Історія України-Руси. Том 4

6) Ґенеальоґїчні виводи Ґераїв, зведені у турецького хронїста Мюнеджім-баші, див. у Смірнова c. 209-211. Сином Таш-тімура уважають Хаджі-ґерая новійші дослїдники — Велямінов-Зернов ор. c. І 95, Говорз ор. c. c. 449, Смірнов ор. c. c. 218.

7) Лєґенда про молоді лїта Хаджі-ґерая в передачі анонїмного турецького автора, „в простій, але найповнїйшій редакції”, досї неопублїкованій, у Смірнова op. c. с 213-7. Русько-литовські верзії про побут Хаджі-ґерая в Литві: Лїтоп. Биховця c. 56, Михайло Литвин De moribus Tartarorum, базельське вид. 1615 c. 3 (Мемуары къ исторіи Юж. Руси під ред. Антоновича І c. 9); Стрийковский II c. 212-3. З оповіданнєм Михайла Литвина, що Хаджі-ґерай родив ся в Троках, др. Прохаска пробував звязати звістку про сина якогось утїкача-хана в сучаснім листї — Codex Vitoldi c. 352, але анї сей син, анї той хан-батько не названі тут. Листи Менґлї-ґерая — Акты Зап. Р. II ч. 6 і у Пулаского Stosunki z Mendli girejem c. 90 (про них вище с. 405-9.

8) „Еміра Тімура” литовських Татар з Таш-Тімуром звязав Смірнов ор. c. c. 153-9. Традиція про нього — в мемуарі про литовських Татар „Рісале-і-Татарі-Лех” — Teka wileńska 1858 кн. IV-VI (польський переклад Мухлїньского, є й росийське, але тільки лїтоґрафоване виданнє, виїмки у Смірнова — c. 153-6).

9) Маємо його кримські монети з 1394/5 рр., тим часом як у 1397-8 рр. бачимо в Криму вже Тімур-кутлука.

10) Перші ширші звістки про литовських Татар (у Троках) маємо в подорожі Ґільбера де Ляноа, з поч. 1414 р. — Voyages et ambassades de messire Guillebert de Lannoy, Mons, 1840 (Société des bibliophiles de Mons, N 10 des Publications) — виданнє дуже рідке; найбільш приступні виїмки в Scriptores rerum prussicarom III c. 448. Також у Лєлєвеля й ин., як низше c. 315.

11) Див. про се і про Девлєт-бірди взагалї в прим. 43.

12) Ляонїк Халькондиль ed. Bonn. р. 284 sq. Стелля (Stella) — Rerum italicarum scriptores XV c. 1312-3. Джустіняні Castigatissimi annali della rep. di Genova (1539) л. 192 (у Гайда на с. 381 нїм. вид. похибка в цитатї) й ин.

13) Лїтопись Биховця c. 56, скорочено повторене у Стрийковского c. 212-3. Сестренцевич-Богуш клав першу утечу Хаджі-ґерая до Витовта, на р. 1428, другу — до Жиґимонта — на р. 1437-1442 (рос. вид. II c. 238, 242-3). Смірнов (ор. c. c. 226-8), переказавши його оповіданнє й звістку Стрийковского, висловляє гадку, що звістку Сестренцевича про другий побут Хаджі-ґерая на Литві треба посунути на десять лїт наперед (1447-1452)!

14) „Такжо и тобЂ вЂдомо, ижъ отецъ твой царъ Ачи-кгирей въ отца нашого хлЂбъ и соль Ђлъ, и оттоль и стольца царского досталъ”.

15) Длуґош V с. 119, 216.

16) Atti della societa Ligure VI ч. 33 (про попереднї зривки Хаджі-ґерая тамже ч. 22).

