Історія України-Руси. Том 4

Ся остатня фраза інтересна, бо й тут угорський король підчеркує права Угорщини на Галичину, і ся подробиця особливо цїнна супроти здогадів декотрих учених, що Людовик пізнїйше вирік ся своїх прав на Русь 5). В дїйсности було як раз навпаки — в пізнїйших трактатах Людовика з Казимиром що до його прав на польську спадщину (рр. 1364 і 1369) повторяєть ся остереженнє, що давнїйші умови їх мають силу й на далї 6). Та й трактованнє Людовиком на польськім престолї українських земель як угорської провінції й брак усякої опозиції в польських кругах против такого трактовання показують, що Галичина признавала ся власністю Угорщини не тільки в угорських, а і в польських кругах, для котрих умови в сїй справі Казимира з Людовиком, розумієть ся, не були секретом.

Отже справа стояла так, що Галичина, здобута Казимиром, була тільки в його доживотнім володїнню, як угорська власність. По смерти його, чи разом з Польщею, чи осібно від неї, мала вона перейти до угорських королїв, а Польща мала право тільки на відшкодованнє — 100 тис. фльоренів.

А хоч з уст Казимира виходили вискази, які сьвідчать, що він дивив ся на Галичину як на провінцію польську, здобуту виключно польськими силами і супроти того призначену служити виключно польським інтересам 7), то се не зміняло формальної, правної сторони справи. Певно, не безінтересно було б здати собі справу, як годили ся такі погляди його з сьвідомістю прав Угорщини, забезпечених тими, стільки разів повторюваними й відновлюваними трактатами. Але чи мислив Казимир собі Польщу й Угорщину як одно тїло в будучности; чи не входячи в будучність, трактував Галичину з сучасного фактичного польського володїння; чи вкінцї надїяв ся, що зобовязання супроти Угорщини можна буде з часом пустити в непамять, — се не касувало угорських прав на Галичину супроти Польщі.

Тим часом рахунки угорських королїв на те, що Казимир не буде мати синів, справдили ся. По нїм від чотирох його шлюбів зістали ся тільки доньки, виключені від польської корони умовами з угорськими королями, й Людовик в падолистї 1370 р. став нарештї польським королем. Але до його тріумфу примішувала дуже гірка прикрість: він сам не мав синів, і так довго ждана польська корона готова була з його смертю пропасти знову для його династиї, бо попереднї трактати давали права на польську корону тільки мужеському потомству короля угорського. Супроти того Людовик ставить собі подвійний плян: з одного боку він змагає до того, аби забезпечити польську корону своїм донькам, з другого боку — з огляду на всякі трудности, звязані з сим першим пляном, стараєть ся про всякий випадок забезпечити Угорщинї Галичину.

Проєкт — посадити на польськім тронї одну з Людовикових доньок, дїйсно, мав дуже непевні вигляди. Тож заміри Людовика що до забезпечення Галичини для Угорщини були зовсїм природні, і коли пізнїйші польські історики, почавши від Длуґоша і до новійших часів, часто обкидають Людовика ріжними закидами за се, то причиною сього було або польське національне почутє, або — нерозуміннє прав Людовика на Галичину.

Але хоч права Угорщини на Галичину були виразно забезпечені давнїйшими трактатами, Людовик не уважав відповідним від разу поставити справу ясно. Його становище як польського короля, його пляни — забезпечити польську корону одній з своїх доньок, дають сьому зовсїм відповідне обясненнє. І перше, а тим більше друге наказувало йому обминати все, ще могли подражнити польську суспільність, котрої прихильність була так потрібна Людовикови з огляду на ті трудні пляни задержання польської корони в руках своїх доньок. Відірваннє Галичини без всяких приготовань могло б дїйсно подражнити Поляків. Бо хоч вони мусїли знати права Угорської корони на Галичину, ще лїпше мусїли памятати, скільки крови, труду й гроша коштувала окупація Галичини Полякам, тим часом як угорські королї — Людовик і його батько — не дуже то вкладали ся в сю справу. Може бути, що був у Людовика й ще оден мотив — бажаннє непримітним прилученннєм Галичини до Угорщини обминути ту точку умови, що забезпечила в такім разї Польщі право на досить значну викупну суму. Зрештою досить і того, що полїтика Людовика супроти Галичини нам зовсїм ясна в головнім, а всїх мотивів його поступовання нема й потреби дошукуватись.

