Історія України-Руси. Том 2

Релїґійне значіннє придбав Вишгород, від коли тут поховано Бориса і Глїба, що були канонїзовані слїдом і сильно поважані, як перші руські сьвяті патрони Руської землї. Судячи по історіям чуд від їх мощей, сюди на прощу прибували люде з дальших місць (пор. в лїтописи: „исцЂленія неоскудно подаваєта недужнымъ, с вЂрою приходящимъ въ святый храмъ”) 8). З початку Бориса і Глїба поховано в церкві св. Василия, збудованій, очевидно, ще за Володимира. Потім за Ярослава, коли ся церква згоріла, поставлено нову, в імя Бориса і Глїба — деревляну з пятьма верхами, гарно помальовану, як оповідає сказаниє. Вона одначе скоро зістаріла ся, і вже за Ізяслава поставлено нову, теж деревляну, а за Мономаха камяну, і сюди перенесено гроби Бориса і Глїба. Мономах хотїв поставити сї гроби посеред церкви і над ними зробити „теремъ серебренъ”, але Сьвятославичі обстали при проєктї їх батька: положити їх в „камарі” — ниші, і так зроблено, а Мономах замість терема виложив нишу золотими і срібними окрасами — „оковав гроби серебром і золотом і прикрасив гробницї їх, також і камари поковав серебром і золотом”. Се перенесеннє відбуло ся з особливою парадою. Посьвященнє церкви і перенесеннє робив митрополит з пятьма епископами й иньшим духовенством, „и бысть соборъ великъ, сшедшю ся народъ со всихъ странъ”. Окрім пирів для присутних князїв три днї годовано „убогихъ и странныхъ, и бысть учреждениє велико”. З огляду на великий стиск обгороджено дорогу, кудою мали переносити гроби, але нарід натис так, що поломив ті загороди („вори”), і не було кудою везти; маса народа покрила вали і „забрала”, „яко страшно бяше видЂти народа множество”. Мономах здогадав ся кинути між нарід гроші й иньші цїнні річи — кусники паволок, фофудий (брокатів), „орници”, „бЂль”, і се дало можливість процесії пройти до нової церкви. Гроби везли саньми, тягли їх за шнури князї і бояри, а перед ними йшло духовенство — наперед чернцї з сьвічками, по них священники, далї ігумени, нарештї епископи. Такий цїкавий побутовий образок (одинокий в своїм родї) дає нам опись сього вишгородського сьвята 9).

В сїй славній церкві Бориса і Глїба була ще иньша славна сьвятиня — ікона Богородицї, привезена з Царгорода разом з київською Пирогощею. Її потім забрав чи викрав Андрій Юриєвич, забираючи ся з Вишгорода в Суздаль, де він був посаджений князем 10). Ся ікона, богато прикрашена і поставлена в церкві в Володимирі, пізнїйше перенесена до Москви, як я вже згадував, стала палядїєм Московської держави (тепер вона в московській Успенській катедрі).

Так зникла вона з Вишгорода. Кількадесять лїт пізнїйше забрано і гроби Бориса і Глїба: Давид Ростиславич, будучи князем смоленським, а володїючи заразом і Вишгородом, перенїс їх в 1191 р. до монастиря, заложеного на Смядинї під Смоленськом, на місцї смерти Глїба 11). Саму вишгородську церкву розібрали потім київські домінїкане, будуючи свій кляштор у Київі, десь при кінцї XVI чи на початку XVII в.; перенїсши на надднїпрянський Вишгород традицію про дїяльність свого місїонаря з XIII в. Яцка Одровонжа в Вишгородї мазовецькім, вони неправно присвоїли собі вишгородську церкву, мов би колишнїй свій кляштор, і потім розібрали. В XVI в. Вишгород був уже незначним селом, приписаним до Межигорського монастиря, але могили знайдені коло церкви показують, що ще при кінцї XV чи на початку XVI в. ся церква шановала ся між тодїшнїми заможнїйшими верствами України. Пізнїйше переняло її славу сусїднє Межигорє, з своїм монастирем, звістним від XV в., але славним особливо в XVII-XVIII в..

Від Х в. відомий у Вишгородї княжий двір. По словам лїтописної повісти (побільшеним очевидно) Володимир мав у Вишгородї гарем з трома стами підложниць, такий же в Білгородї, а на Берестовім з двома стами. В XII в. був, видко, ще княжий двір на острові під Вишгородом — тут перебував Всеволод Ольгович перед смертю 12).

Тепер Вишгород невелике село (трохи більше як тисяча душ), з зовсїм новою церквою Бориса і Глїба (збудованою 1860 р.), звістне лише своїми цегольнями. Городництво, про котре чуємо ще в XI в., що воно там вело ся на ширшу міру (в чудесах Бориса і Глїба згадуєть ся вишгородський „старый огородникомъ”, якийсь старшина городників 13), теж управляєть ся тут і доси.

