Історія України-Руси. Том 4

Найбільше просте й правдоподібне об'ясненнє буде те, що королева угорська, боячи ся за Галичину, по відокремленню Польщі, а не можучи сама зайняти ся її обороною супроти внутрішнього заколоту на Угорщинї, звернула ся до Володислава, яко бувшого володаря Галичини, аби він своїми впливами постарав ся заховати її при Угорщинї. Судячи по титулу Володислава в його грамотах, мусїло се стати ся в такій формі, що Володислав мовляв дістав Галичину на такім самім праві, на якім володїв нею перед 1379 р. 5). Що він „володїв” тодї Галичиною знову на підставі доживотного надання, каже Володислав виразно в своїй грамотї з 1387 р. 6).

Володислав не вирік ся сеї ролї, але й не мав охоти в неї вкладати ся 7). Він чув себе на дуже труднім становищу: на Угорщинї і в Польщі, що були ареною його полїтичної дїяльности, все рушилось, все хиталось, і він не знав на яку ступити, де знайти собі опертє. Взявши на себе обовязок угорського адвоката в галицькій справі, він не хотїв дуже дразнити й польське правительство, тим більше що над ним самим висїла справа відібрання його польських лєнів. Тим поясняєть ся його дуже дипльоматичне й заразом — анемічне поступованнє в галицькій справі.

Найранїйше до тепер звісне його роспорядженнє в Галичинї має дату 2/IX 1385, отже виходило-б, що Володислав перейняв Галичину ще перед тим. Але ся грамота звісна в пізнїйшій реґестї, й покладати ся на її дату трудно. З лїта 1386 р. маємо уже кілька грамот: три надання самого Володислава — з липня і з серпня, і роспорядженнє ґубернатора Руси Андрія (capitaneus regni Russie) для перемишльських шевцїв, зроблене в імени Володислава 8), так що для сього часу Володиславове „панованнє на Руси” не підлягає вже сумнїву. З них одна Володиславова грамота, 25/VIII, має дату „у Львові”, але дата непевна; мусить бути помилка або в часї, або в місцї.

Коли до Володислава дійшла чутка, що польське військо вибераєть ся походом на Русь, він видав 6 лютого 1387 р., в маєтности Ченстохові, дуже характеристичний лист до „всїх наших людей і міст на Руси” (писаний по нїмецьки — з огляду на міщан) 9), Володислав повідомляв їх, що як би королева польська пішла походом на Русь, а в тій війнї галицькі люди або міста мали понести які шкоди, то він обіцяє їм ті шкоди нагородити з тих маєтностей, які йому зістали ся на Руси. Він обіцяє Галичанам за себе й за обох угорських королев, що їм не будуть більше іменувати ґубернатором Угрина без їх відомости й волї. На випадок як би королева польська їх мала намовляти до підданства, то нехай Галичане удадуть ся до рішення одного з тих володарів: або до чеського короля, або маркґрафа мишинського (Meysen), або до палятина райнського, або до одного з герцоґів саксонських; видатки на подоріж до одного з тих князїв Володислав бере на себе. Як такий посередник рішить що до прав польської чи угорської королеви на Русь, так Галичане мають вчинити, а Володислав з свого боку ручить за себе й за угорських королїв, що вони також тому рішенню піддадуть ся. Заразом обіцяє, що він без відомости галицької людности не увійде в нїякі переговори з Ядвіґою, й того-ж жадає від Галичан.

Лист сей, кажу, дуже характеристичний для становища Володислава, що очевидно не мав найменьшої охоти мішати ся до боротьби Польщі й Угорщини за Галичину — пхати свої пальці між двері, по простому кажучи, але заразом, виходячи з свого становища, яко угорського васаля на Руси, мусїв щось робити, бодай про око, ut aliquid fecisse videatur. Його дуже неясно стилїзована грамота має виразний характер такого викрута (цїкаво, що й титул „руського князя” він уже між своїми титулами упустив!). Нїякого впливу в Галичинї не могла вона зробити — бо й була обрахована на те, аби нїякого впливу не зробити, а з Володислава всяку відповідальність скинути.