Між повірниками Людовика був оден спеціально відповідний до його галицьких плянів. Був то Володислав князь опольський 8). Син Болька кн. опольського, поважаного, але досить незаможного князя з шлезьких Пястовичів, що перевів своє житє в службі цїсаря Кароля IV, Володислав також мусїв шукати службової карієри. Бувши по матери свояком угорського короля Людовика (його бабка була тїточною сестрою Людовика), він удав ся на його двір, ще в 1350-х рр., і тут своєю зручністю в дипльоматичних порученнях і вірністю здобув довірє й приязнь короля. В 1366 р. дістав він високий уряд палятина угорського, себто першого урядника держави, носив іще й иньші титули й обовязки, а при тім далї уживав ся до ріжних дипльоматичних пересправ. Коли прийшов час Людовику взяти на себе польську корону, вислав він Володислава як Пястовича перед собою в Польщу, аби приготовив йому ґрунт. Се бажаннє Людовика Володислав задоволив, і за те в день Людовикової коронації дістав від нього багаті маєтности в Польщі. Сього ж талановитого і поважного свого повірника задумав ужити для переведення своїх плянів що до Галичини. В вереснї 1372 р. Володислав зложив з себе уряд палятина угорського, щоб взяти новий обовязок; в перших днях жовтня в Пресбурґу заіменував його Людовик управителем „Руського королївства” (regni Russie).

На жаль, ми не маємо самої грамоти надання, тільки оповіщеннє про се наданнє до всїх достойників і урядників Угорщини й Польщі. Може грамота надання прояснила б нам де що в досить неясній ролї, яку придїлив Людовик Володиславу, хоч я маю те переконаннє, що ся неясність в значній ролї залежала від укритих плянів Людовика, була до певної міри умисною, так що мабуть і та грамота не була на тім пунктї дуже ясна

В згаданім оповіщенню Людовик повідомляє всїх урядників угорських і польських, а спеціально митників, що він „з огляду на чесність, досвідченність і розум поважного й славного князя Володислава, князя опольського й велюньського, свого дорогого свояка й повірного дорадника”, надав йому королївство Руське з усїма городами й людністю в управу на вічні часи (perpetue contulerimus gubernandum et conservandum). Тож він поручає згаданим урядникам, аби купцїв і всяких людей з Руси трактували як королївських підданих (tanquam nostros fideles ac dicioni nostros subiectos), даючи їм свобідний проїзд скрізь і не побераючи з них нїяких поборів понад уставлені оплати 9).

В сїй грамотї Володислав виступає так як би тільки ґубернатором Руси з руки Людовика, дістає Галичину gubernandum et conservandum. Одно тільки слівце perpetue дає натяк, що Володислав не був звичайним ґубернатором, але й його можна б толкувати просто як управу „до живота”, бо таке доживотне управительство в тодїшнїх порядках не було нїчим незвичайним.