Другий важний київський город — Білгород лежав три милї від Київа, на захід (властиво трошки на полудневий захід), на правім боцї Ірпеня. Істнованнє в Білгородї осібної „тисячі”, як і в Вишгородї, може натякати на колишнє самостійне значіннє сього города. Пізнїйше він мав важне значіннє, як київський форпост з заходу: Ірпень, правдоподібно, був границею „Руської землї” від заходу, і Білгород стояв на „київськім путї” 14), шляху, що з Київа ішов на Волинь і з відти в Польщу, та в центральну Европу: з Білгорода нпр. наша лїтопись дає маршрут через Кучар і Мутижир на Мичеськ, Возвягль і Корчеськ, Дорогобуж і Пересопницю. Лежучи на сїм шляху, Білгород боронив переходу через Ірпень, маючи зводний міст на сїй ріцї 15) і був наче ключем до Полянської землї з заходу. Таке значіннє його ясно виступає в історії війн XI-XII в.; згадати хоч би київську громаду, що підчас революції 1067 р. вийшла боронити Київа від Ізяслава й Ляхів під Білгород.

Тому Білгород мусїв бути від давна укріпленим. При кінцї Х в. Володимир відновив і зміцнив сї укріплення; властиво лїтопись каже, наче він поставив його на ново — „заложи”, але таке саме каже вона нпр. і про Переяслав, що відомий нам одначе ще від першої половини Х в., і так само мабуть і Білгород не був тодї на ново поставлений. Для його оборони й розвою Володимир попереводив сюди богато людей з иньших міст. Останком сих давнїх укріплень зістало ся велике городище в самім місточку, з подвійним валом; більша лїнїя валу має зо два кільометри наоколо.

Володимирові заходи лїтопись поясняє тим, що дуже любив се місто, хоч на мотив для укріплення вистало б і його стратеґічного значіння. Дїйсно Володимир мав тут свій двір 16) і правдоподібно, сим симпатіям Володимира завдячав Бідгород, що тут засновано епископську катедру (в грецьких катальоґах епархій він зветь ся навіть: Великий Білгород, Άоπρόκαστρоν μέγα). Хоч білгородський епископ згадуєть ся вперше аж у останнїй чверти XI в. 17), але найскорше таки Володимиру могла прийти гадка засновати тут катедру, коли він мав спеціальні симпатії до сього міста.

В XII в. Білгород досить часто фіґурує в ролї осібної княжої волости, для ріжних підручних князїв, хоч і рідше від Вишгорода. Вперше в сїй ролї виступає він за Мономаха, що тут посадив свого сина Мстислава, чекати київського стола. З дальших білгородських князїв треба згадати Рюрика Ростиславича: відступивши Київ Сьвятославу в 1181 р., він зіставив собі переважну частину Київщини, а столицю свою мав у Білгородї, кільканадцять лїт. Тут справляв він 1189 р. гучне весїлє свого сина Ростислава, висватавши за нього доньку Всеволода Юриєвича: „вчинив дуже сильне весїлє (свадбу), якого не бувало на Руси, і було на весїлю князїв богато, понад двадцять князїв” 18). Перейшовши потім до Київа, Рюрик лишив по собі монументальну памятку в Білгородї, збудувавши на місце давнїйшої деревляної катедральної церкви Апостолів нову камяну; лїтописець дуже її похваляє: „высотою же и величествомъ и прочимъ украшениємъ всЂмъ вдивъ удобренЂ” 19), але від сеї дивної церкви не зістало ся нїчого. Взагалї одинокою памяткою колишньої слави Білгорода зістав ся припадково знайдений тут золотий медалїон — т. зв. зьмієвик, грецької роботи 20). Давнє значіннє його скінчило ся з упадком Київа. Білгородська катедра, правдоподібно, не пережила монґольського погрому. Між визначнїйшими містами Київщини XIV-XVI в. Білгорода вже не бачимо; він був незначним містечком, з митницею на київськім шляху і замочком 21). Тепер се незначне містечко Білгородка, яких 2000 душ, нїчим не визначне.

