Історія України-Руси. Том 3

Коли застановляють ся над сим фатальним переломом в житю українсько-руського народу, звичайно порівнюють з принесеною на Русь в XIV в. польсько-нїмецькою цивілїзацією ті бідні останки староруської культури, та говорять про добродїйство, зроблене Руси тою західною цивілїзацією. Але забувають при тім, що тими нужденними останками не можна міряти староруської культури. Забувають і те, що в XIII-XIV вв. та староруська культура сама зближала ся і зближала ся все більше до західньої культури 3), й могла власними силами вибирати з неї все користнїйше, сполучаючи те з переказаними її культурною традицією елєментами оріентальними й візантийськими, та не оплачуючи сих культурних запозичень так як вона заплатила з польською окупацією — повним обрабованнєм і пониженнєм українсько-руського народу, при чім властиво народнї маси із тої нової цивілїзації могли дуже мало скористати з рук її нїби то провідників.

Русь і староруська культура від того фатального перелому не виграла нїчого, а стратили — безконечно. Староруська культурна еволюція, що заповідала в будучности такі інтересні овочі не тільки свому народу, але й загально-людській культурі, була тою катастрофою перервана силоміць, в повнотї своїх сил і надїй, на шкоду не лише свого народу — на шкоду цивілїзації взагалї.

Примітки

1) Уживаннє латинської мови давало ще й иньшу вигоду західнїм книжникам — се була готова мова, котрої треба було тільки вчити ся, наші ж письменники оперували словянською — котру треба ще було виробляти. При тім се була мова анї вповнї своя, анї вповнї чужа; тому з під латинської мови на заходї, а потім і в західнїй Словянщинї виплинула народня лїтературна мова, а у нас ще довго потім — до Котляревського і по нїм — люде вагали ся між словянщиною й рущиною.

2) Цїкаво одначе, що ще в XIII-XIV в. (кінчаючи часами Ягайло) в Польщі звертали ся до услуг руських будівничих і малярів в будові церков (див. факти у Войцеховского Kościół katedralny w Krakowie, 1900, і розвідку Map. Грушевської Причинки до історії руської штуки в давній Польщі, Записки Наук. Тов. ім. Шевч. LI). Виходить, що властиво лише з XV віком Польща бере рішучо гору над Русию в культурнім житю.

3) Див. т. II c. 483-5, т. III c. 429-31.

ПРИМІТКИ

Лїтература: Галицько-волинської держави XIII-XIV в. Польські й иньші західнї звістки про смерть Романа.Кілька ґенеальоґічних питань.Повішеннє Ігоревичів. Спишська умова й коронація Кольомана. Мстиславові походи на Галичину. Звістки угорських грамот про похід кор. Андрія на Волинь і иньші угорські походи на Галичину. Австрийський епізод полїтики Данила. Традиція про останнї лїта житя Льва і дата його смерти. Записка про смерть Юрия Львовича в історії Длуґоша. Грамоти Андрія, Льва і Юрия-Болєслава. Лїтература останнїх десятолїть Галицько-волинської держави. Війна галицько-волинських князїв з Литвою й утрата Берестейсько-дорогичинської землї. Лист Локєтка про останнїх Романовичів. Оповіданнє Івана Вінтертурського. Юрий-Болєслав. Шлюб Любарта. Польсько-угорський союз. Оповіданнє про конфлїкт Юрия-Болєслава з Угорщиною. Звістки про смерть Юрия-Болєслава. Лїтература Болоховцїв і противкнязївського руху. Полїтичний устрій давньої Руси. Лїтература церковного устрою в давній Руси. Галицька і литовська митрополїя. Лїтература суспільного устрою давньої Руси. Ізгої, сябри і закупи. Економічні відносини. Гроші. Лїтература староруського права й його джерел. Питаннє про рецепцію в староруськім праві. Лїтература родинного права. Лїтература староруської штуки. Питаннє про осьвіту в давнїй Руси. Джерела відомостей в ріжних галузях знання. Лїтература перекладеного письменства в старій Руси. Лїтература староруського письменства. Писання Кирила Турівського. Памятники староруської аґіоґрафії. Лїтописи (лїтература їх). Лїтература Слова о полку Ігоревім і Молениє Данила.

