Історія України-Руси. Том 4

Супроти сього найправдоподібнїйше буде думати, що в 1392 р. підставою угоди Витовта з Ягайлом було приверненнє його батьківських маєтностей — Трок, Городна, Берестя, до котрих Ягайло додав ще й нові — такою була земля Луцька. Про великокнязївське становище не було мови, але з Вильна відкликано польського намістника й поручено його натомість нагляду Витовта. Заразом Витовт займає взагалї місце Ягайлового відпоручника в справах в. кн. Литовського, більше меньше так само як перед тим ся роля належала Скиргайлови. Се могло бути також умовлено при угодї. Бо хоч ми Скиргайла бачимо в такій ролї ще якийсь час (в р. 1393), але се не противить ся такому припущенню: Ягайло взагалї не хотїв сварити ся з Скиргайлом і навіть Троків не відібрав йому відразу для Витовта. Отже могло в умові так само бути застережене, що Витовт займе місце Скиргайла в загальних справах держави, тільки постанови сеї не зреалїзовано відразу 12).

Постанова ся могла стати ся в такій же формі як се було в відносинах Ягайла з Скиргайлом: Скиргайлу Ягайло обіцяв в 1387 р. „держати више всеє нашеє братия”, і додатково обовязав ся потім не віддавати Вильна нїкому иньшому з братів своїх 13). Щось подібне могло бути і в грамотї Ягайла Витовтови в 1392 р.; але ми її не маємо і тому мусимо задоволяти ся здогадами, в надїї, що може якесь нове архивне відкритє кине сьвітло на се питаннє.

Але чи було се умовлене наперед чи нї, в усякім разї від свого повороту на Литву в 1392 р. Витовт стає господарем в в. кн. Литовськім, і се фактичне становище його, хоч не радо, і з всякими протяганнями, було признано і Ягайлом і польським правительством. Витовта признано управителем в. князївства, а далї й великим князем, з сим самим титулом. Так що русько-литовський лїтописець поспішив ся тільки з офіціальним признаннєм за Витовтом того становища, яке він зайняв по своїм помиренню з Ягайлом.

У володїннє приобіцяного йому при острівській угодї Витовт, як я вже сказав, увійшов теж не від разу. Скиргайло, давнїй ворог Витовта, мусїв уступити ся перед ним з своїх становищ — троцького князя й Ягайлового відпоручника в Литві. Ситуація була дуже дражлива, й Ягайло всякими способами старав ся відвернути конфлїкт. Тільки при кінцї 1392 р. він перевів переговори з Витовтом і Скиргайлом в справі уступлення Скиргайла з Троків. Замість того Скиргайло мав дістати Київ і Кремінець. Витовт обовязав ся здобути йому Київ і згодив ся відступити Кремінець з своєї Луцької волости.

Але Скиргайло, згодивши ся перед Ягайлом, потім спротивив ся знову. В 1393 р. відносини між ним і Витовтом загострили ся так, що Ядвіґа мусїла їх годити на ново: з осени сього року маємо нову угоду Витовта з Скиргайлом, уложену в присутности Ядвіґи 14). Київ для Скиргайла Витовт здобув не скорше як весною 1394 р. і правдоподібно — не скорше-ж засїв і в Троках.

Поки тягнули ся сї короводи з Скиргайлом, Витовт все потрібував помочи Ягайла, і тільки десь в р. 1394 почув себе паном на Литві. Побіди його над князями, з котрими він мав конфлїкти — Корибутом, Федором Кориятовичом, Володимиром київським, тим часом незмірно підняли його престиж, і Витовт в сьвідомости своєї сили починає виступати з ролї простого виконавця Ягайлових поручень. На його грамотах починаючи від рр. 1395-6 бачимо вже титул „великого князя” 15), а й на практицї він починає собі поступати вже як зверхник земель в. князївства (на пр. у зносинах з Нїмцями).