17) Длуґош V c. 422, Воскрес. II с. 151, про приязні відносини з Хаджі-ґераєм Ґенуезцїв див. Atti della societa Ligure т. VII ч. II. нпр. c. 371-2, 401, 443. Перші звістки про смерть його — ib. c. 463-4 (хронольоґічний вивід видавця Amedeo Vigna тамже с. 516-7).

18) Див. у Смірнова с. 261, также с. 270-1 про лист Магомета, друкований в збірнику грамот Ферідун-бея.

Відносини до Татар Литви і Польщі в XIV і XV в. і татарські пустошення на переломі XV-XVI вв.: Становище Татар в польско-литовській боротьбі; Мамай і Тохтамиш; Витовт — його пляни й заходи на Чорноморю, битва на Ворсклї, дальші заходи Витовта і участь в татарських справах; татарські клїєнти Витовта. Союз з Татарами Свитригайла; відносини Литви до Хаджі-ґерая; Нур-давлєт і Менґлї ґерай, союз Менґлї з Москвою, повстаннє в Криму, Менґлї-ґерай турецьким васалєм.

Я кілька разів принагідно зачіпав відносини вел. князївства Литовського й Польщі до Татар взагалї й до Кримської орди спеціально. Тепер мушу спинити ся трохи на сїм, аби зібрати до купи головнїйші моменти в сїй полїтицї — на скільки вона важна для історії наших земель 1).

Вел. князївство Литовське дістало свої відносини до Татар, можна сказати, в спадщинї з українськими землями разом. Вище я казав уже, що Любарт, переймаючи спадщину Юрия-Болєслава, мусїв заразом упорядкувати свої відносини до Татарської орди, що признавала за собою певні права зверхности на галицько-волинські землї. Мусїв оплачувати ся певними контрібуціями, як оплачували ся й иньші литовські князї з тих українських земель, які Татари уважали собі підвластними, і як оплачувало ся також і польське правительство — Казимир наприклад, коли хотїв бути в згодї з Татарами 2).

В перших стадіях литовсько-польської боротьби Татари переважно стоять по сторонї литовських князїв, а навіть помагають їм на Поляків, як на напастників, хоч від часу до часу Полякам дипльоматичною дорогою удавало ся перетягнути Татар на свій бік. Тільки окупація українсько-руських земель литовськими князями в 1360-х рр., привівши до конфлїкту з Татарами, розбила сї переважно дружні відносини 3). Незвичайно скупі відомости — майже самі загальні згадки про „Татар”, не дають нам одначе спромоги вислїдити, на скільки тут у гру входила сама Золота орда і на скільки проявляли себе дрібнїйші, місцеві орди та поодинокі татарські „еміри” в часї розкладу Орди, в середнїх десятолїтях XIV в. Мусимо задоволити ся сим загальним представленнєм — відносин до „Татар” взагалї.

В 1370-х рр. наступає важний поворот в литовсько-татарських відносинах: литовсько-польське полїтичне суперництво тратить своє дотеперішнє значіннє в відносинах до Татар, натомість першорядне значіннє набуває в них суперництво литовсько-московське. Змагання Москви до незалежности від Орди приводить при кінцї 1370-х рр. тодїшнього шефа татарської полїтики Мамая до союзу з в. кн. Ягайлом, зверненого против Москви. Але хоч як важне значіннє могла мати ся комбінація, вона такого значіння в дїйсности не набрала: Ягайло бояв ся рискувати й зістав ся пасивним сьвідком боротьби Мамая з Москвою (битва на Куликовім полї 1380 р.) 4). Слїдом Мамай гине в боротьбі з новим претендентом — Тохтамишом (1380 р.), а Ягайло входить в круг нових інтересів, звязаних з унїєю Литовсько-польською й випускає з очей. східнї справи. Тохтамиш незадовго сам удаєть ся до Ягайла, шукаючи його помочи в своїх трудних обставинах. Він завдячував свою побіду помочи Тімур-ленка (Тамерляна), але не вмів запанувати над обставинами, і з поміж емірів виступає новий верховод — Ідика, що формує сильну партию і вкінцї напускає на Тохтамиша Тімура, аби позбути ся Тохтамиша. З 1392/3 р. маємо лист Тохтамиша до Ягайла, де він згадує про посольства, якими обміняли ся він і Ягайло в початках пановання, повідомляє про повстаннє емірів і похід Тімур-ленка., про свою побіду над ворогами, пригадує за дань з колишнїх татарських улусів, заявляє свою готовість до помочи Ягайлови на ворогів та просить, аби й він йому дав поміч 5).

