Історія України-Руси. Том 2

15) Іпат. с. 176.

16) Про джерела до історії з війни 1098-1100 рр. див. вище с.97.

17) Marci Chronicon c. LXIII — Historiae Hungaricae fontes II с. 198.

18) Про се зараз низше.

19) Іпат. с. 185, див. ще вище с. 115. Пок. Васїлєвский висловив здогад (Византія и ПеченЂги, Ж. М. Н. П. 1872, XII с. 282-3), мовляв помічний полк хоробрих мужів з гірських країв — τών όρεινoτεέρων μέρων άνδρεζ τoλμητίαι καί άρειμάνιoι αύτόμoλoι, що в числї 5000 прийшов Візантиї в поміч в кампанїї з Печенїгами 1091 р. (Анна Комнена І с. 402) — то полк Василька, а гірські краї — то Карпати. Гіпотеза дуже дотепна і привабна, але дальше легкого здогаду йти з такою голою правдоподібністю, розумієть ся, не можна.

20) Іпат. с. 150.

21) C. 411.

22) Про них див. примітку 10.

ДРУГЕ ПОКОЛЇННЄ РОСТИСЛАВИЧІВ, ПОДЇЛ ГАЛИЧИНИ І УСОБИЦЯ. БУНТ ГАЛИЧА; СПОЛУЧЕННЄ ГАЛИЧИНИ В РУКАХ ВОЛОДИМИРКА; ДАЛЬША ДОЛЯ ІВАНА БЕРЛАДНИКА. ПОЛЇТИКА ВОЛОДИМИРКА НА РУСИ, КАМПАНІЇ 1144 I 1146 Р.; ВІДНОСИНИ ДО ПОЛЬЩІ Й УГОРЩИНИ; СОЮЗ В ВІЗАНТИЄЮ, БОРОТЬБА З ІЗЯСЛАВОМ 1149-51, ГАЛИЦЬКІ КАМПАНЇЇ 1150 І 1152 Р.; СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРКА; ОПОВІДАННЄ ПРО НЕЇ КИЇВСЬКОЇ ЛЇТОПИСИ, ХАРАКТЕРИСТИКА ВОЛОДИМИРКА.

Перед смертю Володара і Василька, а властиво, уже від смерти Рюрика протягом тридцяти лїт, подїл галицьких волостей був, видно, такий: Володар держав Перемишль і Звенигород, себто Посянє, Побуже і верхнє Поднїстровє, Василько Галич і Теребовль, себто середнє Поднїстровє й Понизє. Ту посередню волость, де сидїв Володар за житя Рюрика, брати мабуть подїлили між собою; так виходило-б з подїлу волостей між їх синами.

Оба зіставили по два сини. Володар Ростислава і Володимира, що в наших лїтописях зветь ся часто в здрібнїлій формі — Володимирком. Василько — Юрия (Длуґош, що використав тут якесь затрачене для нас руське джерело зве його Григорієм, але се імя не уживало ся між князями) — й Івана. Ростислав дістав Перемишль, Володар Звенигород. Як подїлили ся Васильковичі властиво не знати; старший мусїв дістати Галич, молодший Теребовль; коли Юрий, що згадуєть ся на першім місцї з поміж них був старший, то він мусїв дістати Галич 1).

Таким чином Галичина подїлила ся на чотири частини; се було небезпечно. Друга небезпечність була-б у тім, що не всї князї сього поколїння здаєть ся, дорівнювали своїм батькам здібностями. Принаймнї повний брак відомостей про яку небудь діяльність Васильковичів, їх зовсїм незначне становище в полїтицї могло-б вказувати на те, що сї дїти не дорівнювали батькови; але се мовчаннє може бути й просто припадкове, бо про галицьких князїв і Галичину ми маємо незвичайно бідні звістки, поки вона не злучила ся знову, до купи через ранню смерть своїх князїв і безоглядну дїяльність меньшого Володаревича, Володимирка, і сей Володимирко, зібравши в своїх руках всї галицькі волости, не виступав на ширшу полїтичну арену.