Розумієть ся, таке становище Витовта мусїло розбудити сильне незадоволеннє на краківськім дворі. Відносини напружують ся й обопільне незадоволеннє незадовго виходить на верх. Нагодою послужив, як каже сучасний нїмецький хронїст, якийсь лист кор. Ядвіґи, де вона жадала від Витовта, аби їй платив річну данину з руських земель, які має під собою. Вимагала сього на тій підставі, що Ягайло подарував їй руські землї на віно 16).

Не маючи самого того листу, не можемо здати собі справи, як те жаданнє Ядвіґи в дїйсности виглядало, хоч слова хронїста звучать як переповіданнє буквального змісту того листу. Він каже далї, що Витовт предложив той лист Ядвіґи перед старшиною руських і литовських земель і спитав їх, чи згодять ся вони признати себе підданими Польщі й платити ту данину? Зібрані однодушно заявили, що і вони і їх батьки були все свобідними — иньшій державі не підлягали, і нїякої дани Польщі не платили; тож і вони хочуть і на далї зістати ся незалежними, а нїякої дани платити не хочуть. Результатом подражнення, викликаного листом Ядвіґи, було тїснїйше зближеннє Витовта до нїмецьких рицарів, і воно привело до уложення тайної угоди з ними, весною 1398 р. Потім, в осени, її потверджено вже явно на зїздї на остр. Салинї. На сїм же зїздї, під впливом попереднього подражнення на польське правительство, а мабуть і не без вплива рицарів, що пильнували розірвати унїю Литви з Польщею, — князї й бояре руські й литовські, як оповідає тойже хронїст, „оголосили Витовта королем литовським і руським — річ, каже він, перед тим нечувана” 17).

Се проголошеннє було заразом проголошеннєм повної самостійности в. кн. Литовського й незалежности його від Польщі. Тим уневажняла ся Кревська унїя, і цїкава ся обставина, що при тім старшина в. князївства Литовського вирікала ся, аби коли небудь що небудь чула про підданство Польщі. Тим часом на підставі Кревського акту вона була вже кільканадцять лїт польськими підданими! Чи означало се повну несьвідомість значіння кревської унїї в литовських кругах, чи умисне іґнорованнє, чи тільки протест против плачення дани? Перше, по моєму, зовсїм не виключене, хоч питаннє про дань зачіпало не тільки справу державної приналежности, а й державної рівноправности. Се остатнє головно й підчеркуєть ся в оповіданню хронїста 18), хоч на повну докладність його оповідання й зрозуміння властивого значіння подїї ми й не можемо вповнї покласти ся, і не мусимо думати, що на справі самої дани все кінчило ся.

Тодїшнї обставини на проголошеннє самостійности в. князївства були так відповідні, що насувають гадку про уложеннє його на перед. Можна думати, що Витовт, уважаючи час для того відповідним, сам постарав ся привести до того проголошення і в сїм напрямі приготував настрій між князями й боярством. Тим можна б пояснити, що ще в лютім 1398 р. до рицарів доходили поголоски про заміри Витовта просити собі корони від папи 19).

Обставини, кажу, були незвичайно добрі для того. Поміч, бодай прихильність Нїмцїв була забезпечена. Видавши доньку за московського князя Василя, забезпечив собі Витовт спокій і нейтральність з сього боку. Він стояв тодї на вершку своєї сили, і можна майже на певно сказати, що коли-б не скрахувала піднята тодї ним в Ордї боротьба з партиєю Ідики, в інтересах прогнаного Тохтамиша, котрого Витовт хотїв висадити назад на татарський престіл, — самостійність в. кн. Литовського була-б довершена, й унїя з Польщею була-б розірвана.