На закінченнє своєї ролї в галицькій історії Володислав два місяцї пізнїйше, вже по роспочатій окупації Галичини, 17 цьвітня 1387 р., видав ще одну грамоту в тім же дусї: в нїй він всї землї й замки, які має в Угорщинї, ,,а також і Руську землю, котрою мав володїти до свого живота”, передавав королю чеському Вячеславу (Венцелю), яко опікуну угорських королїв, з тим щоб той вернув їм їх, як вони того собі зажадають 10).

Супроти такої повної безрадности угорського правительства в Галичинї, польський двір міг рахувати на легкий успіх. Судячи по тім, що знаємо про саму кампанїю, військо з Ядвіґою було вислано невелике — та в тодїшнїм розстрою Польщі не легко було й зібрати велике. Очевидно, рахували головно на моральний вплив походу, не на оружну його силу. Тим поясняти треба й дуже повільне tempo сього похода — старали ся полагодити справу спокійно, не доводячи до конфлїктів. Надїї справдили ся: Галичина прийняла зовсїм пасивно зміну свого титулу з провінції угорської на польську, а угорські воєводи, уважаючи справу програною, піддавали ся без бою.

Одиноким джерелом про сей похід служать властиво грамоти, бо оповіданнє Длуґоша (подане під 1390 р.!) самим своїм дуже загальним змістом показує виразно, як мало знав його автор про сей похід 11). Воно не може йти в рахунок, і лишаєть ся витягти, що можна, з грамот.

Похід роспочато в 1-ій пол. лютого. 18 лютого бачимо Ядвіґу в Ярославі, де вона, титулуючи ся вже heres Russie, видає грамоту шляхтї, міщанам і духовенству Перемишльської землї. В нїй потверджує їх привилеї й обіцює, не знати — чи на прошеннє якихось Перемишлян (хиба Поляків або Нїмцїв-міщан?), чи може, ще скорше, з власної інїціативи, — що нїколи не відлучить Перемишльської землї від польської корони, анї не настановить їм ґубернатором якого небудь князя.

Покінчивши з Перемишльською землею, Ядвіґа вступає в Львівську. 1 марта бачимо її в Городку і звідти вона веде переговори з львівськими панами й міщанством: маємо з того дня два охоронні листи, від Ядвіґи й польських панів, для відпоручників львівських панів і міщанства, аби прибули до неї для переговорів. Кілька день минуло в сих переговорах, і Львів піддав ся, а Ядвіґа видала 8 марта, вже у Львові грамоту на потвердженнє прав і вільностей міста 12).

Покінчивши з північною Галичиною польське військо рушило в Галицьку землю, але тут чекало його розчарованнє. Галицький воєвода Бенедикт не був так податливий, як иньші, і завчасу приготувавши ся до облоги 13), не схотїв піддати ся Ядвізї. Не знати, чи пробувало польське військо здобути Галич силою, чи уважало се за твердий горіх для себе, досить що прийшло ся звернути ся по поміч до Литви, хоч її участь, здаєть ся, з гори старали ся оминути.

Ягайло на прошеннє жінки вислав кількох литовських князїв з Витовтом на чолї: був з ним Юрий Наримунтович, Федор ратенський, Василь пинський, Федор Любартович, Юрий слуцький і Семен степанський. Але й се на швидку вислане литовське військо, як згадує Ягайло в своїй грамотї Бенедикту, не могло здобути замку і вкінцї увійшло в переговори з Бенедиктом. Удало ся намовити його до згоди: він піддав ся, вимовивши собі ласку короля. З дня 11 серпня маємо грамоту, видану литовськими князями Бенедикту, де вони обовязують ся за Ягайла, що він буде мати Бенедикта в ласцї, й обіцюють боронити його від всяких закидів. 14) Цїкаво, що при тім нїчого не згадуєть ся про Ядвіґу — хто зна чи не було се навмисне у Бенедикта, що він хотїв мати дїло з королем.

