и. т. Начальная исторія малорусскаго козачества (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1895, VII) — перед тим він дав кілька уваг про козачину в своїй книзї Областное дЂленіе в. кн. Литовскаго (1893), і його погляди (теорія турецька) були потім прийняті й розвинені Яблоновским в його книзї Ukraina (Źródła dz. ХXII, 1897), де осібний роздїл (с.395 і далї) присвячено початкам козачини, з становища тоїж турецької теорії (з наукового погляду маловартне). Тогож 1897 р. вийшов короткий курс історії козачини В. Антоновича в обробленню В. Доманицького „Бесїди про козацькі часи на Україні“; для початків козачини він принїс мало нового понад то, що писало ся в „Происхожденіе запорож. козачества“, а богато помилок. З приводу його висловив я свої погляди на початки козачини в статї Примітки до історії козачини (Записки львівські XXII, 1898). Потім короткий погляд на початки козачини подала книга А. Стороженка Стефанъ Баторій и днЂпровскіе козаки, К., 1904. Написана взагалї дуже претенсіозно, з становища польсько-культурницького (в дусї Кулїша і польської історіоґрафії), вона замітна була небезінтересним добром матеріалу (особливо з польських джерел), хоч взагалї анї не панувала над лїтературою вповнї, анї не вичерпувала предмету й матеріалу. Критичні замітки до неї М. Любавского в Записках петерб. акад. т. VIII, 1908. Нарештї останньою новиною на сїм полї являєть ся розвідка І. Крипякевича Козачина і Баторієві вільности (Жерела VIII, 1908), де поданий (в гл. II і IIІ) також загальний погляд на початки козацької орґанїзації.

Новійшу пробу огляду української історіоґрафії XVIII в і студій української історії подав проф. Іконнїков в своїм Опыт-ї русской исторіографіи, т. II кн. 2. 1908, с. 1560 і далї (є тут і біблїоґрафія, але тільки росийська і дуже не переглядна, а й перегляд старої історіоґрафії не дуже повний і систематичний, з новійшої ж тільки дещо — про виданнє українських лїтописних памяток). З давнїйшого: Г. Карпова Критическій обзоръ розработки главныхъ русскихъ источниковъ до исторії Малороссіи относящихся, 1870. К. Заклинського Рускіи лЂтописи и лЂтописци XVII столЂтія (Зоря, 1880). О. Лазаревського; Прежніе изыскатели малорусской старины (К. Стар. 1894-5). Лїтоґрафований курс пок. Антоновича Источники для исторіи Югозападной Россіи, 1881. Спеціальну лїтературу (крім вступних статей і заміток при виданнях) має тільки Історія Русів: К. В. Вь зашиту неизвЂстнаго покойника автора „Ист. Руссовъ“ (Порядокъ, 1881), Лазаревського Догадки объ авторЂ „Исторіи Руссовъ (К. Стар. 1891, IV), Горленка Изъ Исторіи южнорусскаго общества нач. XIX в. (іb. 1893, І і в збірцї його: Южнорус. очерки и портреты, 1898), Л. Майкова Къ вопросу объ „Исторіи Руссовъ“ (Ж. М. Н. П. 1893, V), і в новій перерібцї: Малорусскій Титъ Ливійъ' (Истор. литературные очерки, 1895), Ол. Грушевського. Къ судьбЂ „Исторіи Руссовъ“ (київські Чтенія XIX, 1906) і Къ характеристикЂ взглядовъ „Исторіи Русовъ“ (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1908). Біблїоґрафічний показчик Ол. Лазаревського: Указатель источниковъ для изученія Малороссійского края, вып. І, 1858 (до р. 1857) за браком лїпшого приходить ся уживати й досї.

3. Остафій Дашкович і Предслав Лянцкороньский. назад...

Про сих двох традиційних фундаторів днїпровської козачини писано богато, але спеціальної, серіознїйшої лїтератури сливе нема; тим поясняєть ся і довготрівалість старої традиції про них.