З початку по смерти батька Володаревичі жили згідно між собою й йшли слїдами батьківської полїтики. Маємо звістку, що вони спільно виправили по смерти батька військо на Польщу, і воно пограбувало пограниче 2). Але ся згода трівала не довго. Яка причина тому була, не знати; найлекше припустити, що вона вийшла від енерґічного й безоглядного Володимирка. Почала ся війна між Володаревичами — десь коло року 1126. Пустошили оден другому волости. Ростислава підтримали Васильковичі, удав ся він також із скаргами до Мстислава Мономаховича, що обстав за ним. Знаючи справедливий характер Мстислава, і се-б промовляло дуже сильно за тим, що завинив у сїй суперечцї Володимирко — що від нього вийшов початок усобицї.

Володимирко не піддав ся жаданням сторонників Ростислава і звернув ся по поміч до Угорщини. Пригадую, що вже пять лїт перед тим сей угорський король (Стефан II) показав охоту мішати ся в руські справи, взявши участь в походї Ярослава на Мономаховичів, і Володар тодї був його союзником, помагаючи (разом з Васильком) Ярославу, — отже сей крок Володимирка, що він звернув ся до угорського короля, не був чимсь незвичайним. Угорський король став по сторонї Володимирка, але його військо не надходило, а Ростислав уже змобілїзував ся і дістав поміч від своїх союзників. Посередники попробували закінчити справу без війни; в Щирцї був з'їзд, де бояре обох сторін довго трудили ся коло злїплення згоди, але з того нїчого не вийшло. Тодї Ростислав з військом рушив на Звенигород і розпочав облогу. Але замок мав сильну залогу — три тисячі мужа, як рахує записка, і Ростислав по перших пробах мусїв облогу залишити. Він вибрав ся потім на ново, з більшими силами, але й на сей раз облога йому не повела ся 3).

На сїм уриваєть ся звістка. Ми не знаємо, чи скінчила ся на тім війна Володаревичів, чи тягнула ся далї; очевидно тільки, що обидва брати задержали свої позиції і вкінцї прийшло до якогось порозуміння між ними. Вивожу се з того, що по смерти Ростислава відносини уложили ся нормально: Володимирко перейшов на старший стіл в Перемишль, а меньший стіл, Звенигород, передав Ростиславовому сину Івану. Як би брати зістали ся до смерти на ворожій стопі, сього-б не було, а якби Володимирко переміг був брата, то певно анї Ростислав, анї його син не мав части би в батьківській волости — не такий був Володимирко.

Ростислав умер десь в 1130-х роках. Коли у Всеволодовім походї на Волинь 1140 р. брали участь галицькі князї, з них згадують ся тільки Володимирко й Іван Василькович. Правдоподібно, тодї не було на сьвітї анї Ростислава анї Юрия Васильковича — зрештою нема слїду, аби вони тодї ще жили. Іван Василькович княжив тодї в Галичу, правдоподібно — сполучивши по смерти брата цїлу батькову волость, Володимирко — в Перемишлі, віддавши Ростиславовому сину Івану Звенигород, де бачимо його в 1144 р. 4). В 1141 р. умер й Іван Василькович у Галичи. Його волости взяв собі Володимирко і перенїс свою столицю до Галича, города більш центрального і особливо вигідного, від коли границї Галичини почали розширяти ся на полудень і схід: в сїм напрямі, як побачимо низше, мав звернені свої очі й сам Володимирко. Таким чином яких три чверти або й більше Галичини злучило ся в руках Володимирка, а Ростиславич, репрезентант старшої лїнїї, зістав ся при самій Звенигородській волости — легко отже міг собі се кривдувати. Правдоподібно, між стриєм і братаничом відносини не були дуже сердечні, і на сїм ґрунтї витворив ся епізод, що мав важне значіннє в галицькій історії.