Инакше представляєть ся Володислав в тих грамотах, які маємо від нього самого. Почавши від найпершої, яку маємо (датованої 11/XI 1372), і аж до свого уступлення, титулує він себе не яким небудь ґубернатором або управителем, а володарем з ласки божої, дїдичним паном Руси: Dei gratia dux opoliensis, velunensis terreque Russie dominus et heres — так звучить його повний титул 10), а в одній руській грамотї називає він себе навіть „самодержцем” — старим, традиційним руським титулом, що ним оден з переписувачів Галицько-волинської лїтописи був затитулував „великого Романа” 11). Його численні привилеї мають характер надань княжих, без всяких ограничень, що більше — він відновляє надання Казимира (наданнє грунтів м. Львову). Грамоти його печатані княжою, „маєстатичною” печатию, з княжою фіґурою Володислава на тронї, з мечем, і двома гербами з боків — пястівським фамілїйним орлом і галицьким львом; наоколо ґотицька напись: Ladislavs Dei gracia dux opoliensis, wielvnensis et terre Russie domin(u)s et heres 12). Він бє свою монету для Галичини з іменем угорського короля і своїм, а частїйше тільки своїм. Срібні грошики першої катеґорії мають з одного боку букву L і наоколо Lodvici r(egis) Ungarie, з другого Vladislavus dux і герб Львова — лев опертий на заднїх лапах. Грошики другої катеґорії — з одного боку букву W і напись Wladislaus dux, з другого тойже герб з написею: moneta Russie. Мідяні денарки мають лише букву W 13). Нарештї уступаючи в 1378 р. з Руси, Володислав видав грамоту до панів, земян, воєвод, війтів і всїх людей на Руси, де звільняв їх нею „від присяги, послушности, вірности і всяких иньших обовязків, якими вони були звязані супроти нього як дїдичного володаря” та передавав їх безпосередно під власть короля 14).

І так дивив ся не тільки сам Володислав на себе. Сучасник Ян з Чарнкова, Володиславу зовсїм не прихильний особливо, описуючи його уступленнє з Руси, називає його totius Russie dux et dominus і каже, що він проміняв Галичину Людовику за иньші terris et ducatibus 15). З самої Галичини не багато маємо — але от на однім з документів стрічаємо підпись секретаря — „протонотарія” illustrissimi principis domini Ladislai Dei gracia ducis ораlvensis et dominі Russie. B другім — уже з часів другого пановання Володислава на Руси (більше номінального, але тим же титулом, очевидно, наданого що й перше володїннє його) — староста руський Андрій в грамотї перемишльському шевському цеху зве Володислава „нашим ласкавим паном” 16).

Все се показує виразно, що Володислав не був простим ґубернатором Руси, як можна-б толкувати Людовикову грамоту, а володїв нею як володарь, дїдичний пан, на княжім праві (jure ducali). Супроти того вирази Людовикової грамоти треба уважати або недокладною стилїзацією, або тим, що Людовик тут навмисно, маючи свої потайні пляни, допускав певну неясність в становищу Володислава. Додати треба, що таке наданнє Руси Володиславу на княжім праві тим меньше може уважати ся чимсь надзвичайним, бо не було одинокими: ще перед тим Людовик надав таким самим способом тому-ж Володиславу землю Велюньську, а Казимиру щетинському землю Добринську 17).

Що до самого факту надання ми маємо ще інтересну пізнїйшу згадку Людовикового зятя Жиґимонта (Сіґізмунда), в р. 1393. Доводячи права Володислава на Добринську землю, дану йому в заміну за Галичину, Жиґимонт, казав, що Людовик дав Галичину Володиславу Опольському в заміну за його маєтности на Угорщинї 18).

Розумієть ся, сю звістку — що Русь була дана Володиславу як заміна його угорських маєтностей, трудно брати серіозно. Вправдї, можна припускати, що того рода контракт міг бути уложений між Людовиком і Володиславом, для того аби підчеркнути, що Володислав дістав Русь як угорську землю, та тільки в такім разї сей контракт міг бути уложений і ex post, „заднїм числом”.

