Історія України-Руси. Том 4

1038 похід Ярослава на Ятвягів (ib. 108).

1040 похід Ярослава на Литву (ib.).

1058 Ізяслав київський побив Голядь (Іпат. 114).

1106 Жемгала побила полоцьких князїв (ib. 186).

1112 похід Ярослава туровського на Ятвягів (ib. c. 196).

1113 другий похід його-ж на Ятвягів (Лавр. 275).

1132 похід Мстислава київського на Литву (Іпат. 212).

1183 війни Полочан з Литвою (1 Новг. 159).

1191 союз князїв новгородського й полоцьких на Литву (1 Новг. 164).

1193 Рюрик вибераєть ся на Литву (Іпат. 455)

1203 чернигівські князї побили Литви 1700 (1 Новг. 79) і т. и.

3) Місіонар Майнгард на проповідь у Лотишів брав дозвіл від князя Володимира (rege Woldemaro de Ploceke) — Heinrici Chronica Lyvoniae c. l. Про руські князївства на Двинї новійша праця Данилевича Очеркъ исторіи Полоцкой земли с. 112 і далї.

4) Найдавнїйша лїтопись (Іпат. 6) в однім з своїх етноґрафічних реєстрів між народами „иже дань дають Руси” згадує між инш. Литву,

ЗимЂголу (Жемгала), Корсь і Нерому (вар. Нерову)”. Сю останю назву декотрі толкують від назви Вилїї Нерис, также як литовське племя (Барсов Географія Нач. лЂтописи 2 c. 42 і прим. 76). Длуґош (II c. 177) переказує, також очевидно — руський переказ про те, що Литва давнїйше була рабами Руси: servi enim Ruthenorum existentes annis pluribus perizomata, suberes pendebant — давала дань ликом і корою. Очевидно, се останнє — глузуваннє з некультурности й бідности Литви, але сьвідоцтво про такий погляд на Литву як давнїх підданих Руси має свою цїну (тільки зовсїм незаслужено перейшло се до підручників як історичний факт). Длуґош, мабуть, взяв його з якоїсь руської компіляції, разом з „першим” (у нього!) виступом Литви 1203 р.

5) Іпат. c. 492: „Бяху же имена литовьскихъ князей: се старЂйшеи — Живинъбундъ, Давъятъ, Довъспрункъ, братъ его Мидогъ (чит. Миндовгъ), братъ Довъяловъ Виликаилъ”. Можна читати „старЂйшеи” або „старЂйшей”; відповідно до того або Живинбунд буде старшиною поміж всими литовськими князями, або дістанемо ґрупу старших князїв, яких імена тут виписані, а за ними ідуть льокальні — „жемотьскыи князи”, „Булевичи”, і т. д.; отже ріжниця для історії державного процеса в Литві дуже важна. Обидва видавцї Галицької лїтописи прийняли лекцію „старЂйшей”; прийняв її в своїх недавнїх виводах про полїтичну еволюцію Литви і проф. Брікнер (див. прим. 1), але думаю, що треба читати „старЂйшеи”, бо займенник „се” ледво чи вказав би на одну особу, так що потім, без всякого иньшого перехода (як низше — „а”, „а се”), вичислені-б були князї иньшої катеґорії. По анальоґії з дальшим („а се Булевичи”, „а се князи из Дяволтвы”) і тут „се” мусить вказувати цїлу ґрупу князїв старійших, противставлену иньшим ґрупам.

6) Іпат. c. 483.

7) Про напади Литви на Волинське й Пинське князївство й боротьбу з ними див. в попереднїм — т. II 2 c. 310, III 2 c. 78 — 9 і далї.

8) Нпр. війна чернигівських Ольговичів з Литвою (правдоподібно — нещасливий набіг Литви). 1203 р., оповіджена в Новгородській лїтописи (c. 179), або напад Литви на землї Романа брянського 1263 р. в Волинській лїтоп. — Іпат. 569.

9) Історією сформовання Литовської держави спеціально займати ся тут не можемо. Хоч як важна була роля в. кн. Литовського в історії наших земель в XIV-XVI в., але в сформованню його наші землї й наш нарід мали лише другорядну ролю: підставою в. кн. Литовського були племена литовські й землї білоруські: той руський елємент, що зрущив в. кн. Литовське, був не український, а білоруський. Тож як в. кн. Литовське можна (і треба) до певної міри уважати державою славянською, спадкоємницею Київської держави, то в усякім разї не українською, а білоруською передовсїм, і в цїлости її історію так само не можна вводити в українську історію, як і історію в. кн. Московського. З українських земель тільки Берестейсько-дорогичинська (Підляше) й Волинь мали важнїйше значіннє в історії Литви, але на внутрішнє його житє впливали мало і досить механїчно були з нею звязані, а ще більше треба се сказати про землї східньої України. Тому з історії самого в. кн. Литовського ми візьмемо тільки ті моменти, які мали безпосереднє значіннє для історії наших земель, нашого народу, і їх обговоримо ширше, в иньшім відсилаючи читачів до історичної лїтератури в. кн. Литовського. Лїтература ся вказана в прим. 1.

10) Script. rer. Livon. I. c. 630.