Але страшна неудача 1399 р. спинила розмах Витовтової полїтики. В битві над Ворсклою (12 серпня 1399) поляг цьвіт русько-литовського рицарства; самих убитих князїв рахують десятками. При такім ослабленню литовських сил і загальній депресії, яку ся неудача викликала, гнати до конфлїкту з Польщею було небезпечно. Коронаційні пляни прийшло ся відложити. Витовт попускає з тону, і краківський двір використовує сю хвилю, аби звязати на ново розірвані нитки унїї. Одиноким слїдом сих переговорів зістали ся записки Длуґоша під р. 1399: він записує під сим роком наданнє Витовту „великого князївства Литовського в державу до його живота” 20), а описуючи смерть Ядвіґи, каже, що підчас похорон її приїхав до Кракова Витовт з жінкою 21). Ховали Ядвіґу в середнїх днях серпня, тож Витовт по битві над Ворсклою, під безпосереднїм впливом тяжкої депресії, міг дїйсно з'явити ся десь в тих днях у Кракові. Ягайло по тім, як казав Длуґош, виїхав на Русь і заявляв панам, що вибераєть ся на Литву, не маючи більше прав на польську корону, але дістав запевненнє від польських панів, що вони його й далї хочуть мати польським королем. В сих обставинах могло наступити нове зближеннє Витовта з Ягайлом і краківським двором, і уставлено було компроміс на тім, що Витовт мав дістати великокняжі права в в. кн. Литовськім до свого живота 22).

Але на сей раз польське правительство не схотїло обмежити ся угодою з самим тільки Витовтом. Досьвід поучив, що умови з самими князями мають вартість досить непевну. Пани в. кн. Литовського, з'іґнорувавши кревську унїю й проголосивши незалежність в. князївства, змусили польське правительство числити ся з ними. Тому новий modus vivendi в. князївства з Короною рішено було перевести з участю литовських панів.

На різдвяні свята 1400 р. скликано до Вильна визначнїйших панів з Витовтових земель — тих що стояли під безпосередньою властию Витовта 23). З виїмком виленського епископа Якова се були вищі урядники й визначнїйші боярські роди, переважно литовські, з руських не богато. З князїв бачимо тільки Івана Гольшанського з синами; князї-володарі земель і волостей з своїми боярами в сїм актї участи не брали. Результатом нарад і переговорів були уложені тодї грамоти. Одна була видана Витовтом. В нїй він з тої нагоди, що Ягайло „роздїлив з ним свою управу і надав йому великокняжу власть в землях литовських і иньших володїннях до його живота” 24), відновляє свої приречення, дані ще в 1386 р. Обіцяє вірність, щирість і постійну солїдарність Ягайлу, коронї Польській і її мешканцям. Зазначує що по смерти його великокняжа власть і всї землї, з батьківщиною його вернуть ся назад до Ягайла чи його наступників і корони Польської. Виїмком мають бути деякі землї, забезпечені Витовтовому брату Жиґимонту і Витовтовій княгинї Аннї до її живота.

В другій грамотї, виданій тогож самого дня, 18/I 1401, „пралати, барони, шляхтичі й земляни земель литовських і руських” (з них кількадесять вичислено поіменно), за себе й за всїх бояр і землян тих земель заявляють, що вони обіцяють завсїди помагати королю, коронї Польській і її обивателям всякими способами, щиро і без підступу, й нїколи їх не покидати. Супроти надання Витовту великого князївства ручать вони, що по його смерти ся великокняжа власть і всї Витовтові землї, разом з його батьківщиною, вернуть ся до короля Ягайла й Корони 25). За себе й за своїх потомків вони обіцяють, що по смерти Витовта будуть послушними й підвласними королю й Коронї та окрім нього й Корони не будуть собі шукати иньших володарів. З тим одначе, що як би Ягайло умер, не лишивши синів, то й пани польські не можуть собі вибрати короля без відомости Витовта 26).