Інтересно було-б відповісти на питаннє, в якій мірі Людовик і сам Володислав дивили ся на се Володиславове панованнє в Галичинї як на річ переходову, часову. У Людовика прохоплювали ся заяви, які вказували, що се пануваннє Володислава від початку мало служити иньшим цїлям. В такім значінню толкую я неясну, загадкову стилїзацію його грамоти про Володислава з р. 1372. Ягайло пізнїйше (1396) називав Володислава простим „державцем” Руських земель 19). Не вважаючи на пишні титули міг і сам Володислав знати про тимчасовість своєї ролї: думаю, що між двома так близькими людьми як Людовик і Володислав на сїй точцї не повинно було бути секрету. Володислав був занадто вірним слугою й товаришом Людовика і перед тим і по тім, аби припустити, що Людовик його попросту дурив — надавав Галичину нїби на вічність, а сам мав плян її за кілька лїт відібрати. Также мало правдоподібним здаєть ся менї і таке обясненнє, що Людовик вивів потім Володислава з Галичини тільки наслїдком зміни обставин, против власних своїх початкових плянів.

Як би там не було, в Володиславі Галичина мала ще раз — і уже в остатнїй — свого осібного князя, хоч би князюваннє се в основі своїй і було тільки дипльоматичною штукою. Більше як шість лїт панував він тут як володар, „на повним княжім праві” (pleno jure ducali), як тодї казали, хоч і під зверхністю угорського короля, як його васаль. Васальну залежність від себе Руси під управою Володислава, як ви бачили, зазначив Людовик виразно уже в своїй грамотї 1372 р., піднїсши, що людність Руси й по наданню Володиславу не перестала бути його підданими (tanquam nostros fideles ac dicioni nostre subiectos) 20); і потім се зазначували і Людовик і Володислав при кождій нагодї. Що Володислав був васалем Людовика як короля угорського, се найвиразнїйше задокументовано описаними вище грошиками Володислава, де імя Людовика читаєть ся з титулом угорського короля.

Може бути одначе, що на разї сеї сторони дуже афішувати не уважали відповідним анї Людовик анї Володислав. Досить було вже й осягненого: що „королївство Руське” фактично вилучено з комплєкса польських земель і віддано чоловіку вірному, в руках котрого воно для Угорщини було зовсїм безпечним.

В польських кругах наданнє Галичини Володиславу, очевидно, не викликало опозиції. Ян з Чарнкова, що згадує про невдоволеннє, викликане в польських кругах наданнями Вєлюньської й Добринської землї Володиславу, промовчує зовсїм наданнє Галичини, а Длуґош як раз підносить, що Поляки не робили нїяких трудностей Людовику в роспорядженню руськими землями 21). Тому дуже непевна гадка деяких новійших дослїдників, що та точка кошицьких постанов, де Людовик обовязуєть ся не давати анї в державу анї в вічність замків в Польщі нїякому князю або особі княжого роду, — була відповідею на наданнє Руси Володиславу 22). Катеґорична заява Длуґоша про брак усякої опозиції з польської сторони має своє значіннє: він не так далекий був від сих подїй.

Тим часом забезпечивши про всякий випадок Русь для Угорщини, Людовик енерґічно заходив ся коло другого, далеко важнїйшого для нього пляну — забезпечення польської корони для свого потомства 23). Його мати Єлисавета при помочи своїх повірників між малопольськими панами зручно працювала коло сього, і вже на Кошицькім з'їздї в осени 1373 р. зроблено було в тій справі початки. Документально знаємо, що деякі польські міста тодї вже згодили ся на таку незвичайну в польськім державнім житю річ — признали права на польську корону по смерти Людовика його старшим донькам Катеринї й Марії. Чи дали тодї згоду на се польські стани взагалї, не знати. В кождім разї на новім з'їздї в Кошицях 1374 р. (17/IX), цїною незвичайних уступок, обіцянок і т. и. удало ся вимогти таку заяву від польських станів. Вони обіцяли по смерти Людовика, як би не було у нього сина, признати королевою ту доньку його, котру їм призначить він сам або його мати Єлисавета — реґентка в Польщі, або його жінка Єлисавета т. зв. Молодша.