Про Дашковича статейка Бартошевича в Encyklop. powszechn. і новійша, але теж повна помилок розвідка Пулаского в його Szkic-ах, І (Ostafi Daszkiewicz); цїнний як на свій час екскурс про нього Максимовича в замітках до працї Антоновича; новійше — статя Яковлева про намістників Черкаських (Україна І). Невважаючи на інтерес, який Дашкович притягав до себе, в біоґрафії його, особливо раннїй, до недавна було маса баламуцтв, та й досї є багато неясностей. Поруч старшої традиції, що Дашкович був підданим кн. Острозького з Овруча (Старовольский), повстає другий такий же хибний здогад, що він був одного роду з князями Дашковичами (Пулаский, Каманїн); але сї князї Дашковичі були з роду Глинських і нїчого спільного не мали з родиною Остафія. Так само безпідставний здогад Пулаского, що Остафій був свояком Острозьких, а й гадка Максимовича, що він був шваґром воєводи київського Немировича, оперта на неправдоподібнім здогадї, що Милохна Немировая, сестра і спадкоємниця Дашковича, була жінкою Андрія Немировича“ в актї 1536 р., де вона згадуєть ся (Акты. Ю. З. Р. II ч. 117), не фіґуровала б вона простого „земянкою кієвъскою“ в такім разї (тим більше, що Андрій Немирович був жив і був воєводою). Привабний здогад поставив Бонєцкий (Poczet rodów і новійше знов Herbarz polski, sub voce); опираючи ся на заяві Ів. Ходковича, намісника витебського, що в лїсах свого братанича Івана Дашковича він бував на ловах тільки за його дозволом, він вважає Дашковичів одним родом з Ходковичами і в новійшій версії (Herbarz) звязує ще їх з фамілїєю Пстручів. Се вже за багато, але спорідненнє з Ходковичами — гіпотеза дуже привабна супроти традиції про київське походженнє Ходковичів. Її приймає і новійший дослїдник історії роду, Дашкевич-Горбацкий, що випустив недавно лїтоґрафовані „Матеріалы къ исторіи Корибутъ-Дашкевичъ-Горбацкихъ, Спб., 1908. Тільки з документів зацитованних Бонєцким виходило б, що лїси тих Дашковичів були в Витебскій землї, і там була ся родина осела, тим часом нема слїду, щоб наші Дашковичі володїли маєтностями в Витебщинї й мали там свояків (до отчини Остафія не нїхто зголосив прав окрім його сестри). Так само хибно каже Бонєцкий, що Остафій був в московській неволї під час московсько-литовської війни.

Недавно опублїкована справа Дашковича з кн. Капустою, принїсши звістку про приїзд Дашкевича на городенський сойм і реабілїтацію на нїм, дала повод до здогаду, що тодї, в 1505 р. Дашкович вернув ся з Московщини і дістав староство Канївське (Яковлев, як вище). Ще давнїйше Антонович, описуючи повстаннє Глинського і участь в нїм Дашковича вважав його для того часу старостою канївським і черкаським (Монографіи с. 243). Та з того, що тепер знаємо про участь Дашковича в повстанню виходило б, що він брав в нїм участь з руки московського в князя, а не як місцевий чоловік 4), тим меньше — староста якогось місцевого замку. Spass gilt nur einmal, i я думаю, що Дашкович по друге не просив амнестії у в. кн. литовського. Що черкаським старостою він став тільки з 1514 р., тепер знаємо вже певно. Канївським став скорше: московські посли згадували, що як у Черкасах був намістником Андрій Нимирович, то в Каневі був Дашкович: (Памятн. спош. къ Литов. госуд. І с. 522-3), а Черкаси Дашкович одержав власне по Немировичу.

Лянцкороньским, невважаючи на його репутацію, роздуту Старовольським (див. вище с. 95) і українською традицією XVIII в., новійша історіоґрафія займала ся мало. Критицї традиції присвятив спеціальну статю Бартошевич Czy Preczlaw Lanckoroński był hetmanem kozaczyzny? (в його Słudya histor. i literackie, III). Не вважаючи на сю критику Лянцкороньский зістав ся на позиції козацького гетьмана й пізнїйше. Так московський історик Іловайский в своїй Історії Россіи (III, 1890, с. 582) лишає Лянцкоронського на його традиційній позиції, тільки помінявши його місцями з Дашковичем; у Марковича Лянцкороньский був першим гетьманом городовим, а Дашкович першим кошовим; Іловайский, знаючи, що Дашкович був старостою черкаським, зробив його орґанїзатором козачини городової, а Лянцкороньского „первымъ извЂстнымъ атаманомъ низовыхъ козаковъ“.