Сам король прибув в Галичину троха згодом — в жовтнї. 14 жовтня Ягайло видав в Жидачеві грамоту Бенедикту, потверджуючи за ним його маєтности, які він мав в Галичинї (отже був то чоловік місцевий). 18 і 19 жовтня в Городку потвердив для Львовян грамоти Володислава Опольського, Людовика, Єлисавети і що йно наданий привілей Ядвіґи 15).

Здаєть ся з тим, аби забезпечити Галичину від можливих претенсій з боку Литви, від Ягайла два роки пізнїйше вимогли ще осібну грамоту, що він нїколи не відлучить Львівської землї від Польщі анї дасть її нїякому князю 16). Грамота отже анальоґічна з даною Перемишльській землї Ядвіґою й видана, можливо, також „на прошеннє” місцевої людности, але мабуть була інспірована польськими панами, з огляду на те, що їм таки не удало ся при окупації Галичини обминути литовських князїв.

Так став ся факт многоважний в нашій історії — рішуче прилученнє Галичини до Польщі.

Воно було дїйсно рішучим, бо Угорщина в сїй справі не пішла дальше дипльоматичних протестів.

Жиґимонт, король угорський, не мав на разї спромоги уступити ся за відірвані провінції. Повстаннє в Угорщинї ще не було погашене, турецька туча присувала ся під її границї, а брак гроша паралїзував всї пляни короля.

Здаєть ся за посередництвом папи, уложено в осени 1388 р. перемирє між Жиґимонтом і Ягайлом на оден рік 17). По роцї прикрі обставини Жиґимонта не полїпшились на стільки, аби міг він домагати ся Галичини, і той переходовий стан трівав дальше. Весною 1392 р. король угорський проєктував зложити комісію, з угорських і польських панів, для порішення галицької справи і в тім звертав ся до посередництва пруських рицарів, але потім про сю комісію більше нїчого не чуємо 18). Смерть королеви угорської Марії (весна 1395 р.) поставила Жиґимонта в таке трудне становище, що анї гадати йому було зачіпати ся з Польщею. Бож на підставі кошицької угоди 1383 р., в разї безпотомної смерти котрої небудь доньки Людовика — Марії чи Ядвіґи, друга мала дістати по нїй королївство, й Ядвіґа заявила претензії на угорську корону, а в Угорщинї знайшли ся у неї й прихильники. Справа Галичини відійшла на дальший плян, тим більше, ще се була тодї не одинока утрата Угорщини: під зверхність польського короля перейшов також воєвода Волощини, давнїйший угорський васаль. З претенсій Ядвіґи на угорську корону, правда, не вийшло нїчого, але Жиґимонт цїнив по тім спокійні відносини з Польщею, й 1398 р. згодив ся відсунути всї ті спірні справи до якогось часу: уложено згоду на 16 лїт 19).

Аж підчас тяжкої кампанїї Польщі з пруськими рицарями Жиґимонт відважив ся порушити справу Галичини. Вона, очевидно, розуміла ся між иньшими суперечними справами, для котрих в 1411 р. була визначена мішана комісія з польських і угорських панів. Дальшим результатом сих комісій була постанова, прийнята на з'їздї королїв в Любовлї 1412 р.: statu quo, себ то володїннє Галичиною, до котрої додано в сїй умові також і Поділє, і зверхність над Волощиною полишено Польщі до житя теперішнїх участників переговорів — Жиґимонта й Ягайла, а по смерти котрого небудь з них ще на пять лїт. Підчас же того пятилїтя справа спірних земель має бути рішена спеціальною комісією 20).

Ся постанова, потверджена ще в 1415 і 1423 рр., відсувала такий чином справу Галичини ще далї ad feliciora tempora Угорщини. Але й переживши Ягайла, Жиґимонт не уважав можливим загострити галицьку справу, хоч в однім з листів до пруських рицарів і заявляв, що вважає своїм обовязком вернути спірні землї Угорщинї, як мине вказаний умовами речинець 21).