На початку 1145 р. десь у другій половинї сїчня по різдвяних сьвятах, по недавно відбутій кампанїї з Всеволодом київським, що закінчила ся не дуже славно для Володимирка 5), вибрав ся Володимирко з Галича на лови до Тисьменицї. Користаючи з сеї неприсутности князя, „Галичане” післали до Івана Ростиславича в Звенигород і закликати його в Галич княжити. Мусїло бути щось подібне у них коли не умовлено наперед то бодай до певної міри приготовано, бо Іван згодив ся на се, й Галичане його „въведоша к собЂ в Галичь”. Коли вість про се дійшла Володимирка, він зібрав дружину й пішов на Галич. Місто замкнуло перед ним ворота. Почала ся облога; під містом ішли завзяті битви, де багато людей падало з обох сторін. Очевидно, або ненависть до Володимирка в містї була велика, або впливав страх кари від Володимирка — місто тримало ся. Так минуло два тижнї. На третїм — в мясопуст, 18 лютого, Іван з Галичанами вийшли з міста в ночи й вдарили на Володимиркове військо. Та серед завзятої битви Іван з своєю дружиною за далеко загнав ся; богато з дружини його полягло в битві, й дорогу до міста йому відтято. Стративши надїю пробити ся до міста, він пустив ся з останками своєї дружини на полудень, на Понизє, „к Дунаю” і відти степами подав ся до Київа, до Володимиркового ворога Всеволода. Галичане держали ся ще цїлий тиждень без нього, може надїяли ся, що вернеть ся з якою помочию; нарештї на пущеннє, 25 лютого мусили піддати ся. Володимирко увійшов у Галич і розпочав свої кари: „многы люди исЂче, а иныя показни казнью”, як каже своїм епічно-спокійним тоном лїтописець 6).

Ся подїя мала важні наслїдки. Насамперед — від тепер Галичина злучаєть ся на довго в одних руках. Скориставши з сеї нагоди, Володимирко загорнув Звенигородську волость Івана Ростиславича. Іван зістав ся безземельним князем — його прозвали Берладником. Се призвище можемо ми на двоє толкувати: або значить воно князя безземельного (в значінню Берладника — волоцюги-чоловіка, неприкаянного) 7), або берладського князя. Се також не має в собі нїчого неможливого — Іван міг дїйсно бути князем в Берлади, як бували князї в Тмутороканю 8), і з Берладниками з Подунавєм його дїйсно вязали якісь звязки, як то видко з його походу 1158 р., коли він стрічає загальне співчутє у подунайської людности, і дещо з пізнїйшої діверзії, зробленої правдоподібно в його інтересах Берладниками, нападом на Олешє 9). Новгородська лїтопись таки й зве його „князем берладським 10). Звісна й грамота його в справі митних оплат в подунайських городах, і в нїй він титулує себе берладським князем, але вона має деякі підозрілі подробицї (між ними й дата, 1134 р., по всякій правдоподібности анахронїстична) 11). Тому опирати ся на нїй в наших виводах не можемо — мусимо тримати ся лїтописи.

Я піднесу, що в лїтописи ми маємо натяк на заходи Івана до боротьби з Володимирком зараз по вигнанню, перше нїж став він таким бездомним заволокою, яким бачимо його в роках 1146 і далї. Оповідаючи, як прийшов він в 1146 р. (десь у вереснї) до Сьвятослава Ольговича, лїтописець каже, що він прибіг до нього по битві — „и тогда с полку прибЂже к нему Иванъ Берладникъ” 12). (У перше виступає він тут із сим іменем, котре потім так приросло до нього, що й син Івана зветь ся Берладничичом). Яка то була битва, лїтопись не каже: очевидно, бив ся Іван з Володимирком, і можемо здогадувати ся по анальоґії пізнїйшого його походу, що Іван розпочав з Володимирком війну на нижнїм Дунаю, опанував його і пробував відти сягнути далї, але вкінцї програв справу й мусїв покинути свою Берладь та подати ся в безпечнїйші краї. Свого давнїйшого опікуна, Всеволода Ольговича живим Іван уже не застав тодї, тож пристав до його брата Сьвятослава. Але боротьба за Київ забирала всї сили й увагу князїв, і за увесь час житя Володимирка Іван нїде не міг знайти помочи чи заохоти до боротьби з ним і мусїв тиняти ся по ріжних руських князях „служебним” князем; аж по смерти Володимирка знайшов він союзника, але про се будемо говорити потім.

Окрім сполучення Галичини в руках самого Володимирка повстаннє Галичан 1145 р., мало, по всякій правдоподібности, й иньші наслїдки, меньш користні для самого Володимирка й для полїтичного житя землї. Воно, певно, не минуло без впливу на відносини землї і в першій лїнїї — громади міста Галича до князя. В сїм повстанню та в суворих репресіях князя можна шукати початків того відчуження князя від громади та зросту впливів його дружини-бояр коштом полїтичного житя громади, які себе так прикро дали знати в пізнїйших часах і про які будемо говорити низше.