І. Лїтература Галицько-волинської держави XIII-XIV в.

Історична лїтература Галицько-волинської держави XIII-XIV в. представляєть ся дуже сумно. Загальні працї про Галичину вичислені в т. II прим. 2 перестаріли ся; новійший огляд Ан. Лєвіцкого: Ruthenische Theilfurstenthumer (Oesterreichische Monarchie in Wort und Bild, Galizien) не йде в рахунок, як короткий конспективний (і при тім часто недокладний) перегляд. Працї по історії Волини (вичислені в прим. 7), хоч новійші, обмежають ся лише коротким і часто поверховним переглядом важнїйших подїй. Серед моноґрафічної лїтератури перше місце займає й досї написана перед близько тридцятьма роками моноґрафія Дашкевича: Княженіе Даніила Галицкаго по русскимъ и иностраннымъ изв Ђ стіямъ, К., 1873 (відбитка з Университетских Изв Ђ стій). Праця написана справдї талановито й основно, але уложена так, що не дає докладного перегляду історії сього часу, а тільки загальний огляд, до котрого долучені нагромаджені в нотках ріжні детайльні замітки й більші екскурси. Се дуже утрудняє користаннє з неї; з рештою й історичного материялу від того часу прибуло богато, а деякі прогалини в заграничних материялах були в нїй від разу (треба знати, що се була студентська робота автора). Заповіджена потім автором і, скільки знаю, навіть написана — ще в 80-х рр. — „моноґрафія по історії Руси в другій половинї XIII в. і в першій половинї XIV (див. його Зам Ђ тки по исторіи Литовско-русскаго государства c. 46), на жаль, так і не була видана автором; він надрукував тільки маленьку, але дуже основну моноґрафію по історії зносин Данила з папами (Первая унія югозападной Руси съ католичествомъ — київські Университетскія Изв Ђ стія 1884, VIII і осібно).

Так само не появила ся иньша заповіджена моноґрафія — проф. Бузескула про Мстислава Удатного: він надруковав тільки маленьку хронольоґічну замітку О занятіи Галича Мстиславомъ Удалымъ (Журналъ Мин. Нар. Прос. 1881, III), без особливого значіння. Поза тим для історії боротьби за Галич маємо згадану вже моноґрафію Людв. Дроби — Stosunki Leszka Bialego z Rusia i Wegrami (Rozprawy wydz. hist.-filozof. XIII, 1881), і ще давнїйші моноґрафії про одного з її пізнїйших героїв, Ростислава: Palacky O ruskem knizeti Rostislavovi otci kralowny ceske Kunhuty (Casopis Muzea kral. Cesk. 1842, І, переклад в московських Чтеніях 1846, III) і Палаузовъ-Ростиславъ Михайловичъ, князь Мачвы (Ж. М. Н. П. ч. LXXI і осібно, Спб., 1851).

Для галицько-польських відносин, особливо для династичних звязків цїнні екскурси у Бальцера Genealogia Piastow. Сюди ж належить згадана розвідка Дроби. Моноґрафія Шараневича Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur osterreichischen Geschichte, 1872, цїнна головно для русько-угорських відносин за Данила, окрім того займаєть ся по части й русько-польськими відносинами та хронольоґією Галицько-волинської лїтописи. До угорських відносин 1-ої пол. XIII в. спеціальна розвідка Каляя про коронацію Кольомана — див. в прим. 5 і замітки про угорські й австрійські справи Данила — див. прим. 8. Моноґрафія Вертнера (Moritz Wertner) Die Regierung Bela des IV nach urkundlichen Quellen bearbeitet (Ungarische Revue (1893) для угорсько-руських відносин дає дуже мало. Автор не орієнтував ся в руських справах і дальше цитат документів не пішов. Для історії зносин Данила з Римом окрім згаданої вже статї проф. Дашкевича згадаю ще давнїйшу статю Мурковского Даніилъ Романовичъ Галицкій въ сношеніи съ Римомъ (Кіевскія епархіальныя в Ђ домости 1873) і Петрушевита Тайные переговоры кн. Даніила Романовича съ римскимъ престоломъ и коронація тогоже на Галицкого короля, в його книжцї: Ист. изв Ђ стіе о церкви св. Панталеймона близъ Галича, 1881, з новійшого — працю Абрагама Powstanie organizacyi kosciola lacinskiego na Rusi, що дотикає також і иньших справ, в звязку в церковними відносинами. Русько-литовські відносини середини XIII в. оглядає солїдна праця Лятковского Mendog, Краків, 1892 (відб. в Rozprawy wydz. hist.-filozoficznego, XXVIII). Для часу від смерти Данила і кінчаючи початком XIV в. нема в науковій лїтературі нїчого спеціального, окрім справи засновання галицької митрополїї (про неї в IV главі); аж для остатнїх десятолїть Галицько-волинської держави маємо богату моноґрафічну лїтературу, вказану в прим. 12.

