Історія України-Руси. Том 4

Тим часом галицьким панам на сєрадськім зїздї, видко, не вдало ся перевести своїх плянів. Длуґош каже, що дебати над сею справою були дуже завзяті. Галицькі пани вказували на те, що се справа вже зроблена й не може бути змінена: Свитригайло уже передав луцький замок відпоручникам панів — старостї руському Шамотульському й Яну з Сєнна старостї олеському. Дїйсно, в актах Свитригайлових і його союзників сї пани звуть ся навіть луцькими старостами, то оден то другий, хоч в дїйсности Луцька земля зіставала ся в володїнню Свитригайла, й ті пани були властиво тільки комісарами галицької шляхти. Але з противного боку вказувано на обовязки прийняті на себе супроти Жиґимонта, на його рішучу опозицію всяким компромісам з Свитригайлом і домагання, аби Луцьк передано йому, Жиґимонтови, відповідно до трактату 1432 р.

Очевидно, серед польських панів були два напрями. Один змагав до як найскоршого прилучення українських земель до Польщі. Другий за лїпше вважав пильнувати унїї й сею дорогою зближати по волї інкорпорацію цїлого вел. князївства Литовського. Зрештою такі два напрями були взагалї в польській полїтицї, від самого початку майже, й часом перехрещували ся з собою. Перевагу в Сєрадзи взяв, очевидно, другий погляд, хоч ми й не знаємо близше постанов сього зїзда. Длуґош каже, що з Сєрадзи вислано послів до Жиґимонта, аби конче помирити його з Свитригайлом і намовити його на те, аби згодив ся, щоб Свитригайлу дати якусь винагороду в коронних землях 12). Се все оповіджене дуже коротко й не ясно; очевидно тільки, що правительство не хотїло розривати з Жиґимонтом, як бажав собі Свитригайло й галицькі пани. Але як воно хотїло обернути компроміс з Свитригайлом і справу його земель, се не ясно.

Супроти рішучої опозиції Жиґимонта, вислані з сєрадзького зїзду польські посли вкінцї вирікли ся зовсїм Свитригайла й задоволили ся тільки скріпленнєм унїї: Жиґимонт потвердив ще раз акт 1432 р., додавши нові ґарантії на те, що по його смерти всї землї перейдуть до короля, з виїмком Троцької волости його сина. Натомість польські посли обовязали ся перервати всякі відносини між Свитригайлом і Польщею. Всї Поляки, які були в Луцькій землї або взагалї в службі Свитригайла, мали бути відкликані й виведені звідти до 25 сїчня, й потім нїкому не вільно буде чи з Польщі чи з Мазовша іти до Свитригайла, везти до нього припаси, зброю й т.и., під страхом кари 13).

Таким чином польське правительство вповнї вирікало ся Свитригайла, хоч і не обіцяло Жиґимонтови активної помочи против нього. Се була, щоб так сказати, офіціальна польська полїтика. Але в дїйсности ті обіцянки не були сповнені: відносини галицької шляхти з Свитригайлом не були розірвані. Одного з її комісарів Яна з Сєнна бачимо ми при боцї Свитригайла в лютім 1438 р., з титулом луцького старости; в актї конфедерації галицької шляхти з жовтня 1438 р. на чолї її стоїть Шамотульський ґенеральний староста руський, з титулом луцького старости. Сама конфедерація, завязана „для загального добра земель руських і подільських”, хоч в актї говорить тільки про збираннє й шафованнє королївськими доходами, могла в дїйсности стояти в звязку з окупаційними плянами шляхти: не дурно ж вона манїфестувала ся титулом луцького старости для Шамотульського. В звязку з сим могла стояти й нова подорож Свитригайла в Галичину з кінцем року: звідти, з Перемишля висилав він свого аґента до Прусії 14).

Жиґимонт тим часом, як оповідає Длуґош, майже на кождий зїзд польських станів присилав свої скарги й нарікання на те, що умову про передачу йому Луцька не додержано: держать Луцьк далї в імени Корони згадані старости — Шамотульский і Сєненьский. Длуґош додає, що значна частина польських сенаторів не могла рішити ся на передачу Луцька, і тим дає розуміти, що гадки в сїй справі були подїлені, і що польське правительство, зробивши формальну уступку Жиґимонту, все ще не рішало ся виріктя ся плянів прилучення Волини. На нові домагання Жиґимонта поручено було тим волинським комісарам (десь в осени 1438 р., як виглядало б з Длуґошевого оповідання), аби з певними застереженнями передали Жиґимонтови Луцьк. Але порученнє се не було сповнене. Аж самі луцькі бояри, бачучи безвихідне становище Свитригайла й поставлені перед альтернативою — вибирати між підданством Коронї або вел. князївству, прихилили ся до сього остатнього. В сїчнї 1439 р., — писав Жиґимонт до пруського маґістра, — „Луцьк, що Поляки були забрали против своїх записей і присяг та при собі задержали (!), піддав ся нам сам, і Лучане зажадали, аби ми їм прислали свого намісника, і ми їм зараз післали” 15).

Се був остатнїй удар Свитригайлу — по нїм він уже не встав. Всякі звістки про нього уривають ся й пізнїйша лєґенда про нього оповідає, що він сїм лїт пас вівцї на Волощинї, поки не дістав назад Луцька 16).

Судячи з того, що в момент смерти Жиґимонта ми не бачимо в руках Свитригайла нїяких волостей в в. кн. Литовськім, треба припускати, як то й роблять звичайно, що Жиґимонт по переходї Луцька до нього, вибив Свитригайла геть зовсїм з земель вел. князївства Литовського. Се й зрозуміло — Свитригайло був зовсїм обезсилений, і навіть галицька шляхта не мала причини ним опікувати ся, коли втїк від неї предмет її бажань — Волинь. Він дістав одначе „винагородженнє в коронних землях”, про яке пактовано ще 1437 р.: йому дано в державу деякі маєтности в Галичинї, що й зіставали ся за ним аж до кінця його житя 17).

Пасти вівцї отже Свитригайло не мав потреби, а й саме вигнаннє його не трівало довго: в мартї 1440 р. під ножами конспірації згинув його ворог Жиґимонт, і перед очима Свитригайла на хвилю блиснула знову перспектива великокнязївського престолу.

Примітки

1) Давн. рус.-лит. лїтоп. c. 53, LEKUrkb. VIII ч. 979, 981, 998, IX ч. 2.

2) Skarbiec ч. 1731, 1732, 1733, LEKUrkb. IX ч. 39. Давн. русько-лит. лїтоп. c. 53. З Луцька маємо лист Свитригайла з падолиста 1436 р. — Skarbiec ч. 1739.

3) Давн. рус.-лїтоп. 1 c.

4) Skarbiec ч. 1730 і 1739, Длуґош IV c. 579-80.

5) Див. т. V гл. II.

6) Codex saec. XV т. II ч. 250, т. III дод. 39.

7) Див. т. V c. 86-8.

8) Codex saec. XV т. І ч. 250, т. III дод. 39.

9) Ся точка про відданє Луцька тільки implicite містить ся в сїй умові; може була ще иньша грамота, яка говорила виразнїйше про се.

10) Ibid. ч. 92.

11) Реляція Свитригайла в LEKUrkb. VIII ч. 227.