Дашковичу взагалї прийшло ся видержати тяжку боротьбу з Лянцкоронським і не без трудности удало ся пересунути його на друге місце з першого, як він сидить ще в „хронологіи високославныхъ гетьмановъ“ вид. Білозерським: „первый гетманъ війскъ запорожскихъ съ фамиліи сенаторской именуемый Прецлавъ Лянцкоронській или принцъ славянороссійській“. Трудно було таке звучне імя відтиснути (се з варіанта імени: Пренцлавъ, Пренцславъ, відси „принц славянський“, і в звязку з тим у Ріґельмана він уже й „князь“,). Мілєр держачись хронольоґії війн Дашковича з Татарами, також лишив його на другім місцї, по Лянцкороньскім; теж саме у Енґеля. Перше нїж Дашкович взагалї вернув ся в сей реєстр, популярний був порядок Грабянки, з виключеннєм Венжика, якому віднайшли початкову дату 1534 р. і посунули на пізнїйше: отже перший гетьман Лянцкороньский, другий Вишневецький, третій Ружинський (так у Кратком описанію — сїй найпопулярнїйшій історії України, і в Собранію Лукомського (при вид. Самовидця 1876 р. с. 212 і 329). Ще Історія Русів держить ся сього катальоґу — висуваючи одначе поруч Лянцкороньского на центральну позицію сеї початкової козачини Ост. Ружинського, як першого орґанїзатора козачини, в другім десятолїтю XVI в.; йому ж передана тут слава побіди над Татарими 1516 р. „надъ рЂкою Донцемъ, при городЂ БЂлгородЂ“ (Білгород-Акерман помішаний з Білгородом слобідським). Доперва Бантиш-Каменський і Маркович укріпили Дашковича на першій позиції на довгий час і згодом тільки, під кінець XIX в. в порядку виступлення Дашковича і Лянцкороньского знову починаєть ся ваганнє. Їх наступників Вишневецького й Ружинського відсунув на пізнїйші часи Максимович в своїх замітках до моноґрафії Антоновича, і з старого Грабянчиного реєстру повис в повітрі безрадно тільки той загадковий Венжик Хмельницький (див. реєстр гетьманів у Максимовича Собр. сочин. І с. 241). Автор „Происхожденія запор. козачества“ (К. Стар. 1884, VIII с. 596) здогадувавсь, що се кор. гетьман Ян Тарновский, бо він направив Хмельник і в нїм з війском стояв, і його заслугою Бєльский (с. 1064) називає погром Татарів 1534 р. Але все таки не ясно як могло до його пристати призвище „Wężyk Chmielnicki“.

Сї вагання що до Дашковича виглядають тим дивнїйше, що в традиції значіннє його як першого орґанїзатора козачини з великим притиском було поставлено вже в початках XVII в. Зробив се Старовольский в екскурсї, присвяченім козакам в брошюрі Eques Polonus (1628), тут читаємо: Quibus (війнами Жиґимонта Старого) ехеrcitatus a puero Ostapheus quidam Daskieuicius ex oppido Ourucko subditus Constantini ducis Ostrogii... postquam ad maturiorem aetatem devenit, coepit statim animos commilitonum praensare et ut sigrta sua seguantur rogare ac suadere, quod et persuasit, factaque nonnulla manu duxit in hostem propriis auspiciis semel atque iterum et conglobatos tandem indigetavit nomine Cosachorum, quasi contemnentium cuncta praeter famam bonam, atque sic ex parvis initiis sectam militarem fecit et revera magnam. Nam statim in primordiis illis et Moscho et Tartaris valde gravis fuit, multisque barbaros ille ipse affecit, baltheo equestri pro meritis a rege donatus et multis praefecturis ornatus. Tandem vita functo centuriones novum sibi caput elegerunt. Потім в своїх Sarmatiae bellatores 1631) Старовольский вінчав Дашковича ще більшими похвалами (vir omni saeculorum memoria dignissimus el castrensis disciplinae exactor gravissimus, cui iam pares non sunt Cosaci — c. 154), і докинув кілька фактичних звісток — що він дістав дозвіл збирати собі козачину, одержав староство черкаське, що серед своїх війн з Татарами під старість попав ся був в неволю (in senectam iam vergens, cum mахіmе rerum bellicarum peritus esse putaretur, ad ripam Borysthenis cum Tartaris aduerso proelio decertans, captus ab illis fuit et anno integro in servitute mansit). Оповіданнє фактичним матеріалом все таки досить бідне, але ролю Дашковича як першого орґанїзатора козачини підчеркує дуже сильно, і тільки незнаннєм сих писань Старовольского в пізнїйших козацьких кругах поясняєть ся, що Дашковича від разу не взяли тут за першого фундатора козачини.

При апокрифічну пісню про Лянцкороньского див. в прим. 4.

4. Поетична традиція про козачину. (до с. 241). назад...