Для хронольоґії подїй XIII в., що робить великі трудности (бо головне джерело, для маси фактів одиноке — Галицько-волинська лїтопись не має хронольоґії, а та що per nefas виставляєть ся в текстї її видавцями, зроблена пізнїйшим переписувачем, зовсїм довільно, і нїчого не варта), див. мою спеціальну працю: Хронольоґія подїй Галицько-волинської лїтописи, 1901 (з Записок Наук. Тов. ім. Шевченка т. XLI) ; там вказана і иньша лїтература хронольоґічних часів.

2. Польські й иньші західнї звістки про смерть Романа (до с. 16).

Звістки польських річників про смерть Романа див. в Monumenta Pol. hist. — т. II c. 836 (місце і дата смерти), 876, т. III c. 46 (неважне, з Великопольської хронїки), 70,162-3, 171 (подробиця про погоню до Володимира), 206, 305, 353 (тут про червону воду Висли), 715.

Кадлубек також заповів оповіданнє про смерть Романа (М. Р. h. II. 440), але в теперішнїх кодексах сього оповіданая нема. Бєльовский (ibidem) догадував ся, що се Кадлубкове оповіданнє маємо в однім, з пізнїйших цитованих мною вище краківських річників, але Кадлубек певно, потрапив би більше оповісти про се, нїж та записка річника. Великопольська хронїка (М. Р. h. II. 553) дає дуже скупу звістку: по за риторикою або такими поясненнями, що Роман potentissimus princeps Ruthenorum duci Lestkoni tributa denegat, маємо тут тільки подробицю, що в битві богато Русинів потонуло в Вислї. Длуґош переписав її оповіданнє з ріжними додатками й прикрасами під 1204 р., додавши ще про часті набіги Романа на Сендомирську землю Лєшка (бо Лєшко у нього ще не сидить в Кракові, аж до р. 1206), а під р. 1205 дає широке оповіданнє про смерть Романа. Коротку аналїзу його оповідання дав Семкович Krytyczny rozbior dziejow Dlugosza с. 205-6, і справедливо вказавши на те, що Длуґош окрім використаних ним річників черпав тут з якихось пісень і устних традиций, припускав, що й ті подробицї, яких ми не знаходимо в річниках, не були вигадкою Длуґоша.

Треба признати, що Длуґош дїйсно мав спеціальні причини інтересувати ся битвою під Завихостом. До нього належав патронат тієї памяткової фундації олтаря Ґервасия і Протасия (про лихий стан сеї фундації згадує він при кінцї свого оповідання — II c. 176), тож він вправдї міг зібрати деякі перекази про сю битву; але як то дуже часто буває у нього, і тут дуже тяжко відріжнити, що він дїйсно узяв з своїх джерел, а що додав від себе. Можна прийняти, що епізод з віщим сном Романа (купа щігликів, налетївши від Сендомира, поїдає купу горобцїв), епізод останньої боротьби, де Роман перепливає Віслу на equa effoeta (Длуґош сам додає при тім — ut fertur), не видумані Длуґошом; може бути, і епізод з володимирським епископом, що відмовляє свого благословенства Романови, Длуґош звідкись узяв, хоч се вже не певне; так само вже досить підозріла цїла історія про претенсії Романа на Люблин і остру відмову Лєшка. Що Романа похоронено в Володимирі — се мабуть таки здогад (хибний) самого Длуґоша (неб. Дроба з сеї звістки пробував робити дальші виводи — c. 376) (натомість у Бєльского, с. 234 вид. Туровского, Романа ховають у Київі „між богатирями”). Але однаково, Длуґош що вигадав, чи зачерпнув з устної традиції, — і того і другого не можна уважати за історію. З руських джерел на Длуґошовім оповіданню (посередно) оперла ся Густинська лїтопись, а й записка видана в старім виданню Радивилівської лїтописи (Библ. рос. историч. c. 300), котру Зубрицький ужив як самостійну (III c. 28), безперечно, має в своїй основі теж Длуґошеве, тільки більше змодифіковане оповіданнє.

