Історія України-Руси. Том 2

В тій же сповіди Василька маємо ми далї ще иньші цїкаві признання. Оповівши, як він спровадив до себе Берендичів, Печенїгів і Торків і хотїв з ними воювати Польщу, Василько каже: „потім хотїв я перейняти Дунайських Болгарів і осадити їх у себе, а далї хотїв просити ся у Сьвятополка і у Володимира на Половцїв: піду собі, думав, на Половцїв, аби собі або славу здобути або головою наложити за Руську землю”...

З сих слів бачимо, що Василько, хоч уживав Половцїв для війни з Польщею, як ми то бачили вище, зовсїм не був принципіальним приятелем Половцїв, противно — мріяв про боротьбу з ними. По друге — що він дуже дїяльно заходив ся коло кольонїзації своїх земель ріжними іноплеменними елєментами, турецькими недобитками, а думав навіть про спровадженнє до себе Болгар (се були часи повного упадку Болгарії, по страшних візантийських війнах, серед нових печенїзько-половецьких спустошень). Сї два заміри — боротьбу з Половцями і кольонїзаційні заходи властиво треба получити оден з другим.

Сї звістки про кольонїзаційні пляни Василька ми мусимо розуміти про кольонїзапію галицького полудневого погранича. Вони припадають на ті часи, коли й по иньших землях переведено або переводжено ще кольонїзацію пограничних з степом земель тими „Берендичами, Торками, Печенїгами”; з рештою, се зовсїм не був елємент придатний на те, аби вводити його в середину оселої руської людности. Я думаю, що тут іде мова про кольонїзацію галицького „Понизя” — земель по середньому Днїстру, між Днїстром і Богом, і земель заднїстрянських. В звязку з сим мусїли стояти й пляни боротьби з Половцями, що стояли на перешкодї такому кольонїзаційному походу на схід і на полудень.

Сим кольонїзаційним рухом треба поясняти те значіннє, яке в першій половинї, і то видко — ще за Василька, здобуває собі заднїстрянський Галич. В 1090-х роках столицею Василька уважав ся Теребовль, але здаєть ся ще перед смертию Василька старшим столом став Галич. В усякім разї — не пізнїйше як у 30-х рр. став він столицею полудневої Галичини, а в 40-х стає вже столицею цїлої Галичини, сполученої в руках Володимирка. І коли ми бачимо, що в серединї XII в. Галичина опанувала вже середнє Поднїстровє так, що одною рукою сягає по київське Побуже та на Погорину, а другою — в околицї нижнього Дунаю, то з всякою правдоподібністю можемо, ба й мусимо думати, що кольонїзація Понизя вже перед тим зробила свої перші поступи, отже приймати їх в значній мірі як результат кольонїзаційної і взагалї — внутрішньої полїтики Василька.

1124 р., в оден рік умерли обидва Ростиславичі — Володар і Василько. Як бачимо, їх тридцятьлїтнє князюваннє в Галичинї становить дуже важну добу в історії сеї країни, й енерґічна та добре обрахована дїяльність сих князїв мала дуже важні наслїдки для неї й навіть і взагалї для України-Руси. Рядом завзятих, більш або меньш щасливих війн оборонено самостійність Галицької землї від Волини, від Польщі й Угорщини. Важність боротьби з Польщею й Угорщиною з національного й культурно-історичного погляду сама собою ясна, але я мушу додати, що й боротьба з Волинею була не позбавлена сеї ваги, хоч на перший погляд може виглядати на просту усобицю. Важно було, аби Галичина вийшла з ролї київської прищіпки, якою була так довго Волинь, аби вона стала метою для своєї династиї, яка-б цїлим рядом лїт, з поколїння в поколїннє, подбала про забезпеченнє сеї загроженої позиції, що могла бути легко занедбана в ролї київської провінції, серед завірюх, що абсорбували увагу київського правительства. Завдяки дїяльности перших Ростиславичів ся галицька проґрама була осягнена. Забезпечено істнованнє галицької держави й галицької династиї; кольонїзацією розширено її терен і тим помножено сили для боротьби; заложена основа для більшого значіння сеї далекої руської волости, і треба було тільки аби в дальшій ґенерації знайшов ся чоловік, щоб потрафив використати вже зроблене і дальше повести Галичину по вказаній дорозі. Він і знайшов ся — в особі Володаревого сина Володимирка.

Примітки

1) Т. І с. 184 і далї, і вище с. 359-362.

2) Лїтературу Галичини див. в прим. 9.

3) Т. І с. 433 і далї.

4) Див. вище с. 13, 59, 63.

5) Див. вище с. 52, 71.

6) Про се див. вище с. 75. Ваганнє в датї зрештою може бути не велике: між 1084 і 1087 рр.

7) Іпат. с. 167.

8) Я маю одначе те вражіннє, що автор повісти про волинську війну уважав сей закид Ростиславичам про Ярополкову смерть не правдивим. Пор. слова Василька в тій повісти: „клену ся Богомь и єго пришествиємь, яко не помыслилъ есмь зла братьи жоимъ ни в чемь же” (Іпат. с. 174), в першій лїнїї, вони належать до тих інсінуованих Василькови замислів на Сьвятополка, але виключають участь Василька також і в смерти Ярополка.

9) В оповіданню лїтописця є також натяк на те, що він уважає Нерядця намовленим чи насланим убійником, бо каже, що Нерядець то зробив „отъ дьяволя наученья и отъ злыхъ человЂкъ”.

10) мьстити — значить і мстити, і боронити, мабуть перше.

11) Або: пімщу ся.

12) Сї слова вказують на те, що автор, записуючи сю Василькову сповідь кільканадцять лїт по подїях, дечому дав у нїй пізнїйше осьвітленнє (тут нпр. рішучо бачимо вплив пізнїйшої боротьби Сьвятополка й Мономаха з Половцями — тому Василько мав „просити ся” у них на Половцїв).

13) Іпат. с. 174.

14) Рюрика не було вже на сьвітї: він умер 1094 р.