На полудень від Київа, в области р. Стугни було кілька значнїйших міст. Ми знаємо, що ся лїнїя була сильно зміцнена за Володимира, загорожена валом і палїсадом і заставлена міцними замками — для оборони від Печенїгів. Тепер маємо тут три лінїї валу. Одна іде на лївім, північнім березї Стугни, і відти далї в напрямі на північний-захід, через Ірпень і Здвиж; друга тягнеть ся правим берегом Стугни, і відти на Унаву; на верхівях Стугни ся друга лїнїя лучить ся з першою ще одним валом. Третя йде понад р. Красною, з початку на лївім, а потім переходить на правий беріг її 22). Дві останнї лїнїї, за Стугною згадують ся вже при кінцї XI в. 23). Чи всї сї лїнїї належать до Володимирових часів, не знати; оповіданнє Брунона, що описує такий Володимирів вал десь в околицї Стугни 24), може зарівно належати до котрого небудь з трох.

З Володимирових замків можемо тут вказати на певно тільки оден — се Василїв (теп. повітове місто Васильків), на лївім боцї Стугни, пять миль від Київа. Сама осада могла бути тут і перед Володимиром, але своє нове імя вона дістала, очевидно; від християнського імени Володимира (Василь). Пізнїйше, як ми бачили, була поголоска (з того імени вона, мабуть, і повстала), що Володимир охрестив ся у Василеві 25). Лїтописна повість згадує ще, що Володимир виставив тут церкву Преображения на памятку, як він спас ся від смерти під Василевим: виступивши з занадто малим військом на Печенїгів, мусїв тїкати та ледви сховав ся від них, притаївши ся під мостом. На памятку сього він гучно справляв у Василеві церковний празник на Преображениє що року, скликаючи бояр, всяку старшину й людей з ріжних міст: варили 300 перевар меду, і 300 гривен роздавано убогим 26). Пізнїйше Василїв уславив ся як вітчина найславнїйшого церковного дїяча Руси — Теодосия печерського. По за тими спогадами місто мало ще те значіннє, що лежало на важнім шляху, т. зв. Василївський путь 27): з Київа на Звенигород, Василїв (або сусїдній Тумащ), через Перепетово поле, на верхівю Рута, на Володарів над Росею і відти на Понизє, Подунавє й Галичину. В XII в. Василевцї виступають як більша громада, поруч Білгородцїв і Поршан 28). Але княжим столом Василеву не трапляло ся бути, рівнож і воєнного значіння він, видно, не мав; слїдів укріплень не звістно, а й слїдів житя з тих часів Васильків доси майже не дав.

Важне стратеґічне значіннє мав натомість Треполь, що стояв на узкім, високім розї між Стугною, Красною й Днїпром між двома лїнїями валів, що сходили ся тут 29). Тут же був брід через Днїпро 30). Тому Треполь досить часто фіґурує в історії київських війн. В другій пол. XII в. він досить часто був і княжим столом для ріжних другорядних київських князїв.

Сусїднїй Витечев, на високім розї, що вганяєть ся тут в Днїпро, був теж кріпким замком і теж стояв на бродї через Днїпро 31). Він нам звістний ще з X в., як пристань: купецькі ватаги, що їхали з Київа в Царгород, мали тут своє останнє збірне місце 32). В сусїдстві Витечева, на горбі Сьвятополк Ізяславич в 1090-х р. збудовав город для людей зруйнованого тодї Половцями Порося; сюди перенесено й епископську катедру з Юрїва на якийсь час до його реставровання. Се нове місто названо було по імени князя Сьвятополчем 33); правдоподібно, воно згадуєть ся потім під іменем Новгорода сьвятополчського в оповіданню про прихід Монґолів 34); значіння воно не мало. Останнїми часами цїла ся місцевість між Треполем і Витичевом звернула на себе увагу дуже богатими й інтересними слїдами переходової культури від камення до металю, особливо численними точками з мальованим і ґравірованим начиннєм т. зв. передмікенської культури 35). Витичевське городище досить богате й останками культури з княжого періоду 36).

На полудень від Витичева досить важним пунктом Днїпрового побережа був Заруб, (коло теперішнього с. Зарубинець, трохи вище), на високім (звиш 800 стіп) Днїпровім розї, в сусїдстві славного потім Терехтимирова. Тут був важний брід через Днїпро (на Переяслав). Місце се було здавна залюднене: є останки й камяної і ранньої металїчної культури 37). За княжих часів тут був великий замок — зістало ся городище, між Зарубинцями і Монастирком, і в сусїдстві, далї під Монастирок — ще два меньші округлі городища. Окрім того весь сей ріг зарубський обведений від суходолу валом, від берега до берега, але коли, не знати. В Зарубі був монастир Пречистої, де був чернцем славний Клим Смолятич, пізнїйший київський митрополит, „книжникъ и философъ, такъ якоже въ Руской земли не бяшетъ” 38). В тій же „Зарубській печері” жив і другий книжник — Георгій, від котрого маємо „Поученіе къ духовному чаду”. Монастир звістний тут ще в XVI в., але тодї вже спустїв; пізнїйше його заступив терехтемирівський монастир. Від сього зарубського монастиря зістали ся печери, до нього ж можуть належати останки мурованої церкви на зарубськім городищу, взагалї богатому останками старого житя, тільки на жаль близше не дослїдженими досї 39).