Зовсїм одиноко стоїть звістка про смерть Романа французького хронїста середини XIII в. Оберіка з Trois Fontaines: Rex Russie Romanus nomine a finibus suis egressus et per Poloniam transire volens in Saxoniam et ecclesias destruere volens... a duobus fratribus Polonie ducibus Listec et Conrardo super Wisselam fluvium Dei iudicio percutitur et occiditur et omnes, quos secum aggregaverat, aut disperguntur aut interficiuntur. (Alberici Trium foncium Chron. — Mon. Germ. hist. Scr. XXIII c. 885, про хронїку Wattenbach II c. 441-2). Як бачимо, звістка досить докладна, але при тім Романів похід має метою Саксонїю) і він тільки переходив через Польщу, Недавно проф. Абрагам на підставі сеї звістки здогадував ся, що „завихостська траґедія відограла ся не на тлї граничних спорів Польщі з Русию про Люблин, а на далеко ширшім тлї — боротьби за цїсарську корону в Нїмеччинї” (Powstanie org. kosciola lac. c. 98-9), і що посольство папи до Романа могло також стояти в звязку в участию Романа в сїй боротьбі 1 ). Здогад як здогад, його анї довести анї заперечити підстав не маємо. Але що до кампанїї 1205 р., то Суздальська і Галицька лїтопись, від себе незалежні, як ми вже бачили, представляють сю кампанїю на тлї відносин польських: що Романа з Лєшком розсварив Володислав, і Роман здобував якісь польські городи. Супроти того представленнє Альберіка, що Роман тільки йшов через Польщу, богато тратить на певности.

3. Кілька ґенеальоґічних питань (до c. 23-4).

З особою Олександра белзького вяжуть ся деякі питання. А. Лонґінов (Грамоты Юрія II — Чтенія московські 1887, II c. 49) справедливо зауважив, що лїтопись зве Олександра часом братом Данила (Іпат. c. 497, 498, 513, пор. с. 482, де він зветь ся синовцем Романа), часом братучадом (c. 508). З того Лонґінов зробив такі виводи: було двох Олександрів, оден син, другий внук Всеволода; уже від 1204 р. іпатської хронольоґії маємо до дїла з тими двома Олександрами. Відповідно до того Льонґінов уміщує в своїй ґенеальоґічній таблицї й двох Всеволодів — братів сих двох Олександрів. На доказ своєї гадки (котру Линниченко в своїй рецензії-Ж. М. Н. П. 1891, V переказав, повздержавши ся від свого осуду), він вказує на лїтописне оповіданнє під 1210 р.: „Приде Лестько к Белзу уб Ђ женъ Александромъ, Олександеръ же не прияше, хотя зла Романовичемь, и прия Белзъ, и да Александрови”: він думав, що тут Олександер — senior дає Белз Олександрови-juniori. В дїйсности однак се ”прия” належить до ”Лестька”. Взагалї припустити, що лїтописець завів таке сьвідоме баламуцтво і говорить про двох Олександрів, не розріжняючи їx нїчим, дуже тяжко і, по моєму, лекше прийняти в оповіданою під 1230 р., де тільки й зветь ся Олександер „братучадом” Данила, просту помилку. У всякім разї думати, що вже від 1204 р. лїтопись в суміш говорить про двох Олександрів — абсолютно неможливо (через те і двох Всеволодів у всякім разї нема причини приймати): можна вагати ся тільки для подїй між 1230 і 1234 рр. іпатської хронольоґії, але що і в сїй части, під рр. 1231-4 про Олександра говорить ся без близших пояснень, тож і тут дуже трудно думати, що лїтописець говорив про двох Олександрів.