Але Ягайло зістав ся пасивним сьвідком татарських замішань. Натомість Витовт, вернувши ся в 1393 р. на Литву в ролї управителя вел. князївства, звернув пильну увагу на татарські справи, і в нїм Тохтамиш знайшов дїяльного союзника. Уже з 1395 р. маємо натяк на участь Витовта в війнї Тохтамиша з Тімур-ленком: ідучи походом в осени того року, Витовт пустив поголоску, що йде на Тімур-ленка, отже в оборонї Тохтамиша, але в дїйсности мав метою Смоленськ, і напав на нього несподївано. Очевидно, поголоска не могла б бути пущена, як би не було в полїтицї Витовта таких фактів, що робили її правдоподібною — значить, в татарських справах брав він дїяльну участь. Потім під рр. 1397 і 1398 в пруських лїтописях маємо дві записки, про походи Витовта в степи, на чорноморське побереже. Під 1397 р. оповідає одна пруська хронїка (продовженнє Детмара), що до Витовта утїк татарський цар, наслїдком повстання своїх васалїв (в иньшій верзії він зветь ся на імя, але покрученим якимсь іменем Mosathan). Витовт, жалуючи його, зібрав сильне військо і з тими Татарами, що лишили ся вірними тому цареви, ходив походом у Татарію, аж до Кафи, спустошив татарські землї й підбив багато Татар Литві, або як иньша верзія каже: наново піддав їх тому ханови. У иньшого хронїста (Посільґе) читаємо під 1398 р., що лїтом того року Витовт ходив на Татар, з великим військом, де було також дещо й пруських рицарів. Пройшов за 200 миль від Волини, підбив собі околицї Днїпра (нижнього — очевидно), й поставив там камяний замок, назвавши його городом св. Івана.

Сї дві звістки звичайно ототожнюють, але се не так легко зробити, і далеко правдоподібнїйше, що маємо тут таки два осібні походи. Біда тільки, що в самих татарських відносинах багато неясного. Так про утечу Тохтамиша до Витовта північні джерела, що правда, кажуть під р. 1398, але арабські оповідають про утечу його на Русь під 1395 р., і тут також не ясно — чи йде мова про оден факт, чи про дві осібні утечі 6). Безперечно в усякім разї, що в інтересах Тохтамиша вчинений був новий похід — голосний похід 1399 р. Північні джерела кажуть, що Тохтамиш утїк до Київа з останками своїх вірних і родиною, і тут пробував, маючи удержаннє від Витовта, поки Витовт не зібрав ся йти добувати йому назад утрачене царство. Московський лїтописець оповідав, що Витовт умовив ся з Тохтамишом, обіцюючи його посадити в Ордї, а за те Тохтамиш мав посадити його „на Москві на вел. князївстві і на всїй Руській землї”. Похід привів Витовта до стрічи на Ворсклї з полками Темір-кутлука, креатури Ідики, і Тімур-кутлук, як оповідає лїтописець, настрашений великими силами Витовта, годив ся на його жадання — обіцяв давати дань з Орди. Але наспів Ідика, відкинув Витовтові жадання, і в страшній битві, 12 серпня, Витовтове військо страшно погромлено. Цїлий ряд князїв лишив ся на побойовищі. Військо Тімур-кутлука гнало ся далеко за Витовтом і спустошило Київщину та Волинь 7).