Історія України-Руси. Том 3

11) Лїтературу про селян див. в прим. 25, особливо працї Бєляева, Кальнева, Мрочек-Дроздовского (ИзслЂдованія о Р. ПравдЂ II, дод. XIV), з загальнїйших — Серґєєвіча, В -Буданова, Дебольского.

12) Мікольошіч (Etymolog. Wörterbuch, 1886, c. 310), наводить два виводи: від смерд, сморід, і від перського mard, й перше уважає правдоподібним.

13) Іпат. c. 183, додаю варіанти з історії 1111 р. c. 191, теж пор. Лавр. c. 267.

14) Іпат. c. 122, 160; в такім же ширшім значінню мабуть сказано про смердів ушицьких, що скакали до Берладника — Іпат. c. 341.

15) Кар. 89.

16) Се стало ся тому, що тут ми безперечно маємо новгородську редакцію сього закону (Ак. l, Kap. І): горожанин і купець означають міську людність, Словенин — сїльську. Зрештою, що смерд мав цїлу виру, се зовсїм певно виходить з того, що її мав ізгой (тамже), хоч він стояв у суспільности на низшім степени нїж смерд.

17) Троіцьк. 13, Акад. 25.

18) Кар. 13, Акад. 23. Противна лєкція зпоміж кодексів описаних Калачовим занотована в восьми кодексах.

19) Я спиняю ся близше на сїм тому, що в своїй історії Київщини (c. 355) сам прилучав ся до сього останнього погляду, з сучасних репрезентантів науки руського права заступленого нпр. В.-Будановим (Обзоръ c. 35 == с. 38 вид. 3), але потім переконав ся в його неможливости.

20) Кар. 42.

21) То ти уроци смердомь, оже платять княжу продажу. Оже будеть холопи тати, любо княжи, любо болярьскыи, любо черньцевы, ихъже князь продажею не казнить, то двоичи платити исцу за обиду.

22) Таке об'ясненнє сеї справи дав Серґєєвіч — Р. юрид. древн. І, c. 173.

23) C. 237-8.

24) C. 255-6.

25) Див. про се в т. V c. 121-133.

26) Лїтературу див. в прим. 26.

27) C. 288-9.

28) Христоматія В.-Буданова І 245.

29) Скажю ти сущих славы хотящих, иже прилагают дом к дому, и села к селом, изгои же и сябры, и борти и пожни, ляда же і старины (Посланіє м. Климента вид. Лопарьова c. 14, вид. Нїкольского c. 104, див. ще низше — c. 332. Се одинока згадка про сябрів в сї часи, потім се слово маємо в псковській (§ 92 і 106) і новгородській (§ 24) судних грамотах.

30) Р. Правда стоїть на тім становищу, що позичка сплачуєть ся роботою і таке переконаннє бачимо в звичаєвім праві в литовських часах, тим часом як кредитори дуже часто заперечували таку амортизацію („випуск”, як він зветь ся тодї) — й те саме мабуть мало місце і в часах Р. Правди. Пор. т. V c. 117.