Доповненнєм до сих двох грамот служили присяжні грамоти, що знов мусїли видати Ягайлови князї поодиноких земель в. кн. Литовського. Маємо їх дуже мало, тільки пять 27), хоч мабуть всї значнїйші князї такі грамоти мусїли тодї повидавати. Всї вони писані на оден шабльон: князь обовязуєть ся по смерти Витовта (часом з додатком: коли-б Витовт умер скорше від Ягайла) „не искати иныхъ господаревъ мимо нашего господаря великого короля Володислава и короны ПольскоЂ не отлучати ся никоторымъ временемъ”.

Компроміс 1401 р. супроти проголошеної не давно самостійности в. кн. Литовського був з литовської сторони великою уступкою, а для польської дипльоматії великим тріумфом. Але тільки в такім разї, коли брати його з формального боку, і то з становища й інтерпретації польської. Кревський акт мовляв відновлено і то в стилїзації мов би яснїйшій, докладнїйшій (в порівнянню з ляконїчною фразою Кревського акту). Ще важнїйше, що тепер він мав більші ґарантії, бо сповненнє його забезпечено приреченнєм панів в. князївства (властиво — самих тільки Витовтових земель, але грамоту стилїзовано так, нїби се були пани всього в. князївства). Виїмок зроблено тільки для Витовта, до його житя, а по смерти його інкорпорація в. кн. Литовського мала зараз настати.

Але й тепер, приглядаючи ся близше, знайдемо багато недоговореного. І тепер ся інкорпорація звязана з особою Ягайла: землї литовські мали вернути ся до Ягайла по смерти Витовта. Про наступників Ягайла на польськім престолї згадано тільки в грамотї Витовта. Грамота панів і приречення князїв їх зовсїм промовчують: все обмежаєть ся відносинами за житя Витовта й Ягайла 28), дальше стани в. кн. Литовського не заглядають.

Не знати, чи було се наслїдком обережности Поляків, що знову не відважили ся яснїйше представити справу інкорпорації, аби не подразнити Литву, чи стани в. кн. Литовського не хотїли себе вязати на будуще. У всякім разї ся неясність і тимчасовість постанов значно зменшала значіннє польських тріумфів. Тою-ж тимчасовістю треба мабуть пояснити й таку податливість литовських станів після салїнського проголошення. Реально взявши, уступали вони не богато: прав Ягайла на в. кн. Литовське нїхто і так не заперечував. Уступки отже, не вважаючи на сильну депресію по катастрофі на Ворсклї, в дїйсности так дуже великими не були, як можуть на перший погляд здавати ся. До живота Витовта автономія в. кн. Литовського забезпечена, по смерти його признають ся права Ягайла; що до дальшого — кожда сторона могла собі обіцювати що иньше.

В кождім разї виїмок, зроблений для Витовта, задавав рішучий удар справі інкорпорації. По Кревській унїї — в супереч її, Литва ставала знову осібним полїтичним тїлом. Витовт ставав повновластним володарем в в. князївстві: князї в своїх присяжних грамотах звуть його своїм „господарем”; стани в. кн. Литовського обіцяють послушність Ягайлу тільки по смерти Витовта. За житя Витовта Ягайло не мав нїякого права до них і до земель в. кн. Литовського, й за ним зістаєть ся чисто моральна зверхність над Витовтом; тому Ягайло приймає пізнїйше титул „зверхнього князя” (supremus dux), супроти Витовтового титула „великого князя” (magnus dux). Цїкаво при тім, що Витовт уважав себе в. князем литовським не з ласки Ягайла, тільки з вибору народа. Підчас пізнїйших спорів про корону, стараючи ся понизити становище Витовта в очах чужих володарів, Ягайло доводив, що Витовт зовсїм не був нїколи самостійним володарем, а тільки його намістником в Литві, бо вона з огляду на своє віддаленнє вимагала такого намістника (gubernator). Се, розумієть ся, було рішучим перекрученнєм компроміса 1401 року. Витовт супроти таких пояснень Ягайла рішучо заявляв тодї, що він „вибраний паном і великим князем сих земель від давна”, можливо — розуміючи тут інцидент салїнський 29).