Десь у центрі Порося, судячи по звісткам, лежало звістне в історії Київщини місто Торчеськ — залюднене оселеними на Руси Торками. Про його місце богато писано, але без результату: одні вказували на ур. Торч недалеко Трипіля, иньші на с. Торчицю на р. Торчи, за Росю; але з лїтописних згадок виходить, що той славний Торчеськ, мусїв бути десь у центрі Порося, хоч се й не виключає, що і на обох згаданих місцях могли бути осади Торків з тим же іменем 40).

Перше згадуєть ся Торчеськ 1093 р., коли Половцї по дуже тяжкій і довгій облозї взяли й знищили його; ся облога власне і прославила його імя. Потім він згадуєть ся знову тільки в другій пол. XII в., як одно з головнїйших міст на Поросю, або часом навіть як його столиця 41). Він часто тодї фіґурує як княжа волость і взагалї дуже часто виступає в історії другої пол. XII в. і першої XIII в. Тут мав перебувати в неволї у Мстислава угорський королевич Кольоман, зловлений в Галичі, і сюди ж забрав ся вкінцї, доживати віку, сам Мстислав, знеохочений інтриґами „невірних Галичан”. Тут він і вмер і похований в церкві св. Хреста.

Взагалї Поросє, почавши від середини XII в., часто фіґурує як осібна область Київщини і навіть нїби осібна громада: „Поршане” (себ то руська людність Порося), поруч Чорних Клобуків, виступають разом з иньшими виднїйшими громадами Київщини — Білгородцями, Василевцями і беруть часом дуже дїяльну участь в полїтичнім житю 42). Але властиво полїтичного центра Порося не знаємо. В такій ролї виступає часом Торчеськ, Канїв, по части Юрїв, але котрий з них був, і чи був взагалї котрий з них справдїшнїм, признаним центром Порося, не знаємо.

Юрїв, як показує саме імя, належав до тих міст, що побудовав Ярослав на Роси, реставруючи кольонїзацію Порося в 1030-х рр. Подібно як і Юрїв чудський, він, очевидно, дістав імя від християнського імени Ярослава. Тодї, правдоподібно, засновано тут і катедру — вона вперше згадуєть ся 1089 р. 43), і се заразом перша звістка про Юрїв. Заснованнє тут катедри показувало-б, що Ярослав хотїв з Юрїва зробити столицю Порося, а ми навіть і місця його докладно не можемо вказати! Очевидно, він стояв десь недалеко устя Рута в Рось, по всякій правдоподібности — на лївім боцї Роси. Гіпотетично кладуть його на давнїм городищи на Роси, пів милї вище від Білої Церкви 44).

На долї Юриєва відбила ся вповнї історія Порося й його кольонїзації, вся її непевність і хвилювання. Збудований чи відбудований в 1030-х рр., Юрїв в 90-х рр. сього столїтя попав під таку тяжку грозу з половецької хмари, що людність його не витримала. Опинивши ся в справдїшнїй бльокадї від Половцїв в 1095 р., вона постановила забрати ся з міста, й вибравши відповідний час, утїкла звідти. Сьвятополк осадив утїкачів, як уже знаємо, коло Витичева, а порожнїй Юрїв Половцї спалили 45).

Але по першім же усьпіху над Половцями, забераючи ся до реставрації Порося, Сьвятополк розпочав її від Юриєва: в серпнї 1103 р. він рушив сюди з військом і „сруби Гурьговъ, єгоже бЂша пожьгли Половци”, себ то відновив укріплення і перевів назад людей. Катедру теж відновлено. Але кольонїзаційні обставини не полїпшили ся значно і в XII в., а город стояв занадто на небезпечнім пограничу, щоб міг мати якесь більше культурне, полїтичне значіннє. Я думаю, що засновуючи тут катедру, Ярослав надїяв ся перенести руську границю з степом далеко за Рось, так щоб Юрїв був не пограничним, а центральним городом. Пригадаймо, що се діялося в часах упадку Печенїзької орди, коли такі пляни могли дуже правдоподібно виглядати; але прихід Половцїв знищив сї пляни. Юрїв все зіставав ся загроженим пограничним городом, а навіть не мав запевненої комунїкації з Київом, як ті пороські замки, що стояли близше Днїпра. Завдяки тому в другій пол. XII в. перевагу над ним бере Канїв, як город надднїпрянський, а другого боку Торчеськ — як більш центральний замок. А Юрїв навіть княжим столом не був нїколи.